Після виконання додаткових слідчих дій слідчий зобов'язаний ознайомити обвинуваченого і його захисника, а також надати можливість потерпілому і його представникові, цивільному позивачу і цивільному відповідачу або їх представникам ознайомитися з усіма додатковими матеріалами, а в разі їх клопотання — з усією справою (ст. 222 КПК).
Розглянемо деякі питання щодо трьох можливих рішень про закінчення досудового слідства.
2. Складання обвинувального висновку і направлення справи для попереднього розгляду її суддею
Закінчивши досудове слідство і виконавши зазначені вище вимоги закону (статті 217—222 КПК), слідчий складає обвинувальний висновок.
Обвинувальний висновок — це процесуальний документ, у якому слідчий підводить підсумок проведеного досудового слідства і формулює обвинувачення особі чи особам, що складається з описової і резолютивної частини. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, що обтяжують та пом'якшують його покарання1.
При посиланні на докази обов'язково зазначаються аркуші справи.
У резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть пред'явленого обвинувачення з зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин.
Обвинувальний висновок підписує слідчий із зазначенням місця і часу його складання.
Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено рідною мовою обвинуваченого або іншою мовою, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку приєднується до справи (ст. 223 КПК).
Склавши обвинувальний висновок, слідчий направляє справу прокуророві (ст. 225 КПК).
3. Винесення постанови про закриття кримінальної справи
Закриття кримінальної справи є одним із способів її остаточного вирішення. Справа має закриватися після всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи та оцінки органом дізнання, слідчим, прокурором всіх зібраних і перевірених доказів.
Законне й обгрунтоване закриття кримінальної справи забезпечує:
а) виконання завдання кримінального процесу, яке полягає в тому, щоб жодна невинна особа не була притягнута до кримінальної відповідальності та засуджена;
б) незастосування кримінального покарання до тих осіб, які винні у вчиненні злочинів, що не становлять великої суспільної небезпеки і можуть бути виправлені та перевиховані шляхам застосування заходів адміністративного впливу, або до осіб, які зовсім перестали бути суспільно небезпечними.
Необгрунтоване закриття кримінальної справи шкодить боротьбі зі злочинністю, дозволяє уникнути покарання особам, винним у вчинені злочину, обмежує права та законні інтереси осіб, які постраждали від злочину.
Підставами для закриття кримінальної справи у стадії досудового слідства є:
1) обставини, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК);
2) обставини, що надають слідчому право закрити кримінальну справу (статті 7—10 КПК);
3) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК)1.
Обставини, що виключають провадження у справі, є й підставами для відмови в порушенні кримінальної справи.
Якщо ж ці обставини були встановлені вже в ході досудового слідства чи дізнання, то вони є підставами для закриття кримінальної справи слідчим або органом дізнання.
Безумовними підставами закриття кримінальної спра ви, що виключають провадження у справі, є ті, що визначені в ст. 6 КПК. На відміну від них, на підставі статті 7—10 КПК слідчий має право закрити кримінальнусправу за реабілітуючими і нереабілітуючими обставинами.
Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена підлягає закриттю (ст. 6 КПК):
1) за відсутністю події злочину.
Багато авторів розглядають відсутність події злочину тільки як відсутність взагалі події, з приводу якої проводилось розслідування.
На думку О. Я. Дубинського, відсутність події злочину як підстава до закриття кримінальної справи повинна застосовуватися в таких випадках:
а) якщо встановлено, що не було самого факту, для розслідування якого порушено справу. Наприклад, ревізія фінансово-господарської діяльності підприємства засвідчила, що не було недостачі, дані про яку були основою до порушення кримінальної справи, бо виникла підозра про розкрадання державного майна;
б) якщо встановлено, що сама подія мала місце, однак її не можна визнати злочином, бо вона була результатом якого-небудь діяння. Прикладом можуть слугувати випадки, коли смерть людини була результатом дії стихійного лиха (повінь, пожежа), фізіологічних процесів (хвороба) тощо;
в) якщо встановлено, що подія мала місце, проте не була злочином, оскільки пов'язана з діями потерпілого, а не сторонніх осіб (самогубства, нещасні випадки на підприємствах)1. Є ще одна думка авторів: «якщо подію злочину не встановлено, то і кримінальну справу повинно бути закрито за відсутністю події злочину».
