НАЙВИЗНАЧНІШІ ПАМ'ЯТКИ ПРАВОВОЇ
КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
1. Правові пам'ятки як важливий елемент національної культури
Правова культура здавнацілком справедливо вважається важливою складовою загальної культури суспільства, ознакою його цивілізованості й гуманності, мірилом гармонії між особою і державою. Про рівень правової культури українського народу промовисто свідчать створені впродовж його багатовікової історії юридичні пам'ятки, багато з яких сьогодні широко відомі в усьому світі.
Ці правові документи створювалися в різні історичні епохи і з різними політичними намірами; їх життєспроможність і вплив на українське життя суттєво відрізнялися, але за всіх обставин кожний із них посідає своє, лише йому притаманне місце в історії українського права, є невіддільною частиною національної правової спадщини.
Хіба можна, скажімо, не знаючи змісту Руської Правди, дати всебічну оцінку епосі Київської Русі? Або вивчати Україну — Гетьманщину відособлено від знаменитих «Березневих статей»? Чи зрозуміти всю велич і трагедію подій 1917—1920 рр. без знання універсалів Центральної Ради і конституційних документів Радянської України?
Отже, ознайомимося з деякими найважливішими пам'ятками нашої правової культури.
2. Звичаєве право
Історія права України починається з усних пам'яток (правових норм, не зафіксованих у офіційних документах) подібно до того, як історія літератури починається з усної народної творчості. Упродовж багатьох віків провідну роль у правовій системі відігравали санкціоновані державою та обов'язкові для населення давні звичаї. У своїй сукупності вони створювали звичаєве право, яке регулювало більшість суспільних відносин у рабовласницькому і ранньому феодальному суспільствах.
Пізніше звичаєве право стало допоміжним джерелом, до якого зверталися в разі відсутності відповідних норм у законодавстві. Доречно зауважити, що перші правові кодекси теж були не чим іншим, як систематизованим офіційним викладом давніх правових звичаїв.
В Україні до звичаєвого права ставилися особливо шанобливо. «Немає краю без свого звичаю. Звичай —це другий закон»,— стверджує давнє українське прислів'я. Звичаєве право вважалося «давниною», «справді народним правом» і традиційно протиставлялося «новині», законодавству, нав'язаному значною мірою іноземними володарями. Зокрема, майже виключно на звичаєвому праві Грунтувалося судочинство Запорозької Січі. А в часи Гетьманщини збереження «давніх прав», у тому числі й звичаєвого права, розглядалося як важлива гарантія відносної автономії України у складі Російської імперії. Незважаючи на подальше витіснення звичаєвого права разом з іншими «давніми правами» загальноімперським законодавством, окремі випадки використання норм звичаєвого права траплялися навіть на початку XXст.
Після повалення царату в своїх уявленнях про майбутню правову систему України багато суспільствознавців надавали великого значення звичаєвому праву, в якому вони звикли бачити «справді народне право». У складі Української Академії наук протягом 1918—1933 рр. діяла постійна комісія для вивчення звичаєвого права України. Праці співробітників цієї комісії та дореволюційні дослідження П. С. Єфименка, О. Я. Єфименко, О. І. Левицького, О. Ф. Кістяківського, П. П. Чубинського та інших учених дали змогу зібрати, записати й проаналізувати правові звичаї українського народу, порівняти їх зі звичаєвим правом інших країн і на цій підставі зробити висновок про високий рівень правової культури наших пращурів. На жаль, тут мала місце й певна ідеалізація звичаєвого права. Трактуючи звичай як «народне», незалежне під держави джерело права, дослідники не враховували, що тільки з санкції держави звичай, і, зрозуміло, далеко не кожний, може піднестися до рівня звичаєвого права. У процесі розвитку радянського права основним його джерелом став нормативний акт, і звичаєве право майже цілком утратило практичне значення.
3. Руська Правда
Славнозвісна «Руська Правда» — найвідоміша збірка давньоруського права, яка мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Нині відомо понад сто списків цієї пам'ятки, які більшість дослідників поділяють на три редакції: Коротку, Поширену і Скорочену.
Списки Короткої редакції включають у себе текст, авторство якого приписується Ярославу Мудрому («Правду Ярослава» або «Найдавнішу правду»), доповнення до цього тексту, зроблені синами Ярослава Мудрого («Правду Ярославичів»), а також дві статті, про походження яких немає точних даних (так звані «Поконвірний» та «Урок мостни-кам»). Вважається, що Коротка редакція була створена упродовж XIст., а найдавнішу її частину—«Правду Ярослава»—найчастіше датують 1016 р.
