Говорячи про специфіку українського інституту омбудсмена, необхідно зупинитися на деяких особливостях порядку формування даної посади та його апарату. Як і в багатьох країнах світу, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначається і звільняється з посади парламентом. Проте в Україні існує особливо ускладнений порядок висування та затвердження кандидатур на дану посаду. Кандидат на цю посаду повинен мати досить високий рейтинг і загальне визнання в суспільстві.
Український закон визначає мінімальний строк заміщення посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Вибори Уповноваженого проводяться у першому турі за мажоритарною системою абсолютної більшості, а в другому — за мажоритарною системою відносної більшості. Така система, вважаємо, дозволяє підтвердити, що обраний Уповноважений Верховної Ради України з прав людини підтриманий дійсною більшістю народних представників.
Звертаючись до аналізу закріплення принципу незалежності в діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, слід зазначити, що перелік гарантій, які забезпечують визначений принцип, досить великий. На нашу думку, така, здавалася б, надмірна державна опіка нового правозахисного інституту необхідна в існуючих умовах нестабільності соціально-економічної та політичної ситуації у країні. На сьогоднішній день будь-якому державному органу важко уникнути надмірної опіки «зацікавлених» осіб різного рангу, а тим більше інститутові омбудсмена, який у силу даних йому широких можливостей є досить привабливим для різноманітних політичних сил у суспільстві. У зв'язку з цим наявність гарантій матеріального та морального характеру є необхідною.
Наступний принцип функціонування інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — це допоміжний характер його діяльності. Виходячи з положень Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Уповноважений здійснює свою діяльність поряд з іншими існуючими спеціалізованими органами захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, при цьому жодною мірою не підміняючи та не замінюючи їх. Формулюючи поняття «допоміжний характер», а не «додатковий», ми спиралися на аналіз положень українського та зарубіжного законодавства, а також на тлумачення змісту понять «допоміжний» та «додатковий». У цьому відношенні правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини аналогічний становищу інституту омбудсмена багатьох країн. Закон установлює, що повноваження Уповноваженого не припиняються і не обмежуються в зв'язку із завершенням терміну діяльності, розпуском або саморозпуском Верховної Ради. Таким чином, можна стверджувати, що інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — не додатковий механізм українського парламенту, а інститут, що самостійно оперує даними йому повноваженнями та реалізує власні завдання.
Положення закону, яке закріплює деполітизацію інституту Уповноваженого, покликане, на наш погляд, з одного боку, зміцнити незалежне становище даного органу від впливу численних політичних сил українського суспільства, а з іншого, — зберегти об'єктивність і неупередженість суб'єктивного ставлення українського омбудсмена до осіб різноманітних партій. Так, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не може бути членом будь-якої політичної партії. Це положення являє собою достатньо серйозну вимогу, тому що за його порушення Уповноважений підлягає звільненню від займаної посади.
Не можна залишити без уваги ще одну класичну рису інституту омбудсмена різноманітних країн — це дотримання несумісності даної посади з виконанням іншої роботи. Водночас заняття науковою, творчою та викладацькою діяльністю не тільки не забороняється, але і підтримується державою, тому що одним із завдань інституту омбудсмена є правова освіта населення та «істеблішменту». Українське законодавство йде цим же шляхом, і нам здається, що така регламентація заслуговує схвалення, оскільки велика та відповідальна робота, яка покладена на Уповноваженого, потребує від нього значної концентрації енергії й часу в ім'я служіння своєму високому призначенню — захисту прав людини.
Відповідно до закону Уповноважений Верховної Ради України з прав людини продовжує кращі традиції інституту омбудсмена різних країн. Так, він повинен досліджувати факти порушень прав і свобод людини та громадянина органами державної влади, місцевого самоврядування, різноманітними підприємствами, установами, організаціями та їхніми посадовими особами як з погляду дотримання ними законів України, міжнародних угод, так і з позицій додержання принципів соціальної справедливості, гуманізму, доцільності, етики.
Говорячи про підстави діяльності українського омбудсмена, слід вказати на більш розширений перелік таких. Законодавець закріплює: можливість безпосереднього звернення до Уповноваженого, існування так званого «парламентського фільтра», а також дослідження за власною ініціативою. Таким чином, інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з повним правом можна віднести до групи «ініціативних омбудсменів», яким надані широкі можливості вивчення реального становища у сфері прав і свобод людини та громадянина в країні. Вважаємо, що на сьогоднішній день запровадження саме даної модифікації було більш доцільно, ніж використання «пасивного» інституту омбудсмена.
Аналіз законодавчого формулювання «кожна людина» дозволяє зробити висновок про демократичність і доступність даного правозахисного органу для будь- якої людини. На нашу думку, тут доречно зазначити, що далеко не в усіх країнах існує подібне положення. Громадяни України незалежно від їхнього місця перебування, іноземні громадяни, особи без громадянства, що перебувають на території України, можуть безперешкодно звернутися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Таким чином, законодавче забезпечені рівні можливості звернення до Уповноваженого незалежно від кольору шкіри, раси, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового становища, місця проживання й інших ознак.
Крім того, відзначимо закріплення пільгової процедури письмового звернення осіб, позбавлених волі, з питань порушення їх прав адміністрацією спеціалізованих установ, що є серйозним кроком у справі захисту прав і свобод соціальне вразливих груп населення. А встановлення для адміністрації спеціалізованої установи обов'язкової вимоги направити таке звернення до апарату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини протягом двадцяти чотирьох годин стає важливою гарантією підвищення ефективності процесу дослідження фактів порушень прав осіб, позбавлених волі.
Законодавче закріплення звернення до апарату українського омбудсмена через народних представників, або, як прийнято говорити в юридичній літературі, «за допомогою парламентського фільтра», враховує світові традиції діяльності інституту омбудсмена і, безсумнівно, значно сприятиме зміцненню становища інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в державі та суспільстві. Запровадження даного правила викликано й існуючою практикою звернення громадян з різних питань саме до народних представників. Останні відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України» 1992 p. розглядають отримані звернення виборців, уживають заходів до їх законного й обгрунтованого виконання. Таким чином, через депутатів ще більший обсяг інформації про порушення прав і свобод людини та громадянина повинен ввійти у межі відання інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Керуючись законодавством, Уповноважений досліджує пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) та скарги, що об'єднані в єдине поняття «звернення». Такий підхід до розширення можливостей безпосереднього впливу заінтересованих індивідів на своє ж становище у державі та суспільстві притаманний постсоціалістичним країнам. У розвинутих демократичних країнах звичайно говориться про право звернення у контексті скарги на неправомірні і/або несправедливі дії (бездіяльність) органів державної влади, а також їх посадових і службових осіб.
Встановлення фіксованого строку для можливої подачі звернення до апарату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини також є традицією в організації діяльності інституту омбудсмена різних країн. Як свідчить практика, запровадження такого положення є обгрунтованим, тому що багато звернень згодом втрачає свою злободенність, а їх значна кількість створює перешкоди для дослідження більш термінових звернень потерпілих.
Дослідження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини дозволяє зробити висновок про наявність спільних ознак, притаманних і статусу омбудсмена інших держав. На цій основі можна сформулювати таке визначення українського омбудсмена: це незалежний, політично нейтральний, допоміжний та самостійно функціонуючий державний спеціалізований орган, що володіє нетрадиційними методами дослідження та реагування на факти порушень прав і свобод людини посадовими особами органів незалежно від форми власності державної та публічної влади, у зв'язку з чим робота в даному органі пов'язана з обов'язковою вимогою виключення сумісності цієї посади з іншими.