У науковій літературі при аналізі критеріїв осудності, обмеженої осудності і неосудності обґрунтовують використання «юридичного» критерію, що складає «факт вчинення суспільно небезпечного діяння» [12, 66-68]. Однак спроба збільшити кількість критеріїв осудності не є доцільною, тому що категорія «стан», у тому числі щодо обмеженої осудності, має дві базові характеристики: кількісну і якісну. «Юридичний» критерій є зайвим стосовно до осудності, тому що осудність і її різновиди визначаються не за допомогою кримінально-правового критерію, а за допомогою встановлення здатності суб’єкта керувати своїми діями під час вчинення злочину і ступенем такої здатності, що залежить від стану психічного здоров’я. Встановлення обмеженої осудності досягається за допомогою двох, а не трьох критеріїв.
Деякі автори вважають, що при характеристиці обмеженої осудності доцільно було б використовувати формулу, що містить три критерії: юридичний, медичний і так званий «клінічний», що визначав би конкретний психічний дефект, який характеризує можливість розуміти поведінку і керувати нею, ступінь виконання цих можливостей, психічний стан особи в момент вчинення злочину [13, 23-24]. Виявляється ж, що пропозиція про введення «клінічного» критерію недостатньо обґрунтована, тому що в самому медичному критерії містяться всі елементи психічного стану. Саме такі психічні розлади, впливають на звуження свідомості суб’єкта при здійсненні злочину та (або) істотно обмежують можливість керувати своїми діями. При цьому не можна не враховувати юридичний критерій, що визначає глибину ураження психіки, ступінь впливу психічного розладу на здатність усвідомлювати характер вчиненого діяння, його наслідків і керувати своїми вчинками. У цьому і виявляється нерозривний зв’язок медичного і юридичного критеріїв, тобто змішаної формули обмеженої осудності, що не вимагає яких-небудь додаткових ознак.
У підсумку автор курсової роботи хоче зазначити, що обмежена осудність є універсальною категорією, за допомогою якої можливе врахування особливостей злочинів, вчинених особами з відхиленнями психіки, що не утворюють неосудності, зокрема, в ній знаходить своє відображення принцип справедливості по відношенню до особи з обмеженими суб’єктивними можливостями.
РОЗДІЛ ІІІ.
Співвідношення осудності, неосудності та обмеженої осудності
КК України 2001 року передбачив норму про кримінальну відповідальність осіб із психічними розладами, що не виключають осудності. Таким чином, поряд з осудністю і неосудністю, про яку йдеться в частині 2 статті 19 КК України, в кримінальному Законі з’явилася норма статті 20 КК України, яка одержала назву «обмежена осудність». Таким чином, відповідно до діючого законодавства здатність діяти свідомо і вільно під час вчинення злочину може бути виражена у суб’єкта у різній мірі, тобто, осудність може мати мінімум дві градації: повну і неповну (стаття 20 КК України «обмежена осудність»). У зв’язку з цим зберігає свою актуальність питання про співвідношення категорії «обмежена осудність» з осудністю та неосудністю.
Слід відзначити, що ця проблема має давні історичні корені, ще старонімецький криміналіст Клейншрод розрізняв кілька ступенів осудності: на 1/4; 1/2; 1/3. У захист його поглядів висловлювалися В.Д. Спасович, Гретнер і ряд інших криміналістів у Росії та за кордоном. Кілька ступенів осудності розрізняв і радянський вчений Ю.К. Сущенко, який виділяв повну, зменшену і часткову осудність, відзначаючи, що повній осудності відповідає психічне здоров’я, зменшеній - межові стани психіки, частковій – дебільність [14, 72-73]. Г.В. Назаренко, виходячи з можливості виділення кількох ступенів осудності, сформулював положення про три її види: повну, зменшену і незначно змінену [15, 58-59].
У той же час частина авторів, незважаючи на розходження використовуваної термінології, фактично виходить з наявності проміжної групи осіб, що вчиняють суспільно небезпечні діяння, та відрізняються як від осудних, так і від неосудних. Вказують, що обмежена осудність є проміжною ланкою між осудністю і неосудністю; проміжною ступінню «між нормальним психічним станом і станом психічної хвороби». У радянський період до проміжної категорії зменшену осудність відносив І.І. Карпец, який спочатку заперечував її з судово-психіатричних позицій, вважаючи, що «з медичної точки зору, навряд чи можливо визнавати людину наполовину осудною, якщо вона усвідомлює, що чинить, та може керувати своєю поведінкою» [16, 78], а потім заперечував зменшену осудність з етичних позицій, вказуючи, що моральність «не дозволяє без достатніх підстав відносити людей до «напівхворих» чи до «напівздорових» [17, 154].
