Для встановлення медичного критерію необхідним є висновок експертиз, для чого потрібно у обов’язковому порядку призначати судово-психіатричну або комплексну судову психолого-психіатричну експертизу.
Ці й інші ідентичності розчиняють межу між неосудністю та обмеженою осудністю для безпосередніх користувачів правоохоронних структур, що й призводить до плутанини, чи, навіть, як, продемонструвало наше дослідження, побоювання використовувати новелу обмеженої осудності на практиці.
Проведене анкетне опитування 250 працівників слідчих підрозділів ОВС України показало, що:
1) 71,5% з них не розуміють сутності даної новели, її перспективи використання та порядок застосування;
2) 53,4% вбачають ускладнення у визначенні обмеженої осудності експертами, внаслідок:
а) нерозуміння можливостей судово-психологічних експертиз, через відсутність досвіду їх використання - 30,3%;
б) відсутність практичного досвіду призначення комплексних судових психолого-психіатричних експертиз - 87,5%;
в) нерозуміння відмінності психічних аномалій у межах осудності від психічних захворювань - 41,2%;
3) 46,7% вбачають небезпеку застосування обмеженої осудності як підставу для пом’якшення покарання злочинцям (вказувалося побоювання широкого використання адвокатами цієї статті для захисту від покарання злочинців);
4) 73,8% опитаних скептично ставляться до закріплення «обмеженої осудності» у вітчизняному Кримінальному кодексі. Тому, що:
а) вона у принципі незрозуміла, адже стирає грань між осудністю й неосудністю; робить розпливчастими межі кримінальної відповідальності; немає критеріїв її встановлення й відмежування від осудності - 39,9%;
б) внесла плутанину й ускладнення в судову практику; може призвести до суддівського й експертного розсуду - 48,1%;
в) розширює межі осудності і коло суб’єктів кримінальної відповідальності за рахунок неосудних або, навпаки, спричинить безпідставне визнання злочинців неосудними - 6,6%;
г) порушує принципи індивідуалізації кримінальної відповідальності - 5,4%;
5) разом з тим 22,5% опитаних висловилися за підтримку «обмеженої осудності». Вони вважають, що закріплення її у Законі:
- зобов’яже суд враховувати психічні аномалії злочинця в межах осудності, для добровільно-примусової психологічної корекції;
- необхідно для відмежування осудності психопатичних злочинців від загальної осудності чи неосудності.
Таким чином, вбачається, що більшість працівників не розуміють сутності обмеженої осудності, плутають її зі зменшеною осудністю чи, навіть, з неосудністю. Це пов’язано з термінологічною невизначеністю або відсутністю досвіду використання новели на практиці. При цьому 88,3% зіткалися раніше з висновком судово-психіатричної експертизи стосовно підекспертного, у якому зазначалася наявність психопатичних рис особистості, проте констатувалась відсутність підстав визнавати неосудність. Але це не наштовхувало їх на думку про те, що саме дану категорію й слід визнавати обмежено осудними, незважаючи на те, що слідчі бачили явні поведінкові відхилення правопорушника [21, 81].
Отже, проблема існує у двох площинах:
1) недостатня правова освіченість слідчих у контексті нового кримінального законодавства стосовно обмеженої осудності;
2) термінологічна плутанина, на яку вище вказувалось, призводить до помилкового розуміння справжнього змісту обмеженої осудності.
Слушність наведеного насамперед випливає з того, що, як вбачається, тут припускається вільне запозичення понятійного й категоріального апарату інших галузей знань і, навіть, побутової термінології без врахування специфіки і функціонального призначення юридичних понять та категорій у правовому механізмі суспільства і держави. Отже, юридична практика - законотворчості та правозастосування - настійно потребують зрозумілого, чіткого й однозначного визначення правових категорій і понять.
Керуючись законодавчим визначенням понять «обмежена осудність» та «неосудність», суд завжди повинен виходити з конкретних обставин місця й часу, визнаючи особу, що вчинила суспільно небезпечне діяння, осудною або неосудною. Тобто, межі правової категорії «обмежена осудність» мають дозволяти юридично оцінити психічний стан, властивості й процеси особистості з погляду можливості визнання її суб’єктом кримінальної відповідальності. І тому у Вироку, навіть визначаючи обмежену осудність, суд перш за все констатує особу як суб’єкта злочину, котрий має відповідати та нести відповідне покарання незалежно від того, у якому ступені різного роду індивідуально-психологічні особливості особистості відхиляються від норми.
