ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ
План
1. Загальна характеристика Британської Конституції. 3
2. Засади правового статусу особи у Великобританії. 6
3. Вищі органи державної влади Великобританії. 8
4. Політико-територіальний устрій Великобританії. 14
Список рекомендованої літератури. 17
Конституція Великобританії — це сукупність законів, прецедентів і конституційних угод Великобританії, які визначають порядок формування і повноваження органів держави, принципи взаємин державних органів між собою, а також державних органів і громадян.
На відміну від інших країн, де писана конституція, що діє, чітко визначає предмет конституційного права, у Великобританії строго наукового розмежування між конституційним і всім останнім правом немає. У Сполученому Королівстві у зв'язку з відсутністю кодифікувань або офіційних систематизації права юристи зазнають певні труднощі з розмежуванням галузей права. Існує абстрактний і конкретний сенс поняття "конституція". У абстрактному значенні конституція — це сукупність законів, прецедентів і конституційних угод, які визначають: порядок формування і повноваження органів держави, принципи взаємин державних органів між собою і державних органів і громадян. У конкретному значенні конституція — це конкретний юридичний документ або система правових актів, в яких найбільш важливі правові положення, складові предмет конституційного регулювання, прийняті відповідно до спеціальної процедури.
У Великобританії немає конституції в даному конкретному сенсі, а діє конституція в абстрактному значенні цього поняття.
Британська конституція є єдиної для Сполученого Королівства Англії, Уельсу, Шотландії і Північної Ірландії. Британська конституція є конституцією змішаного типу. Відсутність єдиного писаного тексту дозволяє говорити про три складових британської конституції: – Статутне право (statute law); – Загальне право (common law); – Конституційні угоди (constitutional conventions). Відповідно, джерелами конституційних норм є: статути; судові прецеденти; конституційні угоди. Загальний вплив на формування цих джерел робили і надають праці авторитетних юристів. Конституція Великобританії є "гнучкою" конституцією, оскільки в англійському праві немає відмінності між "конституційним" і "поточним" законом. Діє загальний порядок прийняття і зміни парламентських законів, які не можуть передивлятися судами або оголошуватися неконституційними.
ДЖЕРЕЛА БРИТАНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ
СТАТУТИ. Ця категорія актів, складових британську конституцію, охоплює акти Парламенту і акти делегованого законодавства. Статути як частина конституції представлені таким чином: – правові акти, прийняті до XX століття, але що зберігають своє значення як право, що діє: Велика Хартія Вільностей 1215 р.; Білль про права 1689 р.; Акт про союз з Шотландією 1706 р.; Акт про престолонаслідування 1701 р. і інші; – парламентські закони, прийняті в цьому столітті: закони про Парламент 1911 і 1949 рр.; закони про перів 1958 і 1963 рр.; Закон про Палату общин 1978 г.; закони про народне представництво 1949, 1969, 1974, 1983, 1985, 1989 рр.; закони про громадянство 1948, 1964, 1981 рр.; Імміграційний акт 1971 р.; Закон про королівську санкцію 1967 р.; Вестмінстерський статут 1931 р.; закони про міністрів Корони 1937, 1964, 1975 рр. Перерахувати всі парламентські закони, які є джерелами британської конституції, вельми складно, оскільки їх налічується декілька сотень; – акти делегованого законодавства, прийняті виконавчою владою на основі прав, делегованих Парламентом. До цієї категорії актів відносяться акти, видавані міністрами Корони, місцевими органами влади і публічними корпораціями. Найбільш важливими з актів делегованого законодавства є накази в Таємній раді, що видаються від імені монарха.
СУДОВІ ПРЕЦЕДЕНТИ. Судові прецеденти, що містять принципи конституційного права, створювалися в ході звичайної судової практики. Після розгляду конкретної справи суд виносить рішення, частину якого складає правило прецеденту (вирішення суду складається з двох основних частин: правило прецеденту і попутно сказане суддею.). В більшості своїй це вирішення Високого суду (відділення королівської лави), Апеляційного суду і Палати лордів. Серед них: – наявність суб'єктивного права передбачає наявність засобів його захисту; – зміна законодавства здійснюється лише шляхом ухвалення парламентського закону; – укази загального характеру про обшук незаконні; – немає права стягувати податки без дозволу Парламенту; – сторони в процесі мають рівне право бути вислуханими. Прецеденти встановлюють принципи діяльності і повноваження найвищих органів влади. Найбільш відомим рішенням в цій області є Case of Proclamations (1610), що стосується королівської прерогативи: – Монарх не може своїм рішенням оголосити злочином те, що таким до цього не вважалося. – прерогатива монарха не більше, ніж це дозволено правом країни. – послідовні зміни в праві здійснюються шляхом ухвалення парламентського закону. – будь-які зміни англійського права, викликані імплементацією міжнародного договору, що передбачає фінансові операції держави, вимагають підтвердження парламентським законом. У зв'язку з судовою практикою і важливою роллю прецедентів в регулюванні конституційних стосунків необхідно згадати труди авторитетних юристів як джерело британської конституції. Дуже старі книги старих авторів, думки яких розглядаються як свідоцтва судових рішень, що не дійшли до нашого часу, можуть сприйматися судами як додаткове джерело права.