Поширена редакція складається з двох частин, які мають назви «Суд Ярослава Володимировича» та «Устав Володимира Всеволодовича». Тексти списків цієї редакції за своїм змістом відрізняються від списків Короткої редакції новими нормами в регулюванні правового становища закупів, порядку нарахування процентів на борги тощо, які були запроваджені Володимиром Мономахом після відомого київського повстання 1113 р. Але ці норми не приєднувалися механічно до старого тексту, оскільки останній було суттєво відредаговано й поділено на дві частини з відповідною зміною послідовності статей. Про час створення цієї редакції існують різні думки, але більшість із них схиляється до середини XII—початку XIIIст.
Скорочена редакція розглядається здебільшого як найпізніша, створена шляхом вилучення застарілих норм із Поширеної редакції у XIV-—XVст. Окремі автори відносять її до XVIIст. чи, навпаки, вважають іще давнішою, ніж Поширена редакція. Текст Скороченої редакції за змістом в основному узгоджується з відповідними статтями Поширеної редакції, але створює цілісне враження, не має явних ознак механічного скорочення і навіть містить одну норму, якої немає у списках Поширеної редакції.
Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин, що в цілому дає змогу характеризувати цю збірку, як пам'ятку феодального права. Закріплюючи в офіційному документі норми звичаєвого права і таким чином суттєво обмежуючи феодальну сваволю, Руська Правда загалом увічнювала феодальну нерівність, усебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабалення феодально залежного населення. Водночас законодавець певною мірою дбав і про права «низів», зокре ма захищав від господарської сваволі закупів, не допускав протиправного обернення їх на холопів тощо.
На відміну від багатьох аналогічних європейських юридичних пам'яток (так званих «варварських правд») Руська Правда не передбачала застосування смертної кари, відрубання рук, ніг чи інших аналогічних членоушкодницьких покарань. А кривава помста хоча й допускалася за часів Ярослава Мудрого, вже його синами була категорично заборонена.
Руська Правда зберігала свою чинність упродовж кількох століть, набагато пережила Київську Русь, у якій вона народилася, до того ж стала одним із основних джерел при створенні російських і литовських кодифікаційних актів XVI—XVIIст.
4. Литовські статути і магдебурзьке право в Україні
У період перебування України у складі Великого князівства Литовського, Королівства Польщі і Речі Посполитої важливу роль відігравали окремі джерела іноземного походження, які пристосовувалися до місцевих умов і згодом розглядалися українським народом як власне споконвічне право.
У литовсько-руській державі аж до початку XVIст. основним джерелом права була Руська Правда. Пізніше виникли законодавчі акти власне литовського походження, серед яких найвідомішими були Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Ці документи дуже подібні один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського Статуту.
Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави; в них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території, норми давньоруського, римського, німецького, польського права, попереднього поточного законодавства Великого князівства Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел була Руська Правда,-наголосимо, що для українського народу «іноземне походження» Литовських статутів мало досить відносний характер: їх норми відтворювали звичні «давні права» і розглядалися як руське право.
Найдосконалішим вважається Третій Литовський Статут 1588 р. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практично всіх галузей права.
Статут не лише захищав інтереси можновладців, а й закріплював ряд прогресивних положень. Він, зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян (хоча воно й не було рівним для всіх), декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. Були проголошені недопустимість арешту без законних підстав і покарання без суду, право на розгляд справи неупередженим судом, а також право на адвокатську допомогу, в тому числі і для осіб, які не здатні її оплатити. На противагу церковному космополітизму закріплювалася ідея державного суверенітету.
Статут, прийнятий після Люблінської унії 1569 р., захищав інтереси населення Литви від польської експансії, гарантував українському (руському) народові право судитися за нормами свого звичаєвого права у так званих копних судах, вимагав, щоб суддів та управителів обирали з людей «годних в праві і письма руського умієтних». Третій Литовський статут було видано мовою, яку називають сьогодні старобілоруською, іноді староруською або староукраїнською.
Таким чином, можна зробити висновок про тісну спорідненість Литовських статутів із правовою культурою українського народу. Підтверджує його й те, що після визвольної війни 1648—1654 рр. було кілька спроб кодифікувати українське право, і в усіх випадках основу проектів складали саме норми Литовського статуту.