Особливо се показало ся на пограничніР між Литвою і Москвою Чернигівщинї. Як м вже знаємо, північна Чернигівщина була повна маленьких князівств, в тім роді як звичайні панські маєтки. Там сиділи князї з старої чер-нигівської династії. Вони свого часу добровільно піддали ся Литві, задержавши за собою право свобідного „відізду"— переходу в підданство иньшій державі. Коли зазначила ся зміна внутрішньої політики вел. князівства
Литовського, в 1470, ще більше в 1480-х ророках, сї князівства почали переходити під московську зверхність. Литовське правительство, затрі-воживши ся тим, против умови почало їм тих переходів боронити. Москва почала за се війну, вислала військо Пограничні землї йому піддавали ся, а вел. князь московський почав в листах до литовського правительства називати себе „государем всеї Руси". Новий вел. князь литовський, Олександр, щоб якось сю небезпечну справу закінчити посватав доньку вел. князя московського і завів з ним згоду, відступивши йому тих князїв, що перейшли, з тим щоб на далі їх уже не приймати з волостями: хто хоче, може сам перейти, але земля його лишаєть ся за попереднєю державою (1494). Але женячка в. кн. Олександра з московською княжною діла не поправила, навпаки ще більші сварки вийшли, з причини ріжницї віри: саме тодї в. кн. Олаксандр, вивівши на митрополїю податливого чоловіка, владику Иосифа, заходив ся коло прилучення своїх православних до католицької церкви, і за сю справу чіпали ся тепер ріжні питання про Олександрову княгиню—як їй бути з її православною вірою. І от серед сих. поголосок про те, що православних зачинають в Литві неволити до латинства, 1500 р. починають наново переходити пограничні князі під Москву. Причиною виставляють, що іх вірі приходить тіснота, неволять їх силоміць на латинство, і московське правительство заявило, що з огляду на таку святу причину не буде держати ся умови 1494 р., а буде приймати до себе всїх з землями. В Литві жалували ся, що московське правительство само до того тих князїв призвело, і в кождім раpї дуже правдоподібно, що се воно їм казало покликати ся на тісноту в вірі, як на таку причину, супроти якої мовляв всяка умова тратить силу. Так чи сяк, а як тільки Москва стала приймати князів з землями, повалило їх з Чернигівщини знову валом, і то не тільки дрібні, а й більші: князь Семен Можайський піддав Чернигів і Старо-дуб з иньшими волостями, князь Василь Шемячич Новгород Сіверський і Рильськ з волостями. Ціла Чернигівшина переходила під Москву! Великий князь московський тоді порішив кувати зелізо по горячому, заявив Литві, що вестиме з нею війну вобороні віри—буде,, за християнство стояти, скільки Бог поможе". Вислав військо своє, і воно докінчило прилученнє Сіверщини до Московщини. А вел. кн. московський вже почав заговорювати про иньші пруські землї", що були під Литвою. Литовське правительство залишило свої заходи коло прилучення православних та скорше уложило перемирє; зіставило за Москвою Сіверщину: сподівало ся собі потім її вернути,—але не туди йшло!
За кілька лїт вийшло нове повстаннє серед українських княжат та панів. Зчинив його князь Михайло Глинський. Рід його мав маєтности в тодїшнїй Київщині, а теперішній Полтавщині—від м. Глинська на Ворсклі пішло їх імя; не був він нічим визначний, доки отсей князь Михайло не здобув йому слави й значіння. Був то чоловік великих здібностей, смілий, відважний, що міг впливати на людей. За молоду виїхав в Европу, довго жив при дворі цісаря Максиміліана, потім служив у саксонського князя Альбрехта і з його військом ходив в ріжні краї, бував в Фризії (теперішній Голяндії), в Італії й Іспанії, і так придбавши собі славу знавця воєнної штуки і взагалі освіченого Європейця, приїхав в останніх девятьдесятих роках на двір в. кн. литовського Олександра. Подобав ся йому й скоро став найблизшим у нього чоловіком, а з своїх впливів користав, щоб своїм братам і своякам, українським княжатам та панам діставати визначні посади. Дуже на се кривили ся Литвини, але нічого не могли вдіяти, і тільки попадали в неласку у в. кн. Олександра, як виступали против Глинського. Оден брат Глинського дістав київське воєводство, другий став намісником і старостою) Берестейщини, й иньші свояки діставали уряди і маєтки все те від чого вже давно Українці та Білорусини поодвика-ли в в. кн. Литовськім.