2) за відсутністю в діянні складу злочину.
Ця підстава до закінчення справи застосовується, якщо встановлено, що подія, з приводу якої проводилось розслідування, мала місце, була результатом діянь певної особи, проте це діяння не є злочинним. Розглянемо, в яких конкретних випадках виявляється відсутність складу злочину:
— відсутність одного з елементів складу злочину (об'єкта, суб'єкта, об'єктивної та суб'єктивної сторони). Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину означає відсутність складу злочину в діянні, що розслідується. Наприклад, відсутність об'єкта виявляється дуже часто в тому, що об'єкт охороняється не кримінальним законом, а іншою галуззю права (наприклад, неповернення грошей, що були отримані в позику, тягне не кримінальну відповідальність, а матеріальну в цивільно-правовому порядку);
— непричетність особи до злочину. Ця обставина виявляється в двох можливих ситуаціях: 1) якщо достовірно встановлено, що злочин вчинено не даною особою, а іншою, і цю особу встановлено, та 2) якщо встановлено, що злочини вчинено не даною особою, а іншою, проте невідомо, ким саме. Щоб пояснити це докладніше, візьмемо приклад з практики.
3) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосуван ня покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з по милуванням окремих осіб.
Амністія та помилування — це акти вищого органу державної влади, які, не відміняючи закону, що встановлює відповідальність за ті чи інші злочини, звільняють осіб, що вчинили ці злочини, від кримінальної відповідальності, а також повністю або частково від покарання, передбачають заміну призначеного судом покарання більш м'яким, зняття судимості. Ці акти не виключають протиправності та караності діянь, навпаки, діяння, що по трапляють під акт амністії чи помилування, мають всі ознаки злочину1.
Можна погодитися з С. В. Бородіним, який зазначає, що в усіх випадках, якщо є дві підстави для закінчення провадження по справі (перша — акт амністії і друга виключення вчинення злочину даною особою), справу по винно бути закрито за другою підставою2. В таких випадках це захищає громадян від необгрунтованого визнання винним.
4) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспіль но небезпечного діяння 11-річного віку.
За наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою, яка досягла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачено кримінальну відповідальність, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 73 КПК.
5) за примиренням обвинуваченого, підсудного і потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків передбачених части нами 2, 3, 4 ст. 27 КПК.
Справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 12в КК України, а також справи про злочини, передбачені ст. 356 КК України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі право підтримувати обвинувачення. В цих справах дізнання і досудове слідство не проводяться. Зазначені ірави підлягають закриттю, якщо потерпілий примирився обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановляння вироку (ч. 1 ст. 27 КПК)
У перелічених справах потерпілий сам підтримує обвинувачення, яке у кримінально-процесуальній літературі прийнято називати приватним.
6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справа і за відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК).
Справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України порушуються не інакше як за скаргою потерпілого з обвинуваченим, підсудним неможливе.
Якщо справа про будь-який із зазначених у ст. 125, ч. 1 . 126 і ст. 356 КК України злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі через свій безпорадний стан залежить від обвинуваченого чи з інших причин не може захищати свої законні інтереси, прокурор може порушити справу і за відсутності скарги потерпілого. Наприклад, злочин вчинено щодо неповнолітнього, або особи, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснити право на захист тощо. Така справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи досудового слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом у нагальному порядку. Якщо потерпілий і примириться з обвинуваченим чи підсудним по такій справі, вона накриттю не підлягає (частини 2 і 3 ст. 27 КПК).