Вступ
1. Загальне поняття права і його значення.
2. Об'єктивне право.
2.1 Джерела правових норм.
2.2 Юридична і соціальна природа норм права.
2.3 Принципи права, рівність і справедливість у праві.
3. Суб'єктивне право.
3.1 Суб'єктивне право, юридичне право суб'єкта.
3.2 Структура суб'єктивного права.
3.3 Визначення суб'єктивного права.
4. Співвідношення між об'єктивним і суб'єктивним правом.
Висновок.
Право - одне із суспільних явищ, тому теорія права входить до складу суспільних наук. У чому специфіка права як суспільного чи явища, іншими словами, яке місце в суспільстві займає право? Відповідь на це питання визначає і місце науки про право в системі суспільних наук.
Для кожного громадянина право виступає в першу чергу як визначений порядок у суспільстві, причому такий порядок, що суспільство саме встановлює, підтримує, забезпечує його функціонування. За межами цього загального представлення думки про право в різних людей розходяться. Для одних воно уособлює їхнє положення в суспільстві, їхні права й обов'язки, для інших право зв'язується з діючими в суспільстві законами, для третіх - із захистом від злочинних зазіхань. Усі ці представлення по-своєму вірні, тому що стосуються різних сторін права. І усі вони охоплюються загальним підходом до права, як до визначеного порядку в суспільстві.
Право - складне явище. Воно охоплює як би три шари, три елементи. Перший шар - правові ідеї, правова свідомість, другий - правові норми і третій - суспільні відносини, що регулюються цими нормами. От як виглядає структура права на конкретному прикладі. У суспільстві зріє і формується ідея про недоторканість особи. Зрозуміло, ця ідея виникає тільки на визначеному етапі розвитку людської цивілізації, з'являється як реакція на сваволю над особистістю. І тільки на визначеному етапі, коли суспільство піднімається до усвідомлення недоторканості особи, ідея перетворюється в правову норму. Подібною нормою найчастіше виступає закон. З'являються закони про заборону позбавлення громадянина волі без вироку суду, про неприпустимість довільної затримки громадянина, про недоторканність житла громадянина, його особистої власності і т.д. Усі ці норми в сукупності є реалізацією правової ідеї про недоторканість особи. А потім, під впливом прийнятих законів, складаються нові суспільні відносини, що виключають можливість необґрунтованого позбавлення громадянина волі, його права на власність. Так гуманний цивілізований принцип недоторканості особи і власності пронизав всі елементи права і перетворився в складову частину суспільного порядку, гарантом якого, як ми знаємо, є право.
В цій роботі розглянуто такі поняття права як суб’єктивне та об’єктивне.
Для початку коротко їх охарактеризувати можна так: у широкому значенні термін “суб’єктивне право” означає все те, що випливає з правових норм (об'єктивного права) для особи і характеризує її як суб'єкт права. Визнання особи суб'єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об'єктивного права виступає як його учасник. У вузькому значенні суб’єктивне право розуміється як право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою (наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).
Термін "об'єктивне" щодо права означає, що юридичні норми набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін "суб'єктивне" вказує на приналежність права певному суб'єкту, на його певні юридичне визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.
Термін "право" вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображуючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово "право" означає можливості, які має соціальний суб'єкт, сукупність (систему) особливих правил соціальної поведінки загального характеру, відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова "право" зумовлюється тим, що воно започатковано від слова "правда", корінь "прав" є основою багатьох слів, зокрема,"правий", "справедливий", "правило", "правдивий", "правильний", "правити" і т. ін. Серед усіх тлумачень терміна "право" доцільно виділити такі його значення, як:
а) певні можливості, що має соціальний суб'єкт;
б) сукупні системи юридичних норм, за допомогою яких здійснюється регуляція суспільних відносин;
в) оцінки покажчика -істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.
Залежно від сфери суспільних знань, в яких використовується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне і т. ін. тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов'язані з особливостями предмета наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук взагалі.
Протягом тривалого часу вважалося, що вітчизняна юридична наука спиралася на єдино вірне та завершене правове вчення, що базувалося на "беззаперечних" положеннях марксистсько-ленінської теорії розвитку суспільства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-ленінізму в науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, доктрин, вчень, що знайшло своє відповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні характеризується різноманітністю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права, коли поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.
Наявність плюралістичного підходу до праворозуміння об'єктивно зумовлена тим, що право тісно пов'язане з іншими соціальними явищами, як-от: державою, політикою, економікою, культурою суспільства. Кожен окремий випадок виявляє право з якогось одного боку, тому цілісна його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв'язків права з соціальною дійсністю.
При нормативому підході до праворозуміння право відносять до нормативних систем суспільства. При цьому виявляються ознаки, властиві соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву), та специфічні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм. У цьому випадку право переважно розглядається як система загальнообов'язкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організовану волю народу, гарантуються і охороняються державою, виступають регулятором суспільних відносин.
При генетичному підході до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формування права, його соціальної детермінованості об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства.
Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.
Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності складає основуаксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає можливість виділити питому вагу "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.
Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що певним чином пов'язані між собою і утворюють єдине ціле .
Терміном "праворозуміння" позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність та правову систему. Статичний аспект її складають норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.
Соціологічне праворозуміння, на відміну від нормативного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактично ісуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Право як "нормальна" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.
Поряд із зазначеним, в правознавстві мають місце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни в цих підходах, між ними є і спільне — бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі вони стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обмеження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права властивий ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні. Деколи його позначають як філософський рівень пізнання права, тим самим намагаючись відрізнити від спеціально-юридичних теорій.
Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалі-зації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. "Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, томи можемо признати таке уявлення повною відсутністю культури думки"', тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю — об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.