Сказане, проте, не означає, що складений злочин не може утворити сукупності з іншими одиничними злочинами. Це випадки кваліфікації за сукупністю злочинів розбою, поєднаного з вбивством, або хуліганства, поєднаного з опором представникові влади і тяжким тілесним ушкодженням. Тут розбій і, відповідно, хуліганство - складові злочини, які утворюють сукупність з іншим одиничним злочином - вбивством або тяжким тілесним ушкодженням.
2. Ідеальна сукупність і конкуренція норм (кримінальних законів).
Насамперед відзначимо, що конкуренцією кримінально-правових норм зазвичай вважають наявність двох або більше кримінальних законів (статей КК), які рівною мірою передбачають караність даного діяння. Інакше кажучи, при конкуренції норм один (одиничний) злочин одночасно підпадає під ознаки декількох норм кримінального закону. Найбільш типовими випадками є конкуренція загальної і спеціальної норм.
Принцип, що тут формулюється, полягає в такому: при конкуренції загальної і спеціальної норм, застосовується норма спеціальна, що найбільшою мірою відображає специфіку, особливості даного злочинного діяння. Розглянемо таку ситуацію: у ст. 348 КК встановлена відповідальність за посягання (тобто за вбивство або замах на вбивство) на працівника правоохоронного органа у зв'язку з виконанням їм службових обов'язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115 КК, у якому передбачена відповідальність за умисне вбивство, вчинене у зв'язку з виконанням потерпілим своїх службових обов'язків. І от уявімо собі, що вчинене вбивство працівника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю тут застосовувати, адже очевидно, що і ст. 348 і п. 8 ч. 2 ст. 115 охоплюють цей випадок? При порівнянні цих норм очевидно, що норма, яка міститься в ст. 348, є спеціальною стосовно загальної норми, описаної в п. 8 ч. 2 ст. 115. Тому в цьому випадку застосуванню підлягає норма спеціальна, тобто ст. 348. Застосувати ці обидві норми за правилами ідеальної сукупності неприпустимо, тому що це б призвело до штучного створення сукупності там, де вона відсутня.
Пріоритет спеціальної норми перед загальною визнається практикою в ряді випадків. Так, у КК є спеціальні види перевищення влади або службових повноважень. Це частина 2 ст. 162 (порушення недоторканності житла громадян, вчинене службовою особою), ст. 371 (за-відомо незаконні арешт, затримання або привід), ст. 372 (притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності), ст. 373 (примушування давати показання) тощо. Вчинення цих злочинів одночасно охоплюється загальною нормою - ст. 365 про перевищення влади або службових повноважень. І в цих випадках повинний бути відданий пріоритет спеціальним нормам. Кваліфікація таких дій ще і за ст. 365 можлива лише за наявності реальної сукупності.
Чим же відрізняється ідеальна сукупність від конкуренції норм?
Сформулюємо вихідні положення, порівнюючи ст. 348 і п. 8 ч. 2 ст. 115:
а) при ідеальній сукупності вчиняється не один, а два або більше злочини, кожен з яких підпадає під ознаки окремої статті КК. При конкуренції норм вчиняється один злочин, охоплюваний ознаками різних статей КК. Дійсно, вбивство працівника міліції при затриманні злочинця підпадає одночасно і під ознаки п. 8 ст. 115 і під ознаки ст. 348, але тут вчинений один злочин, а при ідеальній сукупності завжди вчиняються два або більше злочини;
б) при конкуренції норм підлягає застосуванню лише одна норма, що найбільш повно відображає специфіку, особливості вчиненого. У нашому прикладі ми застосовуємо ст. 348. Якби не було цієї спеціальної норми, ми б застосували у справі п. 8 ч. 2 ст. 115, тобто норму загальну. При ідеальній сукупності у кваліфікації фігурують обов'язково дві або навіть більше статті КК, залежно від того, скільки злочинів містяться в діянні винного.
Іноді щодо конкуренції норм вживають термінологію іншого порядку: говорять про колізію норм. Проте конкуренція норм і їх колізія - поняття різні. Колізія припускає протиріччя між нормами, при конкуренції цього протиріччя немає. Колізія норм існує незалежно від того, чи є конкретні злочини, які підпадають під ці норми. Конкуренція норм може виникнути, наприклад, у випадку прийняття нового закону, коли вирішується питання, який закон слід застосувати до діянь, що були вчинені до набрання таким законом чинності - закон часу вчинення злочину або закон часу розгляду справи в суді. Це питання про зворотну дію закону, що визначається в ст. 5 КК, являє собою норму колізійну, призначену для вирішення колізій, що виникли між окремими законами.
