Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи громадянського товариства, проголошені в правових державах, не могли перешкодити монополізації економіки і її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби.
Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноправність і перетворювала використання конституційних прав і привілей заможних класів.
Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.
У відповідь на недосконалість цих концепцій вченими була створена теорія, а потім і практика соціальної держави.
Соціальна держава – це держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи.
Діяльність такої держави направлена на загальне добро, затвердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона намагається згладити майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабким і обездоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.
Витоки соціальної держави сходять до соціальної практики, що заснована в далекому минулому. Ще в стародавності деякі правителі піклувались про найбільш бідних громадян. Але основне навантаження по соціальному забезпеченню слабких і знедолених в той час лежало на більших сім'ях і общинах.
Індустріалізація і урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні питання і класову боротьбу в суспільстві. Рішення цього питання зажадало різкого розширення об'єктів соціальної політики і її перетворення в одне з ведучих напрямків діяльності держави.
В результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою з виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволить їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.
Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає в себе:
· перерозподіл суспільного доходу в користь менш забезпечених верств суспільства;
· політику зайнятості і забезпечення прав робітника на підприємстві;
· соціальне-страхування;
· турбота про безробітних, молодь, інвалідів, перестарілих;
· розвиток доступного для всіх освіти, охорони здоров'я, культури і т. ін.
Теорія соціальної держави з'явилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут всім громадянам.
Між правовим і соціальним типами держав є як єдність, так і певні відмінності.
Єдність їх перебуває в тому, що обидві вони закликані забезпечувати добро індивіда. Правова держава – індивідуальну свободу і основоположні негативні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.
Соціальна держава – гідні умови існування кожного.
Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, соціальна держава безпосередньо займається рішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як поодинока власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність і т. ін.
На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя в першу чергу за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності і відповідальності.
Описані вище правовий і соціальний етапи розвитку сучасної держави не завершують процес його розвитку. Сучасні держави вступають в нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини.
В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну і екологічну катастрофи.
В житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Перша з них перебуває в активізації громадянського суспільства, розширенні впливу політичних партій і груп інтересів, підсиленні самоврядування.
Друга – виявляється в підвищенні ролі держави як регулюючого органу усього суспільства. Держава все активніше втручається в економічні, соціальні і інформаційні процеси, стимулює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової і кредитної політики.
Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства правового і соціального типу держав примикає проблема громадянства.
Громадянство – це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування відношень особи і суспільства, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи.
Громадянство – це приналежність особи до певної держави, що тягне за собою розповсюдження на неї прав і обов'язків, встановлених законодавством держави. В державах з монархічною формою правління термін "громадянство" замінюється терміном "підданство".
Порядок набуття або втрати громадянства регулюється законодавством кожної держави. При цьому звичайно розрізняється набуття громадянства в силу народження, в порядку натуралізації або укорінення.
При рішенні питання про набуття громадянства в силу народження застосовуються два принципи: національний і територіальний.
Національний принцип означає, що громадянство дитини залежить тільки від громадянства його батьків, незалежно від того, де вона народилася. Територіальний принцип означає, що громадянство зв'язане тільки з місцем народження і не зв'язане з громадянством батьків.
Більшість цивілізованих країн сполучають в своєму законодавстві обидва принципи з обов'язковим дотриманням певних умов.
В будь-якій державі проблеми громадянства вирішуються на основі певних законодавчих актів. В Україні такими актами є "Декларація про державний суверенітет України" і закон "Про громадянство України". Слід відзначити, що українська держава принципово підходить до проблеми громадянства і її рішення.
Громадянство України, так само як і громадянство інших країн, визначає постійний правовий зв'язок громадянина і держави. Право на громадянство – невід'ємне право громадянина і ніхто не може бути позбавленим громадянства або права змінити громадянство.
Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод і інтересів своїх громадян. Вона припускає існування в Україні єдиного громадянства, але підкреслює, що на основі двостороннього договору з іншими державами можливо і подвійне громадянство.
У відповідності з законодавством України громадянами України є: особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього джерела, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, виду і характеру занять, що не є громадянами інших держав і що висловили бажання стати громадянами України.
Держава здійснює захист громадян України, що перебувають за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські заснування України, всі службові особи зобов'язані вживати заходи до забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебування, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а при необхідності вживати заходи для відновлення порушених прав громадян України.
Такий зв'язок особи і держави, що визначається поняттям "громадянство".
Закінчуючи вивчення теми "Держава – базовий інститут політичної системи суспільства, слід звернути увагу студентів на питання еволюції держави і його перспектив.
Революційні заворушення, зміни більших епох змінюють типи держави, розвивають її функції, змінюють форми влади і режими, але держава як політичний інститут залишається.
Марксизм поставив питання про майбутнє цього інституту як знаряддя класового домінування, що стане непотрібним в безкласовому суспільстві і загине, коли таке суспільство виникне. Але встановлення пролетарської диктатури після Жовтневої революції, а після цього тоталітарної диктатури призвело не до відмирання держави, а до безмежного множення і зміцнення її функцій. Ідея відмирання держави виявилася передчасною і перетворилася в догму. Реально суспільна роль держави неухильно зростає разом з ускладненням матеріального і духовного життя суспільства і зростанням масштабів політики.
Світ об'єктивно все більше і більше потребує організації і управління, але інстанції світової влади, що могла б його організувати, немає. Частково її функції виконують регіональні союзи держав – традиційна форма координації політики.
Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь в системі міжнародних організацій, в інтернаціоналізації демократичного процесу, а також подолання ізоляціонізму, відсталості, політичного і ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.
В порядку самоконтролю студентам корисно відповісти на ряд питань.
ЛІТЕРАТУРА
1. Аболин О.Ю. Всемирный и европейский федерализм: вероятные перспективы // Полис.-1994.-№2.
2. Введение в политологию. Учеб. пособие. Под ред. Н.И.Горлач. - Ч.2. - Харьков, 1993.
3. Ильин М.В. Государство // Полис. - 1994. - №1.
4. Бурлачук В.И. Исторические попытки моделирования украинской государственности в ХХ веке // Полис. - 1995. - №1.
5. Основы политической науки ; Учеб. пособие. Под ред. В.П.Пугачева. - М.: Знание России. - 1993. Ч. 1 и Ч. 2.
6. Основы политологии: Краткий словарь / Под ред. Г.А.Белова и В.П.Пугачева. - М.: Знание России, 1993.
7. Основы политологии: Курс лекций / Под ред. В.Д.Бабкина, Н.И.Козюбра и др. - К.: Знание, 1991.
8. Пастухов В.Б. От государственности к государству: коммунистическая стадия восходящего процесса / Полис. - 1994. - №5.
9. Политология: Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. - М.: Из-во МУ. - 1993.
10. Политология: Энциклопедический словарь. / Под. ред. Ю.И.Аверьянова. - М.: Из-во МКУ, 1993.