КОНСТИТУЦІЙНІ УГОДИ. Конституційні угоди — це правила політичної практики, які вважаються обов'язковими для тих, до кого вони відносяться, і які не є юридичними законами, оскільки їх виконання не може забезпечуватися вирішенням суду або палат Парламенту . Найбільш ранні конституційні угоди сформувалися лише після 1688 р. Порушення конституційної угоди спричиняє за собою не юридичні, а політичні санкції. Вхідні в них норми безпосередньо впливають на характер вмісту цілого ряду парламентських законів. Конституційні угоди також істотно впливають на судову практику. Конституційні угоди можна представити у вигляді двох основних груп:
1. КОНСТИТУЦІЙНІ УГОДИ, що РЕГЛАМЕНТУЮТЬ СТОСУНКИ МОНАРХ—КАБІНЕТ МІНІСТРІВ: – монарх доручає лідерові партії або блоку партій, що перемогли на виборах в Палату общин, сформувати Уряд; – Монарх призначає міністрів по рекомендації Прем'єр-міністра; – міністри, що призначаються утворюють "Уряд", в рамках якого створюється "Кабінет"; у його склад входять міністри, що іменуються членами Таємної ради (Privy Councillors); – Монарх в здійсненні своїх законних повноважень зобов'язаний слідувати радам Кабінету в особі Прем'єр-міністра; – Монарх зобов'язаний підписати законопроект, прийнятий Парламентом; – Уряд здійснює свої повноваження до тих пір, поки воно не втратило довіру більшості членів Палати общин. У випадку, якщо Палата общин проголосує за недовір'я Уряд повинен подати у відставку або Монарх повинен розпустити Палату общин; – міністри несуть колективну відповідальність перед Парламентом по загальних питаннях політики Уряду і персональну відповідальність за діяльність очолюваних ними міністерств. До цієї ж групи конституційних угод можна віднести ряд правил політичної практики, сприйнятих деякими державами — членами Британської Співдружності Націй (Commonwealth): – британський монарх призначає Генерал-губернатора держави — члена Співдружності за порадою Прем'єр-міністра цієї держави; – Генерал-губернатор держави — члена Співдружності представляє Корону, а не британський уряд і діє за порадою уряду своєї країни.
2. КОНСТИТУЦІЙНІ УГОДИ, РЕГУЛЮЮЧІ СТОСУНКИ МІЖ ПАЛАТАМИ ПАРЛАМЕНТУ: – парламентська більшість не повинна позбавляти можливості висловлюватися парламентська меншість. Обов'язок Спікера — стежити за цим; – заміщення вакансій в комітетах Парламенту повинно здійснюватися пропорційно представництву політичних партій в палаті. Деякі конституційні угоди втратили своє значення у зв'язку із закріпленням аналогічних норм в парламентських законах.
Оскільки у Великобританії немає виразно вираженого юридичного розділення конституційних і інших норм, немає і ділення прав, свобод і обов'язків особи на конституційних (основні) та інші. На практиці вміст основних прав визначається не стільки законами (хоча прийнятий ряд спеціальних законів, починаючи з Білля про права 1679 р.), скільки судовими прецедентами і конституційними звичаями. Головний з принципів, такий, що склався в результаті цього, свідчить, що громадяни мають право робити все, що не заборонено правовими нормами. Після другої світової війни, коли при владі перебувала Лейбористська партія, в законодавстві були зафіксовані певні гарантії соціально-економічних прав, хоча самі ці права ніде виразно не закріплені. Йдеться про посібниках з безробіття, безкоштовній освіті в школі, праві на страйк, державній медицині і так далі Політичні права (свобода слова, зборів, мітингів, демонстрацій) регулюються в основному звичаями, в законодавстві ці свободи передбачаються такими, що природно існують, і воно встановлює лише певні вимоги для їх здійснення, наприклад повідомлення або дозвіл поліції на проведення демонстрацій, право поліції заборонити на певний термін мітинги в районах, де можливі безлади на соціальній або етнічній основі, і так далі Особисті права регулюються небагатьма законами (наприклад, згаданим хабеаскорпус актом), але конкретне регулювання цих прав зазвичай пов'язане з актами про процесуальних діях (наприклад, при обшуку), з судовими прецедентами. У останні десятиліття, коли при владі перебувають консерватори, деякі положення законодавства про права громадян посилені - відносно профспілкових свобод і страйків, деякі обмеження особистих прав введені у зв'язку з актами про боротьбу проти тероризму. У Великобританії діє декілька парламентських уповноважених (комісарів, омбудсменів), у тому числі уповноважений у справах адміністрації, який стежить, зокрема за дотриманням прав громадян органами управління. Правове регулювання суспільних об'єднань Як і в США, величезне значення для діяльності державного механізму у Великобританії має двопартійна система, але на відміну від США одна з двох партій, що змінюють один одного у влади, вважається трудовою, робочою партією. У останні десятиліття ця система випробовує певні зрушення. Оскільки в парламентських ви борах беруть участь зазвичай близько десяти традиційних і знов утворених партій, жодна з двох основних партій (Консервативна і Лейбористська) не може отримати і в рідких випадках отримує явну більшість в палаті общин. У зв'язку з цим може виникнути необхідність в коаліції одній з двох головних партій з якою-небудь невеликою партією, щоб забезпечити більшість в парламенті для формування уряду.