Та Олександр несподівано захорував і вмер в 1505 р., ще досить молодим. Литовські пани вибрали вел. князем його брата Жигимонта і першим ділом настроїли против Глинського наговорювали на нього, що то він укоротив віку Олександрови, що він сам хоче бути великим князем і таку всячину. Було те все неправда, але в. кн. Жигимонт удавав, що тому вірить, почав відберати уряди Глинському і його своякам. Даремно Глинський хотів дійти справедливости—переконав ся, що з Жигимонтом не дійде до правди і рішив підняти повстаннє. Виїхавши в свої турівські маєтности почав змовляти ся з боярами й князями, підіймати людей, лякаючи, що будуть їх силоміць хрестити на католиків, а як не схочуть будуть карати на смерть. Війшов у переговори з в. кн. московським і з його союзником ханом Кримської орди, намовляючи їх, аби вдарили на Литву, а він підійме повстаннє в середині. Ш,о він задумував, не знаємо докладно—не маємо його власних пояснень, а тільки поголоски, які ходили між його ворогами. Найправдо-подібнійше, що він хотїв за помічю Москви й Кримської орди відірвати українські землї, принаймні східні, і утворити з них для себе князївство пія московською зверхністю. І справдї, як би Москва і Крим підтримали Глинського добре, се дуже легко могло б йому улати ся; але його союзники, хоч ворожі Литві, не оцінили сього моменту Хан ані рушив ся. Вел. кн. московський вислав військо в осени 1507 р.. і Глинський покладаючи ся на се розпочав повстаннє; але московське військо скоро забрало ся назад, і потім прийшов в поміч тільки малий московський полк, а головні сили свої Москва вислала не на Україну, де підіймав повстаннє Глинський, а на далеку Білорусь. Побачивши се, місцеве боярство присіло й не відважило ся пристати до Глин-ського; нарід же і не ворохнув ся: так як і за часи Свитригайлових повстань він дивив ся на се все як на панське діло,— до його душі па-ни не вміли знайти дороги. Тільки сусідній Мозир піддав ся Глинсько-му: люде стріли його з духовенством і святощами як свого володаря; але иньші городи—Слуцьк, Овруч, Житомир не піддавали ся, Глинський міг тільки робити набіги, нищити маєтки своїх ворогів, пустошити землі в кн. Литовського. А як з Польщі рушив в. князь і король Жиґимонт з польським військом, і литовське військо під начальством гетмана литовського князя Константина Острозького теж пристало до нього,—тодї Глинський не рішив ся стати против, відступив за границю до війська московського, разом з своїми прихильниками, і пішов з ними у Московщину.
Повстаннє тим і скінчило ся. Вел. кн. Литовському Глинський потім відвдячив ся в новій війні—тодї Москва здобула Смоленськ від Литви. Але становища Українців се не поправило.
49. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи.Тим часом як східне українське панство шукало опори в Московщині, західня Україна—Галичина особливо, шукає поправи своєї гіркої долі у сусідньої Молдави, близької вірою й словянською культурою. Молдавське князівство, органїзоване в середині XIV в., в тім часі доходить великої сили й значіння під властю господаря свого Стефана Великого (1457-1504). що потрапив не тільки розширити свої землї, але й поставив себе сильно і самостійно, відбивши напади турецькі, самого грізного султана Магомета. Румуни молдавські стояли під впливами болгарської культури, близької Українцям; книжність, освіта, штука були спільні, і через те Поділе й Галичина, особливо східно-полуднева (земля Галицька), стояли в тісних звязках з Молдавою і в трудних хвилях шукали там помочи й опори. З кінцем XV в і в початках XVI бачимо тут і полїтичні рухи. обраховані на поміч молдавську. Молдавські господарі, володіючи українськими землями по ріці Пруту (теперішня Буковина), мали око на сусіднє галицьке Покутє, пробували його відірвати від Польщі, і в звязку з сим бачимо в полудневій Галичині серед української людности нахил в молдавський бік, подібно як в східній Україні в бік московський. Не дурно співали потім довго у нас в Галичині і в сусідніх сторонах пісні про воєводу Стефана—як от у старій пісні (записаній і надрукованій одним Чехом 1571 р., так що вона зістала ся найстаршою друкованою українською піснею).
Найбільш голосний рух став ся в 1490 р., під проводом Мухи. Видко, що рух справдї був великий, тільки на жаль дуже мало звіс ний нам в подробицях Сучасники оповідають, що „якийсь Муха з Волощини" збунтував Покутє, підняв тутешчіх селян, так що мав з собою девять тисяч збройного війська з тутешнього селянства, і з ними громив маєтности польської шляхти Не тільки селяне поприставали до нього, але й місцева українська шляхта, як бачимо з одного документу. де згадують ся маєтки, поконфісковані правительством від українських шляхтичів за участь в повстанню Мухи. Підбив він собі землї аж під Галич, і пішов за Дністер на Рогатин. Польська шляхта була в великім переляку, король скликав всю шляхту в загальний похід, просив помочи від Прусаків. Але зовсім несподівано „більше божою помічю як людською", як пише оден сучасний біскуп, місцевій шляхті польській удало ся несподївано ударити на військо Мухи, коли він переходив Дчїстер; в війську його настав великий пополох, почало тікати, топили одні одних в Дністрі, і так росполошились, що й Муха мусів тікати. Оден письменник пізнійший каже, що Муха потім збирав ся до нового повстання, але Поляки його вхопили: жінку, до котрої він приходив, підкупили, щоб їм видала його, і та так зробила.