У відношенні до моральності і права зокрема , варто сказати що: від первісної злитості вони переходять поступово до взаємного відокремлення, у результаті якого одержують характер окремих, хоча і тісно дотичних, областей. Ні право без моральності, ні моральність без права не можуть розраховувати на міцне існування і розвиток. Це доводить їхній нерозривний внутрішній зв'язок, которую можна було б припустити через нерозривну єдність усього громадського життя. Знаходячись у цьому зв'язку, вони розвиваються спільно, корячись загальному ходу історичного процесу і щораз свідчачи своїми одноразовими успіхами про вплив на них того самого закону загального розвитку. Прогрес в одній області чи рано пізно відбивається в інший, обумовлюючи при цьому деяким загальним прогресом усього соціального життя. Правові і моральні норми мають загальне цільове призначення - вплив на поводження людей. Разом з тим це різні соціальні регулятори, кожний з який має свою специфіку. Загальне в праві і моралі обумовлено ще і тим, що їхні норми завжди є фіксацією сущого і формулюють на його основі належне.
Право і мораль як соціальні регулятори незмінно мають справа з проблемами вільної волі індивіда і його відповідальності за свої дії. Вони звернені до розуму і волі людини, допомагаючи йому адаптуватися в складному і мінливому світі суспільних відносин. Воля і відповідальність - пружини історичної активності людини, спосіб його існування в правових і моральних відносинах. Разом з тим право і мораль виступають як мірила волі індивіда, визначають її границі. Право є формальної конкретно історично обумовленою мірою волі. Причому мова йде не про абстрактний ті її масштаби, що детерминированы конкретним способом виробництва, соціальною структурою, культурним розвитком суспільства. "Право по своїй сутності і, отже, по своєму поняттю - це історично визначена й об'єктивно обумовлена форма волі в реальних відносинах, міра цієї волі, формальна воля".
4. Поняття системи права як внутрішньої його організації.
Система права суть внутрішня будівля (структура) права, що відбиває об'єднання і диференціацію юридичних норм. Основна мета цього поняття - пояснити одночасні інтегрування і розподіл нормативного масиву на галузі й інститути, дати системну характеристику позитивного права в цілому. Останнє, будучи нормативним ядром правової системи конкретного суспільства, має такі якості, як цілісність і автономність, стабільність і динамізм, взаємозв'язок і структурованість змісту і форми, має власний зміст і джерела розвитку. Особливо тут потрібно підкреслити те, що структура права (його система) обумовлює його форму (систему законодавства) і нерозривно з нею зв'язана.
Щоб пізнати й освоїти право як систему, необхідно виявити підстави побудови, критерії інтеграції і диференціації юридичних норм. Для цього доцільно використовувати різні підходи і виміри, що розкривають основні форми існування і логіку розвитку правової матерії.
З позицій генетичного підходу можна виділити первинні і похідні від них критерії. У якості первинного (природного) критерію стосовно права виступає людина. Похідними в цьому плані можуть "бути різні, якоїсь способом оформлені соціальні і соціально-політичні утворення, насамперед держава і суспільство. Звідси беруть початок системообразующие, що цементують право як єдине ціле зв'язку і ті зв'язки, що обумовлюють його розподіл на природне і позитивне. Під природним правом розуміється сукупність прав і обов'язків, що випливають із самої природи людини як розумної соціальної істоти, тобто ті права й обов'язки, що стали справедливими нормами поводження людей у суспільстві. Позитивне право являє собою систему норм, що містять визначені права й обов'язки, що виходять від держави і суспільства, виражених (закріплених) у нормативно-правових документах (законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади). При цьому треба мати на увазі, що всі правові системи сучасного позитивного права в тім чи іншому ступені засновані на природному праві, містять природно-правові початки.
Ці ж критерії лежать в основі диференціації права на приватне і публічне. Перше спрямовано на задоволення потреб і захист інтересів окремих облич, друге охороняє загальні інтереси держави.
