Проте збереглися особливості світоглядних засад в Україні, відмінностей у сприйнятті православ'я. Так, у культурі Московської Русі аж до середини XVIIст. давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур XIV-XVI ст. — так званий «другий південнослов'янський вплив». В основі його світобачення ісіхазм — містична течія у православ'ї, котра розвивалася з ранніх християнських часів і передбачає обожування людини — єднання з Богом на енергетичному рівні, здобування людиною благодаті Св. Духу за допомогою споглядальної молитви. Це веде до морального очищення і онтологічного перетворення людини. Прихильниками такої традиції були Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій, Іван Грозний, протопіп Авакум.
Натомість, православ'я в Україні у ХУІ-ХУП ст. витримувало експансію з боку єзуїтського контрреформа-ційного католицизму — українська культура одночасно перебувала в орбіті візантійсько-православної та римо-католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну од закритості великоруської культури) стала передумовою нової — барокової моделі українського православ'я, нового типу православної релігійності в Україні. Вони були синтезовані й закріплені Петром Могилою та Києво-Могилянською академією як культурна парадигма, що, з одного боку, дозволяла соціально легалізувати православ'я, ввести його у загальноєвропейський культурний контекст, але з другого — вела до формалізації духовного життя в Україні, віддаляла його від православної традиції Святих отців. В основі світобачення української барокової культури — антимістичні інтуїції, раціоналізм, аристотелізм, так звана «друга» (контрреформаційна) схоластика. При цьому «другий південнослов'янський вплив» теж позначився на українській культурі, але його тривалість була коротшою, ніж у Московському царстві, лише до другої половини XVIст. [21].
Деякий час Україна розглядалася Росією як своєрідний місток до Європи, чому сприяла політика Олексія Михайловича, який намагався православну есхатологічну міфологему про Москву — третій Рим — перевести у реальний вимір і перетворити на політичну програму: об'єднати усі православні країни у нову Візантію — Вселенську греко-російську східну православну імперію з центром у Москві, а самому стати її імператором. Саме приєднання України та реформи Никона (уніфікація церковного обряду та культури за українським взірцем) могли розглядатися ним як перший етап цієї програми тим паче, що Україна та українська барокова культура символічно пов'язували Москву не лише із Західною Європою, а й з Грецією, оскільки в традиціоналістських колах московської Русі панувало в цілому негативнеставлення до останньої через прийняття нею Флорентійської унії.
Про шлях до Європи через Київ йдеться останнім часом і у російській публіцистиці за умови, що Київ «зуміє відстояти свою незалежність від... власних націоналістів», котрі намагаються через Галичину »увести його на романо-германський Захід» (А. Панарін).
Враховуючи сказане, слід визнати, що коли Україна і є своєрідним «містком», то не між Європою і Азією, а між «європейською» Європою і Європою «євразійською» (Ф. Рудич).
Це звичайно наклало відбиток і на формування українського права. До того ж, певну самостійність у цій галузі Україна зберігала лише до завершення процесу приєднання до Росії і до початку формування загаль-ноімперського законодавства. Надалі всі правничі рішення визначались імперською (до 1917 р.) та радянською правовими доктринами.
Отже, вести мову про приналежність України до євразійської правової родини (доцільність виокремлення якої, до того ж, вже саме по собі викликає сумніви) здається некоректним.
Внаслідок дії згаданих та інших історичних і культурних чинників, загальна тенденція розвитку права України у Х-ХІХ ст., виглядає так: досить стійкий вплив римського та західноєвропейського права у галузі регулювання речевих відносин та зобов'язального права, і вплив візантійського права у галузі спадкування та сімейного права. У галузі публічного права — стійкий вплив Східноєвропейської (Візантійської) традиції права, що призводить до проникнення публічно-правових елементів у сферу приватних відносин.
Слід зазначити, що це не стосується територій України, які знаходились під владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо, де діяло законодавство відповідної держави, що відображало Західну традицію права і приналежність до романо-германської родини.
