3. Державницька теорія
Державницька теорія має своєю основою ідею створення органів самоврядування, повністю підпорядкованих державі. Це – ланка державної влади, яка не має власних прав, власної компетенції. Органи місцевого самоврядування діють за принципом “дозволено лише те, що не передбачене законом”. Такий підхід є популярним у США, де регламентація місцевого управління і самоврядування належить до компетенції штатів і в багатьох з них діє так зване “правило Діллана”: місцевий орган має лише ті повноваження, що є чітко визначеними штатом і ті, що безпосередньо випливають з цих повноважень.
Основні положення державницької теорії місцевого самоврядування були розроблені німецькими вченими Рудольфом Гнейстом і Лоренцем Штейном у ХІХ ст. Згідно з цією теорією, місцеве самоврядування є однією з форм організації державної влади на місцях, головною відмінністю якої є активне залучення до вирішення локальних питань місцевого населення. При централізованому державному управлінні, побудованому на принципі ієрархії, державні чиновники позбавлені ініціативи і самостійності. Вони не залежать від місцевого населення, якому не підконтрольні. Передача деяких повноважень державного управління до компетенції місцевих громад з точки зору державницької теорії необхідна для того, щоб забезпечити більш ефективне прийняття рішень на місцевому рівні.
До речі, державницька теорія місцевого самоврядування використовується зараз у багатьох країнах світу, зокрема в усіх країнах англосаксонської системи права. Так, у Канаді, відповідно до основних законів країни – Акта про Британську Північну Америку 1867 р. і Акта про Конституцію 1982 р., органи місцевого самоврядування підпорядковані провінційним (на півночі – територіальним) органам влади, що встановлюють і змінюють кордони територіальних одиниць, розробляють основи політики, у рамках якої діють муніципалітети.[7]
Відповідно до цієї теорії самоврядування — це одна з форм організації місцевого державного управління. Усі повноваження в галузі місцевого самоврядування надані державою, мають джерелом державну владу. Проте на відміну від центрального управління місцеве самоврядування здійснюється не урядовими чиновниками, а задопомогою місцевих мешканців, що зацікавлені у результаті місцевого управління.
Отож, не можна стверджувати, що місцеві питання, які самостійно вирішуються органами місцевого самоврядування, мають іншу природу, ніж державні питання. Передача деяких завдань державного управління у відання місцевих спільнот з погляду державної теорії зумовлена тим, щоб забезпечити більш ефективне вирішення даних питань на місцевому рівні. [3, с. 80]
Проте Л. Штейн і Р. Гнейст у знаходженні відмінних ознак місцевого самоврядування розходилися, що стало підставою для формування двох основних напрямків у межах загальної державницької теорії самоврядування — політичного (Гнейст) і юридичного (Штейн).
Рудольф Гнейст думав, що одна лише виборність органів прокуратури та посадових осіб місцевого самоврядування ще не гарантує реальність місцевого самоврядування, його самостійність. Залежність будь-якого чиновника, на думку Гнейста, зумовлена тим, що служба для нього — джерело засобів існування. Він мусить служити чужим інтересам в силу свого економічного становища. Тому Гнейст пов'язував місцеве самоврядування з системою почесних і безоплатних посад. Гнейст і його прихильники бачили підстави самостійності органів самоврядування в особливостях порядку їхнього формування, заміщення окремих місцевих посад.
Гнейст вважав, спираючись на досвід англійського місцевого самоврядування, що самоврядування на місцях здійснюється почесними людьми із середи місцевого населення на безоплатній основі. Однак його погляди не отримали широкої підтримки.
Переважна більшість вчених підтримували позицію Лоренца Штейна, який бачив підстави самостійності органів місцевого самоврядування в тому, що вони є не безпосередніми органами держави, а органами місцевої спільноти, на які держава покладає здійснення певних завдань державного управління.
Л. Штейн вважав, що специфіка місцевого самоврядування в тому, що самоврядні територіальні колективи є особливими суб'єктами права, особливими юридичними особами, що вступають з державою у юридичні відносини. Саме ця обставина відрізняє органи місцевого самоврядування від державних органів, що діють від імені та в інтересах держави, не маючи будь-яких інших, відмінних від державних, власних інтересів. Тому між державою та її органами немислимі юридичні відносини.