Конституційним судом України було вирішено питання про колізію між ст. 24 КК 1960 р., що передбачала можливість застосування смертної кари, і нормами Конституції, що проголосили життя невід'ємним благом людини, яка не може бути свавільно позбавлена ніким цього блага. Конституційний суд, розглянувши цю колізію, визнав ст. 24 КК і відповідні санкції про смертну кару в статтях Особливої частини КК такими, що суперечать Конституції України, і тому неконституційними, а тим самим, і не чинними віднині (рішення від 29 грудня 1999р.).
Таким чином, не можна плутати колізію норм із їх конкуренцією.
3. Реальна сукупність і повторність злочинів.
Вирішуючи це питання, передусім, слід встановити, що зближує повторність і сукупність злочинів. І при сукупності і при повторності відбувається два або більше злочини, кожен з яких утворює самостійний одиничний злочин. Такі злочини, що утворюють ці поняття, вчиняються послідовно, з певним проміжком між ними у часі. Далі, всі злочини, що входять до повторності або утворюють реальну сукупність, вчинені до засудження хоча б за один з них. Але, що ж відрізняє ці два поняття? У пошуках цієї відмінності слід йти шляхом порівняння видів фактичної повторності з реальною сукупністю.
При повторності тотожних злочинів, що є закінченими або всі складають замах на злочин, все вчинене охоплюється однією і тією ж статтею КК, а при реальній сукупності кожне з злочинних діянь підпадає під ознаки самостійної статті КК. Наприклад, дві або більше закінчені крадіжки кваліфікуються за ч. 2 ст. 185, повторне одержання хабара службовою особою - за ч. 2 ст. 368. Інакше обстоїть справа з повторністю тотожних злочинів, коли делікти, що входять до неї, підпадають під різні частини однієї і тієї ж статті КК, або, утворюючі повторність злочини, розрізняються лише тим, що один з них є закінченим, а другий - замахом на злочин (або навпаки). У цих випадках вчинене, як вказувалося вище, потрібно кваліфікувати за правилами сукупності злочинів. Така повторність тотожних злочинів виступає як вид реальної сукупності. Те ж слід сказати і про повторність однорідних злочинів, що припускають, кваліфікацію кожного діяння за самостійною статтею КК. Так, вчинення крадіжки, а потім шахрайства, потребує застосування кожної з статей, які передбачають відповідальність за ці злочини, причому з урахуванням, що другий злочин є повторним. Але така ситуація свідчить, що перед нами реальна сукупність злочинів. І дійсно, зазначені види повторності у той же час є видами реальної сукупності. У таких випадках відбувається своєрідне з'єднання повторності і сукупності злочинів (це так звана "повторність-сукупність"). [4]
3.2 Призначення покарання за сукупністю злочинів
1. Як уже йшлося в попередньому підрозділі, при сукупності злочинів особа вчиняє два або більше злочинів, кожен з яких передбачений різними статтями або різними частинами статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. У зв'язку з цим можливі різні підходи до призначення покарання за таку сукупність. Існують різні законодавчі системи призначення покарання при сукупності. Серед них можна вирізнити такі:
а) система повного (абсолютного) складання покарань;
б) система обмеженого складання покарань;
в) система поглинення;
г) система обов'язкового або факультативного підвищення покарання;
д) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.
При системі абсолютного складання керуються правилом: скільки злочинів, стільки й покарань, які і підлягають повному складанню. Ця система була закріплена в одному з перших кодексів XIX ст. - Баварському уложенні 1813р. Встановлена вона й у багатьох КК окремих штатів США, де закріплений принцип послідовного відбування покарань, призначених за кожний злочин. Звідси - вироки на такі терміни (наприклад, понад 90 років), що перетворюються, по суті, на довічне позбавлення волі.
Система обмеженого складання з'явилася з метою пом'якшити жорстокість системи абсолютного складання. Відповідно до неї сума покарань обмежується певною межею. Наприклад, чинне Голландське уложення 1881 р. припускає додавання покарань, але за умови, щоб сума їх не перевищувала найбільш суворе з них більше як на одну третину. Така ж система і в КК Італії 1930 р.
Щоб усунути суворість систем складання, з'явилася система їх поглинення, за якою більш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять у сукупність, поглинає менш суворе. У ряді законодавств ця система застосовується при призначенні покарання в разі ідеальної сукупності злочинів (наприклад, у Фінляндії, а також КК УРСР 1922 р. - ст. 29).
Прагнучи якось усунути хиби системи поглинення, коли особа по суті відповідає лише за той злочин, за який призначено більш суворе покарання, багато КК почали вводити систему обов'язкового або факультативного підвищення покарання, призначеного за сукупністю. Суд, призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення, зобов'язаний, зважаючи на закон або на власний розсуд, підвищити це покарання до певної межі. Так, у Швейцарському КК 1950 р. суд, призначивши покарання за найбільш тяжкий злочин, може підвищити його (але не більше ніж наполовину) понад максимум покарання, передбаченого за це діяння. Суд зв'язаний, крім того, максимумом даного виду покарання.