3) тлумачення норм права – переклад його абстрактних приписів на зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.
Право регулює суспільні відносини, учасники яких виступають носіями прав та обов’язків. Такі, врегульовані правом суспільні відносини мають назву правовідносини. Юридичним змістом правовідносин є права та обов’язки суб’єктів права до його об’єктів.
Об’єкти права – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що служать задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організації.
Суб’єкти права – це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки. Вони мають властивості правоздатності і властивості дієздатності. Суб’єктами права можуть бути індивіди (фізичні особи), організації та об’єднання, соціальні спільності (держава, народ, нація, трудові колективи).
Умовою виникнення, зміни або припинення правовідносин є юридичні факти (конкретні життєві обставини).
Суб’єкт права вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і не правових). Здійснення ж порушення правової норми (правопорушення) тягне за собою юридичну відповідальність.
Сенс юридичної відповідальності у тому, що держава може застосувати, якщо громадянин не виконує своїх обов’язків, заходи примусу.
За характеристиками видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності (кримінальна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна).
Система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи є правосвідомість. Вона складається за рівнем відображення правової дійсності – з правової ідеології та правової психології, за суб’єктами – індивідуальна, групова, колективна, національна, за характером діяльності суб’єктів – професійна і побутова.
Одним з основоположних принципів діяльності і поведінки громадян є законність. Це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне і неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма. Порушення вимог законності веде до недотримання і підриву правопорядку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку, і навпаки, порушення його ведуть до послаблення правопорядку.
РОЗДІЛ II. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА.
Провідною галуззю системи права України є конституційне право. Ця галузь права складається з принципів і норм Конституції України, охоплює правові відносини, які виникають і розвиваються на основі цих норм.
Конституційний статус людини і громадянина, загальні положення та принципи щодо організації державної влади і розвитку суспільства, визначення соціальної спрямованості та правового статусу кожної з ланок державного апарату України, закріплення статусу системи органів місцевого самоврядування – всі ці питання є змістом конституційного права.
На захист людини, особистості її демократичного статусу спрямовані принципи і норми Конституції України.
Первинним вічком у системі конституційного права є норма права, яка встановлює відповідні права та обов’язки, є основою для виникнення та розвитку у відповідних конституційних правовідносин, їх практичного здійснення.
Норми конституційного права за характером і змістом об’єднуються у відповідні інститути цієї галузі права (інститут конституційного права і свобод людини і громадянина, інститут загальних засад конституційного устрою, інститут народного волевиявлення, інститут законодавчої влади, інститут президентства та ін.).
Джерелами конституційного права є сама Конституція України, законодавчі акти, інші закони та нормативні постанови Верховної Ради України (наприклад її Регламент), нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, також рішення Конституційного Суду України про відповідність Конституції України законів та інших правових актів.
Конституція розглядається, як основний головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу, політики, правового становища особи, державного устрою організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.
Термін “конституція” походить від латинського слова “constituto”, що означає “устрій”, “встановлення”.
Конституцію України визначають, як писану, жорстоку, реальну, унітарну. Вона має найвищу юридичну силу. Прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України був завершен процес становлення України, як суверенної держави.
Перший розділ Конституції України називається “Загальні засади” і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.
Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, поділяє їх на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні.
Демократизм держави визначається рівнем розвитку народовладдя. Проявами прямого народовладдя в нашій країні є вибори та референдум.
Згідно з теорією поділу гілок влади, прийняття нормативних актів вищої юридичної сили - Конституції, законів, покладається на законодавчу владу – парламент України – Верховну Раду.
Правозастосована влада, на яку покладається функція виконання рішень законодавчої влади, є виконавча влада. До органів державної виконавчої влади України належать: Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети, їхні органи на місцях, а також виконавчі органи місцевого та регіонального самоврядування.
По Конституції Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Особливе місце посідає судова влада. Її функцією є застосування прийнятих законодавчою владою законів та інших нормативних актів до конкретних умов, життєвих ситуацій і забезпечення верховенства права у житті суспільства, здійснення правосуддя.
Конституція України розглядає прокуратуру як організаційно самостійну державно-правову інституцію, що забезпечує додержання режиму законності в нашій державі.
Невід’ємною складовою частиною України є Автономна Республіка Крим.
Порядок внесення змін до Конституції України врегульовано у розділі XIIIКонституції.
Розробка й прийняття Конституції України закономірно зумовлені якісними змінами, що сталися у житті нашої країни.
РОЗДІЛ III. ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА.
Тема 1. Основні засади адміністративного права.
Адміністративне право як складова частина правової системи держави характеризується насамперед тим, вона виступає регулятором особливої категорії суспільних відносин, а саме: відносин, які складаються у сфері державного управління. Термін “адміністративне” походить від слова “адміністрація” (латинською мовою – “управління”). Тому словосполучення адміністративне право можна трактувати як управлінське право. Норми адміністративного права забезпечують реалізацію соціально-економічних і політичних прав громадянина. Воно регулює суспільні відносини у сфері управління народним господарством, освітою, охороною здоров’я, наукою, культурою тощо.
Адміністративно-правові відносини поділяються на 3 основні групи:
1) відносини між органами державного управління і суспільними організаціями;
2) відносини між органами державного управління і державними підприємствами;
3) відносини між органами державного управління і громадянами.
Адміністративне право – це найоб’ємніша, наймобільніша, найнестабільніша і найскладніша з усіх існуючих юридичних галузей.
Особливість адміністративних правовідносин полягає в тому, що однією з сторін в них завжди виступає орган державного управління.
Адміністративне право наділяє правосуб’єктністю велике коло участників. Суб’єктами адміністративного права є органи державної виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, адміністрація підприємств, установ, організацій, виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого самоврядування, громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни.
Суб’єктами адміністративного права є також суди і органи прокуратури. Суб’єктів адміністративного права можна поділити залежно від належності до державних структур (державні і недержавні), на суб’єктів колективних та індивідуальних, фізичних та юридичних осіб тощо.
Держава здійснює управління за допомогою правових актів державного управління. Це владні, підзаконні, втілені в установлену форму волевиявлення суб’єктів державного управління.
Правові акти різноманітні й великі за чисельністю. За юридичними властивостями усі правові акти державного управління поділяються на нормативні та ненормативні; за межами дії – діють на всій території без обмеження у часі, діють на всій території протягом певного терміну, діють без обмеження у часі на частині території, діють на частині території протягом певного терміну; за характером компетенції органів, які видають акти – акти загального, галузевого і функціонального управління.
Акти класифікуються також залежно від того, які органи їх видають. Для різних органів управління встановлені різні назви актів.
Президент України видає укази і розпорядження. Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження. Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції. Голови держадміністрацій – розпорядження, а керівники структурних підрозділів держадміністрацій – накази.
Тема 2. Адміністративні правопорушення і адміністративна відповідальність.
Правопорушення, як це випливає з самого терміну, є порушення права. Скоїти правопорушення – означає порушить право.