Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Юридичний факультет
КУРСОВА РОБОТА
НА ТЕМУ:
“Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина”
Кураєв О. В.
2002 рік
Зміст
Вступ 3
І. Міжнародне право в галузі прав людини
А. Становлення міжнародного права в галузі прав людини 5
В. Міжнародністандарти в галузі прав людини 7
ІІ. Дієвість міжнародного права
А. Теоретичне підґрунтя ефективності міжнародного права 10
В. Практичний аспект дієвості міжнародних норм 11
ІІІ. Міжнародні організації захисту прав людини та їх діяльність
А. Міжнародні організації під егідою ООН 13
1. Генеральна асамблея 13
2. Економічна та Соціальна Рада 13
3. Верховний комісар ООН з прав людини 14
4. Спостерігач за правами людини 14
5. Комісія з прав людини 15
6. Комітет з прав людини 15
7. Комітет проти катувань 16
8. Комітет з економічних, соціальних та культурних прав 16
9. Комітет по ліквідації расової дискримінації 16
10. Комітет по ліквідації дискримінації по відношенню до жінок 17
11. Комітет з прав дитини 17
12. Управління Верховного комісару ООН у справах біженців 18
13. Міжнародний суд 18
14. Міжнародний кримінальний суд 20
15. Міжнародна організація праці 20
16. Організація Об¢єднаних Націй з питань освіти, науки та культури 20
17. Комітет адвокатів з прав людини 21
18. Організація не представлених націй та народів 21
19. Міжнародний союз з прав людини 21
20. Лікарі за права людини 21
В. Європейська гуманітарна юстиція
1. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 22
2. Європейська комісія з прав людини 23
3. Європейський суд з прав людини 24
Висновок 25
Література 27
Вступ
Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.
Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.
Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Демократизації процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документи.
Після другої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну. Поступово Конституційне право почало попадати під вплив міжнародних стандартів. Були прийняті ряд міжнародних документів, що зобов'язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до прав людини, без якої-небудь дискримінації. Першим великим правовим актом стала Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. 3 вересня 1953 року була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членів Ради Європи дотримання їхніх конституційних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини і належним чином реагувати на їхнє порушення, створені органи контролю: Комісія з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рівні.
Істотною відмінністю міжнародних правових документів у галузі прав людини від інших міжнародних угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють відносини не стільки з іншими державами, скільки мають своєю метою захистити права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах справи з розвитком конституційного права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство в ХХ-у столітті вже смішно, але в східному султанаті Оман рабство було скасовано лише в 1962 році.
Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав людини, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури.
І
Міжнародне право у галузі прав людини
A. Становлення міжнародного права
в галузі прав людини
Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції.. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще уVІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.
Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у1215 р.в АнгліїВелика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.
Згодом Петиція про права(Англія, 1628) та прийняття у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт) встановлювали процедурні гарантії особистої недоторканності особи, ввели інститут поруки та застави, а також обмеження строків тримання під вартою.
У 1689 р. вАнглії був прийнятийБілль про права, у 1776 р.Декларація незалежності СШАта в 1787 р. Конституція США, якими закладено основи ліберальної концепції прав людини.
Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина1789 р.Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.
Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.
Ще порівняно донедавна на рівні міжнародного права не існувало гарантій прав людини і було набагато менше засобів судового контролю, ніж часом у національному праві. Превалюючи у міжнародному праві в ХІХ і на початку ХХ сторіч філософія, правовий позитивізм, стверджувала, що міжнародне право є правом лише для держав. Тому вважалося, що виникає суперечність, якщо допускати існування міжнародних юридичних прав, які окремі особи можуть обстоювати у спорі з державою. Тому, як наслідок, традиційна позитивістська доктрина різко обмежувала доступ приватних осіб до міжнародних юридичних процедур. Питання про те, чи має стати предметом міжнародного позову завдання шкоди окремій особі, відводилось цілком на розсуд держави, яка захищає особу. Важливо, що якщо шкоду особі завдано її власною державою, то жодна інша держава, як правило не могла захищати цю особу на рівні міжнародного права. Більш того, право виносити спірні справи на розгляд Міжнародного Суду в Гаазі отримали лише держави.[1]