М.Г. Іванов вважає, що «психопатичні аномалії є окрема категорія, що займає середнє положення між осудністю і неосудністю». Автор не вказує на різницю між юридичними і медичними поняттями. Для нього «неосудність - поняття, насамперед медичне…». Так само «психічні аномалії є універсальна й оригінальна категорія», що заміняє собою обмежену осудність, а психопатії рівнозначні обмеженій осудності. Змішання юридичних і медичних понять веде до розгляду психічних аномалій як проміжної категорії між осудністю і неосудністю, замість того, щоб зайняти своє місце в ряді психічних станів.
Більш того, у літературі без яких-небудь аргументів відзначається, що обмежена осудність є частиною осудності. Однак, обмежена осудність - це різновид осудності, що відрізняється від осудності тим, що обмежено осудна особа не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення злочину, тому що має психічний розлад, який обмежує її інтелектуально-вольові можливості. Обмежена осудність не повинна розглядатися як частина осудності саме тому, що відрізняється від неї якісно і кількісно у своїй біологічній основі, хоча юридично має з нею багато спільного.
Слід зазначити, що осудність особи з психічним розладом і осудність особи без психічного розладу стосовно кримінальної відповідальності юридично рівнозначні, тому що суб’єкт у тому чи іншому випадку підлягає кримінальній відповідальності. Однак здатність діяти усвідомлено та керувати своїми діями при повній і обмеженій осудності неоднакова. У зв’язку з цим обмежена осудність може бути підставою для призначення осудній особі примусових мір медичного характеру та, на відміну від повної осудності, у ряді випадків може впливати на вид та розмір покарання.
Багато авторів традиційно вважають осудність і неосудність своєрідними антиподами, де неосудності приділяється роль негатива, а осудності - позитива. В літературі, як правило, підкреслюється, що «поняття «осудність» вживається у кримінальному праві у більш вузькому спеціальному змісті як антитеза поняттю «неосудність». Ю.М. Антонян і С.В. Бородін в результаті проведеного дослідження дійшли висновку, що «осудність як самостійна категорія не є дзеркальним відображенням неосудності, у неї свої конкретні ознаки…» [18, 124].
Тому автор курсової роботи вважає, що абсолютне протиставлення осудності і неосудності не має під собою реальних підстав. Кожен, хто стверджує, що осудність - «нормальний стан психічно здорової людини» [19, 274], а неосудність - «патологія», змушений робити застереження, що осудна особа (як і неосудна) може мати психічний розлад, але у менш вираженій мірі, але це суперечить попередньо висловленому положенню.
У силу своїх особливостей обмежена осудність по ряду ознак може бути співвіднесена з неосудністю. Подібність між формулами обмеженої осудності і формулами неосудності, насамперед, полягає в тому, що вони є формулами змішаного типу, що включають крім медичного критерію і юридичний критерій.
Обмежену осудність, як і неосудність, характеризує такий медичний критерій, як психічний розлад. Повний збіг опису медичного критерію обмеженої осудності і неосудності присутній, наприклад, у § 21 КК ФРН «зменшена осудність», в якій зазначено, що «якщо - по одній із зазначених у § 20 причин (тобто внаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, недоумства або іншого тяжкого психічного відхилення) здатність особи усвідомлювати протиправність діяння або діяти відповідно до цього розуміння була істотно зменшена при вчиненні діяння, то покарання згідно § 49 абзацу 1 може бути пом’якшено». Як бачимо особливістю німецького кримінального законодавства стосовно зменшеної осудності, є опис медичного критерію, який ідентичний медичному критерію неосудності (§ 20 КК ФРН). В КК багатьох країн, у тому числі і України, відсутній повний збіг медичного критерію неосудності й обмеженої осудності. Так, наприклад у статті 11 КК Швейцарії 1937 року замість зазначених у статті про неосудність «душевної хвороби, недоумства або тяжкого розладу свідомості» (стаття 10 ККШ) сказано про «розлад душевної діяльності або розлад свідомості або наслідки недостатнього психічного розвитку» (стаття 11 ККШ). Як бачимо, три групи психічних розладів у формулі неосудності відповідають тим же трьом групам психічних розладів у формулі обмеженої осудності, але у самому описі медичного критерію неосудності законодавець обмежує коло психічних розладів вказівкою на більш серйозні, тяжкі форми аномалій, ніж в нормі про обмежену осудність.
Необхідно відзначити також, що юридичний критерій обмеженої осудності, як і неосудності, однаково стилізований щодо свого «предмета»: у кожній з цих формул мова йде про здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними. Однак глибина психічного розладу при неосудності набагато глибше, ніж при обмеженій осудності; нездатність усвідомлювати реальні відносини та керувати своїми діями в стані неосудності є повною, а при обмеженій осудності - неповною. Звідси виникає необхідність диференціації психічних розладів по їхній глибині для розмежування обмеженої осудності і неосудності, оскільки їхні юридичні критерії мають певну подібність.