Проте, як свідчить практика, суд якщо і враховує наявну психічну аномалію, то домінує тенденція пом’якшення покарання як прояв індивідуалізації кримінальної відповідальності. Отже, можна констатувати майже повну відсутність врахування самих психічних аномалій як умови спеціалізації покарання, як форми індивідуалізації відповідальності у вигляді призначення заходів медико-психологічної корекції криміногенних психічних аномалій. Таким чином, потенціал, що міститься у статті 20 КК України, не використовується судочинством на практиці, навіть при виявленні психічних аномалій у процесі судово-психіатричних експертиз. Окрім того, нами не були зафіксовані випадки призначення комплексної судової психолого-психіатричної експертизи у жодному разі. Це дивно, адже констатована у деяких випадках психопатія психіатричною експертизою потребувала призначення додаткової судово-психологічної або ж комплексної судової психолого-психіатричної експертизи. Адже у тих випадках, коли психічні аномалії обвинуваченого, на думку суду, були пов’язані зі злочином або вплинули на ступінь суспільної небезпеки його особистості, суд повинен призначати судово-психологічну або комплексну психолого-психіатричну експертизу, адже психічні аномалії у межах осудності є поза компетенцією медичної судово-психіатричної експертизи. Результати ж експертиз та свої висновки суд має обов’язково відобразити у вироку та мотивувати своє рішення щодо міри покарання. Саме за відсутності у Вироку суду посилань на врахування психічних аномалій злочинця при індивідуалізації його кримінальної відповідальності вбачається недолік сучасної вітчизняної судової практики.
Все зазначене вище, як вважає автор курсової роботи, обумовлює необхідність більш широкого і грамотного застосування статті про обмежену осудність. Таким чином, у юридичній оцінці психічних аномалій й інших особистісних особливостей злочинця необхідно:
а) враховувати їх при індивідуалізації кримінальної відповідальності на основі застосування статті про обмежену осудність при призначенні покарання;
б) поєднувати покарання з мірами медичного характеру у випадках, передбачених у Законі.
Суду для позитивного вирішення питання про суб’єкта кримінальної відповідальності досить встановити, що різні психологічні особливості, навіть примежового (пограничного) характеру, не виключають осудність. Правова оцінка різного роду особливостей суб’єкта відбувається вже не за допомогою категорії «обмежена осудність», а на основі змісту вини та її ступеня, а також обставин, які пом’якшують й обтяжують відповідальність. Рамки правової категорії «неосудність» дозволяють оцінити ті індивідуально-особистісні особливості суб’єкта, які за своїм якісним характером (незалежно від причин) виключають осудність, а, відтак, і вину з кримінальною відповідальністю суб’єкта.
Тому ні про яке обов’язкове чи будь-яке інше пом’якшення покарання або зменшення відповідальності при визначенні хоча й обмеженої, проте все ж таки осудності, не йдеться. Фіксуючи у Законі категорії «обмежена осудність» й «неосудність», право встановлює конкретні й чіткі, формально визначені рамки дії кримінальної відповідальності, визначаючи умови її настання за ознаками суб’єкта. Категорією «неосудність» законодавець окреслює межі дії кримінальної відповідальності щодо кола суб’єктів, визначаючи у самому Законі: хто, за яких умов, внаслідок яких причин та у якому порядку виключається з кола суб’єктів, що підлягають кримінальній відповідальності.
Безумовно, що не можуть і не повинні ігноруватися індивідуально-особистісні особливості суб’єкта кримінальної відповідальності. Вони мають піддаватися судом юридичній оцінці у процесі диференціації й індивідуалізації кримінальної відповідальності, про що йдеться у частині 2 статті 20 КК України: «Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру». Як вбачається, такі психологічні особливості мають враховуватися, але не шляхом пом’якшення чи зменшення покарання, а через його індивідуалізацію, включаючи застосування заходів медичного характеру (відповідно до частини 2 статті 94 ККУ) на основі загальних принципів кримінального права.
Отже, психологічні особливості (аномалії, розлади, акцентуації, патології) повинні враховуватися: при вирішенні питання про суб’єкта кримінальної відповідальності; визначенні характеру й ступеня суспільної небезпеки особистості злочинця; диференціації відповідальності залежно від предметного змісту вини; індивідуалізації кримінальної відповідальності суб’єкта з психологічними особливостями у відповідності зі ступенем його вини, з метою відкоригувати у добровільному чи примусовому порядку виявлені криміногенні психологічні відхилення.
ВИСНОВКИ
Обмежена осудність - це різновид осудності, що відрізняється від осудності тим, що обмежено осудна особа не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення злочину, тому що має психічний розлад, який обмежує її інтелектуально-вольові можливості. Обмежена осудність не повинна розглядатися як частина осудності саме тому, що відрізняється від неї якісно і кількісно у своїй біологічній основі, хоча юридично має з нею багато спільного.