Специфіка статусу Президента як глави держави полягає в тому, що вданому статусі окреме місце займають повноваження у сфері виконавчої влади (державного управління). Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: цей обсяг більше у президентській республіці, менше - у парламентській республіці.
Але в будь якому випадку посаду Президента не можна цілком ототожнювати з якоюсь однією гілкою (зокрема виконавчою) державної влади. Адже постать Президента як глави держави має, так би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади, характеризуючись у цьому розумінні певними інтегруючими, об’єднуючими ознаками.
Разом з тим сам змістовий характер виконавчої влади пояснює природну, органічну поєднаність статусу Президента з функціями та повноваженнями саме даної гілки влади. Якщо бачити історичні витоки інституту глави держави в залишках монархічного правління, слушно нагадати застереження Монтеск’є про те, що “виконавча влада має бути в руках монарха, оскільки ця сторона управління, яка майже завжди вимагає дії швидкої, краще виконується одним, ніж багатьма”. Саме тому у літературі і практиці глава держави розглядається як носій виконавчої влади і найвищий представник держави у міжнародних зносинах.
Отже, Президент прибудь-якій формі державного правління має пряме відношення до виконавчої влади. Але відповідь на питання, яким же має бути конкретний правовий статус Президента щодо цієї гілки влади випливає з фактичних умов та особливостей державно-політичного розвитку країни, стану функціонування владних структур, політико-правових та соціальних очікувань різних верств суспільства від інституту президенства.
Адже на сучасному етапі вітчизняного державотворення народження даного інституту обумовлювалося об’єктивними потребами перехідного періоду щодо зміцнення виконавчої влади. Саме тому введення поста Президента було викликано прагненням посилити вплив держави, її владних структур на процеси соціально-економічних та державно-правових перетоворень в нашій країні.
Між тим останнім часом стан функціонування виконавчої влади характеризується тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування соціально-економічного укладу та демократичної правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б державні органи створили функціонально достатню і структурно не суперечливу систему. І це прозоро бачиться у недосконалому стані багатьох складових елементів механізму державного управління.
Подоланню такого становища у сфері державного управління має сприяти закріплення в новій Конституції ключових засад організації виконавчої влади на основі чіткого визначення функціональної ролі її основних носіїв. В новій Конституції досить складні питання визначення суб’єктів виконавчої влади вирішені на підставі чіткого уявлення про необхідність формування цілісної системи органів виконавчої влади як відносно самостійного виду органів державної влади.
2. ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ.
Принцип “розподілу влади” як провідна політико-правова домінанта сучасного вітчизняного державотворення передбачає досить чітке розмежування саме на коституційному рівні відповідних видів державних органів та їх систем.
Поняття “система органів” має принаймі потрійне смислове навантаження. Воно, по-перше, фіксує відокремлення певної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від усіх інших видів органів. По-друге, окреслює цілком визначений суб’єктивний склад даної системи. По-третє, підтверджує наявність у сукупності цих суб’єктів (державних органів) певних ознак, притаманних соціальним системам, зокрема таких, як єдність цільового призначення, функціональна самодостатність, ієрархічність внутрішньої організації, субординаційніть взаємозв’язків між структурними ланками тощо.
З формуванням ефективно працюючої системи органів виконавчої влади, або інакше - органів державного управління, пов’язані великі надії. Вирішенню даного завдання має сприяти закріплена в Конституції модель організації виконавчої влади, яка спирається, зокрема, і на вищенаведені аспекти розуміння “системи органів” виконавчої влади.
Найбільш наочно реалізований перший аспект - відокремлення органів виконавчої влади від інших видів державних органів. Це досягнуто в тексті Конституції шляхом, по-перше, використання узагальнюючого для всіх органів держави терміну “органи державної влади” (ст. 5); по-друге, виділення серед останніх таких видів, як “органи законодавчої, виконавчої та судової влади” (ст. 6).
