Конституційні засади закріплення, організації, здійснення
державної влади в Україні
Поряд із загальною характеристикою держави, проголошенням основних принципів її будівництва і діяльності в Конституції одержали закріплення найважливіші атрибути механізму держави й державного ладу в цілому та функції держави. Ці положення відображені у розділі І Конституції України “Загальні засади”. Щодо визначення у Конституції конкретних питань закріплення, організації та здійснення державної влади, то вони відображені в окремих розділах, присвячених як принципові народного суверенітету, так і організації та функціонуванню окремих гілок державної влади.
В Основному Законі визначаються і закріплюються державна мова, якою є українська (ст.10), громадянство України, яке є єдиним (ст.4), статус Збройних сил України, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканості (ст.17), цілісність і недоторканість України в межах існуючих кордонів (ст.2), державні символи і столиця України (ст.20), а також місце і роль права (верховенство права) в державі і суспільстві та місце й роль Конституції в системі права і характер її норм, правова природа міжнародних договорів в національному законодавстві України (ст.9)[1].
Конституційно правові норми більшості держав світу свідчать, що структура конституційного інституту державної влади в його розгорнутому вигляді складається, звичайно, з положень, які об’єднують такі групи конституційних норм:
- про джерело і засоби закріплення влади та її соціальних носіїв;
- про характер державної влади;
- про мету та принципові напрями державної влади;
- про загальні конституційні засади розподілу та структури державної влади;
- про систему органів, які здійснюють державну владу, їх компетенцію, функції, форми і методи діяльності.
Розкриття змісту державної влади – лише перший крок для з’ясування законодавчого засобу закріплення в Конституції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації.
Ці обидва питання щільно пов’язані одне з одним, хоча теоретичні витоки, на підставі яких вони у сучасний період вирішуються у конституційному законодавстві Україні, різні.
Йдеться про теорію “поділу влад”, та теорію “народного суверенітету”. Перша пов’язується з іменами Д.Локка і Ш.Монтеск’є до світової скарбниці конституційних ідей про політичні і громадянські свободи, форми політичного владування та ін. вважається величезним. Згідно його теорії головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи і громадянські, які найліпше втілюються в умовах спокою духу, відчуття громадянської безпеки, неухильного дотримання гарантованих державою правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку державних осіб, встановлення непорушного режиму законності і ін.
Слідом за Дж.Локком Монтеск’є стверджує, що такі умови забезпечення політичних і громадянських свобод можливі лише тоді, коли у державі існують незалежні одна від одної три гілки влади – законодавча, виконавча і судова[2]. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними стоїть у Монтеск’є на першому місці.
Згідно з теорією Ж.Ж.Руссо народний суверенітет – це повновладдя народу, який здійснює свою невід’ємну і неподільну владу самостійно і незалежно від інших соціальних сил.
В Конституціях окремих країн, наприклад конституції США 1787 року, відображено ці обидва підходи до розкриття змісту державної влади.
Згадану модель розкриття змісту державної влади відобразила в своїй Конституції і Україна.
Як уже зазначалося вище, у загальному значенні суверенітет означає верховенство та незалежність влади. Розрізняють три різновиди суверенітету: державний, національний, народний. Якщо державний суверенітет – це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері, то національний – означає повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя, включаючи створення самостійної держави.
Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового підходу він є конституційно-правовим інститутом і політичним явищем одночасно. За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом конституційно-правових відносин, а народ – суб’єктом народного суверенітету. У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою, незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.
Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу – Верховну Раду України.
Це основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, IV та V Конституції України.
Наприклад, стаття 69 ІІІ Розділу Конституції гласить “Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії”[3]. А ст.71 доповнює: “Виборцям гарантується вільне волевиявлення”[4].
У процесі реалізації своїх суверенних прав народ здійснює законодавчу контрольну й виборчу і установчу функції.
На жаль, нова Конституція не закріпила установчу владу народу.
За умов сьогодення ідея народовладдя (або демократії) є керівним принципом розбудови державності у переважній більшості країн цивілізованого світу, включаючи Україну. Всебічна й зважена оцінка достоїнств демократії дозволяє зробити висновок, що в ідеї народовладдя є великі резерви та перспективи. Вони пов’язані з процесом переростання демократії в меритократію, що означає становлення “влади достойних” як нового, якісно вищого рівня розвитку народовладдя.[5]
У цьому розумінні шлях держави України до поглиблення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш послідовним, якби поряд з проголошенням народної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму відбулося б конституційне встановлення права законодавчої ініціативи з боку народу, як це передбачено, наприклад, в Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литві та деяких інших країнах. Сутність її полягає в тому, що певна кількість виборців має право порушити перед парламентом питання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов’язаний розглянути ці пропозиції. З позицій поглиблення принципу народовладдя посилення безпосередньої участі народу у вирішенні державних справ слід вважати за серйозну помилку, що Конституція України 1996 р. була прийнята не шляхом загальнонародного голосування, а самою ВР, що безумовно зменшує стабільність Конституції, породжує все більше пропозицій щодо зміни деяких з її статей тощо. Прийняття у 1996 р. Конституції України шляхом народного голосування або шляхом скликання Конституанти (Установчих Зборів) сприяло б і закріпленню в Конституції настанов, які б зміцнювали державну владу, підвищували ефективність державного керівництва.
Народному суверенітетові притаманні всі ознаки конституційного правового інституту, норми якого характеризуються структурною відокремленістю, комплексністю і об’єднуються на основі відповідних принципів. Ці принципи мають певну специфіку по відношенню до інших інститутів конституційного права.
Класичне визначення поняття “суверенітет” дано французьким філософом Ж.Бодяном (ХVI ст.). Він писав: “Суверенітет – це вища, абсолютна і повсякчасна влада над громадянином і підданими в політичному співтоваристві”[6].
В сучасних умовах суверенітет найчастіше розглядається як верховенство влади держави всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави. Поєднання двох начал – верховенства і незалежності – означає як право держави на незалежність і свободу від посягань і ззовні і з середини, так і право управляти, панувати, владарювати, свободу приймати рішення, здійснювати функції верховної влади.
Верховенство державної влади як найважливішої ознаки Суверенітету виражається в тому, що вона не є делегованою ззовні і самостійно визначає всю будову правових відносин у даній державі, здійснює авторитетний вплив на всі сторони життя суспільства, а якщо потрібно – застосовує примус.
Правовою основою Суверенітету є конституції, декларації, право націй на самовизначення та ін.
На Україні процес створення правової цивілізованої держави започатковано прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. В ній знайшли юридичне закріплення всі три види суверенітету.
Декларація проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.[7]
Це означає, що тільки народ формує державну владу, форми та зміст свого державного життя.[8]
Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно правове регулювання здійснюється як нормативно правовими актами, так і іншими формами конституційного права: конституційними звичаями, прецендентами і договорами. Проте нормативно правові акти є головними у цій системі конституційного права.
Першоосновою правового регулювання народного суверенітету є його закріплення і регламентація на рівні конституційних норм, які не тільки проголошують народний суверенітет, а й передбачають певний механізм його здійснення, щоб виключити можливість використання народу як інструменту досягнення державних цілей політичними силами всупереч волі й інтересам народу.