Принцип гуманності втілено і в ст. 69 КК, яка надає суду право призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Цей принцип закріплений у законі та при описуванні переліку обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання. Зокрема, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, що пом’якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, що його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК). Гуманність покарання полягає також у тому, що при його призначенні судом широко враховуються позитивні властивості особи підсудного, що може потягти за собою пом’якшення призначеного йому покарання.
5. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону. Вона полягає в обов’язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенніпокарання обов’язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.
Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, й уже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, що закріплена в кримінальному законі, вже є елементи законодавчої індивідуалізації. Установлення чіткої «сходинки» покарань (ст. 51 КК), розподіл покарань на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать, що покарання розрізняю за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і застосовують за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати можливості призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, особи засудженого, обставин, які пом’якшують і обтяжують покарання.
Основна вимога принципу індивідуалізації полягає в тому, щоб до винного, з урахуванням його особи і конкретних обставин справи, було застосоване таке покарання, яке було б дійсно необхідним і цілком достатнім для його виправлення та запобігання новим злочинам (ч. 2 ст. 65 КК).
6. Справедливість покарання полягає, насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства і переконувати громадян у правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи й особи винного, відповідно допринципу справедливості слід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільняти їх від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).
У статті 372 КПК зазначено, що покарання визнається явно несправедливим, якщо воно хоча і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи розміром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого. Отже, справедливість покарання припускає домірність покарання тяжкості злочину – відповідність покарання суспільній небезпечності вчиненого.
У чинному законодавстві дістала свого закріплення диференціація різних за тяжкістю злочинів і пов’язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Наприклад, у ст. 12 КК, де закріплена класифікація злочинів, виділяються особливо тяжкі злочини (ч. 5), за які відповідно до закону суд може призначити покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою і в такому випадку закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання в повній відповідності до ступеня тяжкості вчиненого злочину.
Розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а становлять певну систему, перебуваючи між собою в тісному взаємозв’язку й взаємодії. Зокрема, законність покарання якнайтісніше пов’язана з обґрунтованістю, обов’язковістю його мотивування й визначеністю покарання в судовому вироку. Гуманність покарання неможлива без його індивідуалізації, а у підсумку ці принципи дістають вираження в справедливості покарання.[7]
3. Кримінально-правова характеристика сукупності злочинів
3.1 Поняття і види сукупності злочинів
Відповідно до ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено.
Таким чином, при сукупності злочини:
1) особою вчинено два або більше злочини;
2) кожен з них кваліфікується за різними статтями або за різними частинами однієї статті Особливої частини КК;
3) за жоден з них особа не була засуджена, тобто всі вони вчинені до винесення вироку хоча б за один з них.
Перша ознака сукупності злочинів проявляється у вчиненні особою двох або більше злочинів, причому кожен з них має характер окремого, самостійного, одиничного злочину. Такий одиничний злочин, як було сказано раніше, може бути простим, триваючим, продовжуваним або таким, що кваліфікується за наслідками, але він завжди містить в собі ознаки одного складу злочину.
Вчинення двох або більше одиничних злочинів і утворює сукупність злочинів. Причому можливі різноманітні їх сполучення. Так, винний може вчинити два або більше простих одиничних злочини, або один простий, а другий триваючий або продовжуваний. Організована група, наприклад, може вчинити два складених злочини або простий і складений злочин тощо. Слід мати на увазі, що під одиничним злочином розуміють не тільки закінчений злочин, але й готування або замах на злочин. Так, сукупність злочинів має місце, коли особа вчиняє крадіжку, а потім замах на вбивство, або вчинила хуліганство, а потім почала готуватися до крадіжки, і на цій стадії її діяльність була припинена. Не виключається сукупність злочинів і тоді, коли особа вчинила один з злочинів самостійно, а потім була співучасником у вчиненні іншого злочину. Наприклад, особа вчинила вбивство, а потім як співучасник вчинювала замах на крадіжку.
Другою ознакою сукупності злочинів є вимога, щоб кожен із злочинів, які утворюють сукупність, був передбачений самостійною статтею КК, тобто кваліфікувався за однією, окремою статтею кримінального закону або за різними частинами однієї і тієї ж статті КК. Так, якщо винний при вчиненні хуліганства завдав ножем потерпілому тяжке тілесне ушкодження, то має місце сукупність злочинів і вчинене слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 296 і за ч. 1 ст. 121. Якщо злочинна група вчинила розбій, а потім викрадення наркотичних засобів, вчинене охоплюється ч. 2 ст. 187 і ч. 4 ст. 308.
Таким чином, можна зробити категоричний висновок: кожен із злочинів, які входять у сукупність, підлягає самостійній кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті КК. Саме ця вимога сформульована в ч. 2 ст. 33.
Здебільшого різні злочини передбачаються окремими статтями Особливої частини КК. Проте в ряді випадків (хоча і нечасто) відповідальність за різні злочини передбачена різними частинами однієї і тієї ж статті КК. Наприклад, у ч,1 ст.371 встановлена відповідальність за завідомо незаконне затримання, а в ч. 2 - за завідомо незаконний арешт; у ч. 1 ст. 357 - за викрадення офіційних і приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях, а в ч. 3 - за незаконне заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом. Тут частина статті цілком описує ознаки відповідного одиничного злочину і супроводжується самостійною санкцією. Тому, якщо винний вчинив крадіжку документів із державної установи, а потім крадіжку паспорта у свого сусіди, то має місце сукупність злочинів і вчинене повинно бути кваліфіковано за частинами 1 і 3 ст. 357 КК. Те саме має місце і тоді, коли особа вчинила, наприклад, крадіжку, а потім вчиняє замах на крадіжку з проникненням у житло. Вчинене утворить сукупність злочинів - закінченої крадіжки (ч. 1 ст. 185) і замаху на кваліфіковану крадіжку (ч. 1 ст. 15 і ч. 3 ст. 185).
Іноді вказівку закону на те, що сукупність злочинів має місце, коли кожен із злочинів передбачений самостійною статтею (частиною статті) КК, підмінюють іншими вимогами. Так, вказують, що сукупність має місце лише тоді, коли особа вчинила різнорідні злочини. Отже, якщо особа спочатку вчинила крадіжку, а потім грабіж, то сукупність злочинів відсутня, тому що ці діяння однорідні. Проте в таких ситуаціях кожне з них підпадає під ознаки самостійної статті КК і тому повинне отримати відповідну кваліфікацію саме за Правилами сукупності злочинів. Тому в сукупність можуть входити Як однорідні, так і неоднорідні злочини. Сукупність не утворюється лише при вчиненні двох або більше тотожних злочинів, коли йдеться про повторність.