Стосовно другого аспекту системи органів виконавчої влади: в Конституції з одного боку, обґрунтовано об’єднуються усі ієрархічні рівні державних органів (як вищий і центральні, так і місцеві) в одному розділі VI “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”, з іншого - досить повно врахована усі складність і специфічність відношення поста Президента до виконавчої гілки влади. А саме: за своїм реальним становищем Президент не уособлюється жодною гілкою влади, а виступає статусом глави держави із значними компетенційними преференціями (насамперед кодровими) щодо виконавчої влади. Іншими словами, Президент віднесений до виконавчої влади лише функціонально, тобто через певний обсяг свої повноважень. Але він не віднесений до неї стуктурно, тобто як окрема структурна ланка системи державних органів.
Неприйнятною слід вважати запропоноване деякими фахівцями встановлення так званої “подвійної” підпорядкованості Кабінету Міністрів - Президентові та парламенту. Це взагалі суперечить вимозі дотримання відносної самостійності законодавчої та виконавчої гілок влади. Та й досить небезпечно, що з’являється додаткова підстава для політичного протистояння у стосунках міх парламентом і главою держави.
У межах третього аспекту необхідно пам’ятати що справжнє зміцнення цієї гілки влади, підвищення її ефективності неможливі без створення дієвої “вертикалі” виконавчої влади. Саме завдяки останній досягається належна реалізація владних рішень зверху донизу.
У змісті самої вертикалі державних органів першочергове значення посідає чітке визначення її найвищої структурної ланки, яка має виконувати в системі роль керуючого “центру”. Причому з точки зору науково-системної ідеології найкращі результати діяльності ієрархічно організованої системи можуть бути збезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови. Тобто за умови, коли всі структурні ланки системи підпорядковані керуючому впливу одного(а не з кількох) владно-організаційного центру.
Виходячи з встановленої Конституцією республіканської форми державного правління змішаного, президентсько-парламентського типу, яка закономірно пов’язана з так званим дуалізмом виконавчої влади, слід зазначити, що в основу управлінської вертикалі покладена модель своєрідного “складного центру”. Тобто такого, який складається з двох функціонально поєднаних суб’єктів - Президента і Кабінету Міністрів України.
Специфічність даної моделі в тому, що відношення цих суб’єктів до гілки виконавчої влади неоднакові. Якщо уряд входить до неї саме як окрема структурна ланка системи органів, то Президент, як вже зазначалося, лише функціонально - через певний обсяг своїх повноважень у сфері виконавчої влади.
Згідно з моделлю “складного центру” зрозуміло, що правовий статус уряду, який очолює Прем’єр-міністр, не може і не повинен мати якесь другорядне значення у сфері виконавчої влади. Навпаки, саме Кабінет Мністрів має бути вищою структурною ланкою державного управління, на яку покладається практичне здійснення усіх основних повноважень виконавчої влади. В тому числі і тих, які віднесені до відання Президента України, але не є виключно його одноособовими преференціями, скажімо, щодо кадрових призначень.
Відповідно до цього Конституція визначає Кабінет Міністрів як вищий державний орган в системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента (ст. 113).
В цілому ж в системі органів виконавчої влади виділяються структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:
1) вищий рівень - Кабінет Міністрів ( в функціональній взаємодії з Президентом);
2) центральний рівень - міністерства, державні комітети та інші підвідомчі Кабінету міністрів державні органи;
3) місцевий або територіальний рівень - на якому діють:
- державні органи виконавчої влади загальної компетенції - Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;
- органи спеціальної - галузевої та функціональної - компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні водночас і центральному, і місцевому органу виконавчої влади.
3. Організаційна діяльність державних органів.
Сьогодні життя зумовлює нові вимоги до ефективності організації діяльності державних органів, які значно підвищені у зв’язку з реальними потребами найповнішого запровадження ідей та положень нової Конституції. Але ці вимоги часто, на жаль, не знаходять адекватного відтворення в офіційній політиці реформування багатьох державних структур та їх кадрового складу. Як наслідок, занадто повільно державні органи позбавляються вад минулого часу: ще зберігається бюрократизм, посилюється корумпованість певної частини посадових оіб, поглиблюється розрив між соціальними очікуваннями та реально низькою ефективністю їх діяльності.