Історичний підхід дозволяє простежити весь шлях становлення права як системи. Загальним видимим критерієм тут виступає форма (джерело) права, аналіз якого дає можливість позначити переважні системообразующие початку, характерні для тієї чи іншої системи права, специфіку компонування її елементів, архітектоніку. Відповідно до даного критерію розрізняють звичайне (традиційне) право, прецедентное право, договірне право і право законів (кодифіковане, статутне, декретне право).
Історичний погляд, розкриваючи генетичні зв'язки системи права, що складають її основу, одночасно дозволяє простежити динаміку змін системи в часі і просторі. Це зв'язано, зокрема , з розвитком людини як індивіда і члена різних соціальних утворень. Тут виявляються вплив на право різних релігійних, ідеологічних, етнічних факторів, співвідношення між ними. У цьому плані, наприклад, виділяються системи мусульманського права, індуського права.
Системно-структурний зріз позначає просторове, певним чином упорядковане розташування норм права. Упорядкованість, погодженість, взаємозв'язок і дифференцированность комбінацій юридичних норм обумовлені структурованістю суспільних відносин і цілеспрямованістю їхнього правового опосередкування. Структурні утворення в системі права відрізняються друг від друга по складності будівлі (горизонтальне, вертикальне, лінійне, матричне), по ступені твердості, зв'язаності елементів і ін. У визначені періоди розвитку суспільства і права на передній план виступає найбільш оптимальна структура. В даний час такої є утворення, що включає в себе норми, інститути, галузі права.
Юридична норма є первинний і кінцевий структурний елемент права. Вона перша випробує на собі зміни, у ньому що відбуваються. Завдяки своєму універсальному, наскрізному значенню, норма права поширює свої властивості і на інші рівні системи, служить крапкою відліку, одиницею виміру правової матерії.
Норма права самостійно регулює якусь одну сторону (грань) суспільних відносин. Для правового регламентування відносини в цілому найчастіше потрібно взаємодія комплексу норм (матеріальних, процесуальних, дефінітивних, оперативних).
Інститут права - це відособлена група юридичних норм, що регулюють суспільні відносини конкретного виду. Як приклад можна назвати інститут права власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інститут виборчого права і норми, що регулюють статус депутата, у конституційному праві. Інститути можуть бути галузевими і міжгалузевими (комплексними).
Галузь права являє собою відособлену сукупність юридичних норм, інститутів, що регулюють однорідні суспільні відносини. Вона відбиває більш високий рівень системообразующих зв'язків, характеризується визначеною цілісністю, автономністю.
Галузі підрозділяються на матеріальні і процесуальні. До першого відносяться, наприклад, цивільне, трудове, карне, земельне право. Другу групу складають цивільне процесуальне, уголовно-про-цессуальное й адміністративно-процесуальне право. Починає складатися і галузь конституційно-процесуального права.
Критеріями розподілу права на галузі й інститути виступають предмет і метод правового регулювання.
Предмет правового регулювання - це фактичні відносини людей, що об'єктивно бідують у правовому опосередкуванні. Коло їх дуже широке і різноманітний - трудові, управлінські, майнові, земельні, сімейні й ін. Їм присущи наступні риси: 1) це життєво важливі для людини і його об'єднань відносини; 2) це вольові, цілеспрямовані (розумні) відносини; 3) це стійкі, повторювані і типові відносини; 4) це відносини поведінкові, за яких можна здійснювати зовнішній контроль (наприклад, юрисдикционными органами).
Суспільні відносини виступають у якості головного об'єктивних (матеріального) критерію розподілу права на галузі й інститути. Структура цих відносин, їхній тип, рід, вид обумовлюють у визначеній мері структурні і змістовні параметри норми, інституту, галузі і права в цілому.
Метод правового регулювання є сукупність прийомів юридичного впливу на поводження людей, вироблених у результаті тривалого людського спілкування. Якщо предмет правового регулювання відповідає на запитання, що регулює право, то метод - на питання, як регулює. Метод поєднує об'єктивні і суб'єктивні моменти і носить стосовно предмета додатковий (процесуальний) характер.