Загалом аналіз перебігу формування традиції права в Україні та встановлення світоглядних засад національної правової системи дозволяє зробити висновок, що особливості культурного та історичного розвитку зумовили приналежність її правової системи до східноєвропейської правової родини, що сформувалася у рамках східноєвропейської правової традиції.
Розділ ІІ. Сучасна правова система України.
2.1 Юридичні ознаки сучасної правової системи України
Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними, зокрема європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункційним, а тому потребує як глибокого наукового аналізу правової дійсності, так і виявлення основних тенденцій її розвитку.
Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу. Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Україна проголошувалася "суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою".
Прийняття Конституції України стало реалізацією положень Постанови Верховної Ради Української РСР "Про проголошення незалежності України" та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991р., схваленого 1 грудня 1991р. всенародним голосуванням, які задекларували появу нової держави – України. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування її сучасної національної правової системи[1].
Використовуючи поняття правової системи, концепцію її внутрішньої будови на підставі системного аналізу, можна відзначити, що сучасна правова система України складається (як будь-яка правова система) з трьох основних частин: інституційної, функційної та нормативної, хоча на нинішньому етапі розвитку вона є у стані формування.
Незважаючи на позитивні зміни, які відбуваються в інституційній та функційній частині правової системи України, ефективність їх формування не є достатньою. Це дає підставу для висновків деяких зарубіжних вчених, що за "темпами правових реформ Україна стабільно займає останнє місце на території колишнього СРСР".
Сприяти підвищенню ефективності законопроектної роботи був покликаний створений у системі апарату парламенту Інститут законодавства Верховної Ради України. Проте видається, що доцільним було б створення поряд з цією установою і незалежних (автономних) науково-дослідних установ, які б займалися вивченням об’єктивних закономірностей розвитку правової системи суспільства в цілому, порівняльним аналізом законодавства в різних правових системах, проблемами юридичної техніки, питаннями приведення законодавства України у відповідність з європейськими та світовими правовими стандартами, науковою експертизою проектів законів та інших нормативно-правових актів з залученням до неї провідних учених України.
Важливими на сьогодні залишаються проблеми: визначення наукових критеріїв стосовно кількості та доцільності існування як центральних, так і місцевих органів влади, чисельності працівників, їх апарату та апарату Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента України; підготовки законів, які визначали б правовий статус (положення) названих органів виконавчої влади у необхідному обсязі (наприклад, усунення таких розбіжностей, як реальний та фактичний статус Кабінету Міністрів України); оптимізації взаємодії між органами виконавчої влади, зокрема Кабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента. [1]
Система права України нині перебуває на стадії еволюційної трансформації: відбувається вдосконалення існуючих та формування нових галузей та інститутів права. Так, віднедавна виникли інститути кредитних спілок, земельного сервітуту, самоорганізації населення, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, гарантування банківських вкладів фізичних осіб, біржове, інвестиційне та інше право. Система права характеризується зменшенням рівня його формалізації, що проявляється у розширенні сфери приватноправового регулювання, використання загальнодозвільного принципу правового регулювання.
Водночас у спадок від радянських часів правова система України дістала заідеологізованість методологічних основ права, невизначеність принципів політико-державного плюралізму, підміну права законом, заперечення права приватного на догоду публічному, загальнодержавному.
Тепер, коли пріоритети визнаються за формуванням громадянського суспільства та правової держави, для системи права України важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодо належності їх до публічного або приватного права, оскільки це дасть можливість визначити ті сфери суспільного життя, де втручання держави усувається чи обмежується, а також сформувати засоби, що запобігали б безмежній нормотворчості держави. Крім цього, методологічний поділ системи права на публічне та приватне право пов’язаний з інтеграційними процесами, зокрема – з приведенням законодавства України у відповідність з європейськими стандартами; він сприятиме більшій злагодженості та ефективності системи національного права.
Слід підкреслити, що поділ системи права на публічне та приватне право використовується в Україні поряд з галузевою класифікацією юридичних норм, і обидва способи диференціації мають право на існування. Як при першому, так і при другому поділі системи права в якості критеріїв використовується предмет і метод правового регулювання. Проте роль цих критеріїв є різною.