Державна теорія місцевого самоврядування мала своїх прибічників у дореволюційній Росії, яка здійснила XIX століття земську і міську реформи.
Недоліком цієї теорії є те, що місцеві органи управління все одно перебувають під впливом державних інтересів і виконують свою функцію – виконання державно-владних повноважень відповідно до місцевих умов. Практичне застосування цієї теорії у Франції призвело до сумних наслідків. До того ж, така система державного управління веде до надмірного зростання чиновного апарату і відповідного збільшення видатків на його утримання. Проте цю теорію можна вважати основою сучасної концепції місцевого управління і самоврядування в тому сенсі, що влада місцевих органів походить від держави. [7]
4. Інші теорії
4.1 Радянська теорія
Так звана “радянська” концепція базується на тому, що місцеві ради є органами єдиної державної влади, що відповідають за приведення в життя на своїй території актів центральних органів. Головне завдання місцевих рад в соціалістичній державі, таким чином, зводиться до того, щоб забезпечити виконання основних державних функцій на кожній ділянці території країни.
Такий підхід отримав відображення зокрема в конституції Куби, де місцеві асамблеї характеризуються як вищі органи державної влади на місцях, що здійснюють в межах кола своїх повноважень державні функції у відповідних територіальних одиницях (ст. 101,102).
Радянська модель також характеризується ієрархічною підпорядкованістю ланок влади. Принципи розподілу влад, стримань і притиваг заперечуються - всі інші органи держави вважаються похідними від рад та підзвітними їм (відповідні норми закріплені в ст. 3 конституції КНР). Ця модель існувала в Радянському Союзі (де в законодавстві поняття “місцевого самоврядування” взагалі не існувало), продовжує діяти в Китаї, Кубі, КНДР і В’єтнамі. [6]
4.2Теорія муніципального соціалізму
Наприкінці 19 - на початку 20 ст.ст. набули поширення соціал-реформістські муніципальні концепції, зокрема теорія муніципального соціалізму.
Муніципальний соціалізм являв собою сукупність програмних положень та установок, спрямованих на забезпечення якомога більш повної демократизації місцевого життя. Першою вимогою, що містилася у муніципальних програмах політичних партій, було надання міській та сільській громадам більш широкої автономії. Ще одна вимога полягала у збільшенні представництва населення в органах місцевого самоврядування.
Прибічники теорії муніципального соціалізму сподівалися шляхом поступових реформ, зміни державного та суспільного життя без різких стрибків і потрясінь перебудувати тодішнє життя на нових началах.
Тобто її ідеологи виходили з можливості соціалістичної еволюції буржуазного місцевого самоврядування як одного із шляхів без революційної трансформації сучасного суспільства у соціалістичне.. Створення на місцях оплотів демократії, здатних протистояти центральним органам, розширення прав місцевого самоврядування в політичній сфері тлумачилося прихильниками муніципального соціалізму як корінна зміна влади в суспільстві. Її ідеологами виступали посибілісти у Франції, фабіанці та керівники Незалежної робітничої партії у Великій Британії, бернштейніанці у Німеччині, економісти а меншовики у Росії тощо.
Слід зазначити, що муніципальний соціалізм нічого спільного з соціалізмом у «звичайному» для нас розумінні не має. Тези муніципального соціалізму висувалися насамперед більшістю буржуазних партій. Ця ідеологія знайшла підтримку лише у частини соціал-демократів. Противник цих ідей В.І. Ленін вважав доктрину муніципального соціалізму політично ілюзорною й теоретично помилковою, адже те, що виходить за межі місцевих інтересів, за межі функцій державного управління, тобто все, що стосується основних джерел прибутку пануючих класів та основних засобів забезпечення їх панування, все, що стосується не управління державою, а устрою держави, тим самим виходить зі сфери муніципального соціалізму.[3, с.88-89]
4.3 Теорія дуалізму
Теорія дуалізму являє по суті симбіоз громадської та державницької теорій. Згідно з нею муніципальні органи зберігають автономію у місцевих справах. Однак здійснюючи державно-владні повноваження, вони виходять за межі місцевих інтересів і в даному випадку повинні діяти як інструмент урядової адміністрації. Таким чином обстоюється втручання державних органів у справи місцевого самоврядування у тих випадках, коли цього вимагають загальнонаціональні інтереси.