– спонукати учнів до різноманітних видів творчості;
– – показувати значення навчального предмету для вирішення життєвих проблем;
– – використовувати у процесі навчання мислительні операції (аналіз, синтез, індукція, дедукція, узагальнення);
– – навчати учнів раціональним прийомам організації навчальної діяльності;
– вчити учнів складати план відповіді.
Принцип міцності. Вимагає запам’ятовувати навчальний матеріал у поєднанні з вивченим раніше.
Вимоги, які висуває до процесу навчання принцип міцності знань, умінь та навичок:
– запам’ятовувати навчальний матеріал в поєднанні з пройденим раніше;
– – повторювати навчальний матеріал за розділами і структурними смисловими частинами;
– – виділяти при повторенні основні, провідні ідеї;
– – використовувати самостійну роботу учнів (творче застосування знань);
– – використовувати асоціативні зв’язки нового матеріалу з уже відомим, добре засвоєним;
– постійно звертатися до раніше засвоєних знань з метою їх поглиблення.
Принцип ґрунтовності. Передбачає точність, доказовість і повноту знань.
Вимоги, що випливають із принципу ґрунтовності навчання:
– – послідовно застосовувати всю систему дидактичних принципів, законів і закономірностей;
– здійснювати засвоєння матеріалу певними частинами;
– виконувати оптимальну кількість навчальних вправ;
– систематично і правильно будувати повторення вивченого матеріалу;
– домагатися осмисленого засвоєння знань, використання їх на практиці;
– здійснювати установку на запам’ятовування знань.
Принцип наочності. Принцип, суть якого полягає в необхідності залучення різних органів відчуття до процесу сприймання і аналізу навчальної інформації.
Протягом онтогенезу (індивідуального розвитку) послідовно розвиваються три види мислення: наочно-дійове, наочно-образне і абстрактно-теоретичне (понятійне). У процесі навчання всі види мислення розвиваються у тісній взаємодії. Поняттєве мислення неможливе без наочного.
Вимоги, які висуває до процесу навчання принцип наочності:
– – здійснювати навчання на конкретних образах, які безпосередньо сприймаються учнями;
– – спрямовувати сприймання учнів на найістотніші ознаки і особливості предметів;
– – створювати тенденції в пізнавальній діяльності учня до уявлення реальних предметів, явищ навколишньої дійсності;
– – звертати увагу учнів на внутрішню суть зображень;
– – від уявлень, конкретних образів підводити учнів до осмислення і пізнання внутрішньої сутності явищ;
– – забезпечувати оптимальне співвідношення конкретного і абстрактного;
– – раціонально поєднувати всі засоби навчання, забезпечувати розвиток образного мислення учнів.
Принцип емоційності. Передбачає формування в учнів інтересу до знань.
Вимоги, які висуває до процесу навчання принцип емоційності:
– виховувати в учнів почуття радості від успіху в навчанні;
– формувати в учнів почуття подиву засобами навчання;
– – розвивати емоційне (зацікавлене) ставлення учнів до процесу і способів здобуття знань;
– – формувати в кожного учня вміння володіти своїми настроями, контролювати свої емоції.
Принцип індивідуального підходу у навчаннівимагає:
– ураховувати рівень розумового розвитку учня;
– здійснювати аналіз досвіду учнів;
– вивчати мотиви учіння школярів;
– надавати індивідуальну допомогу учням у навчанні;
– ураховувати рівень пізнавальної і практичної самостійності учня;
– ураховувати рівень вольового розвитку учня;
– – об’єднувати в диференційовані підгрупи учнів, які мають однакові навчальні можливості.
Принцип зв’язку теорії з практикою передбачає:
– показувати зв’язок розвитку науки і практичних потреб особистості;
– використовувати оточуючу дійсність як джерело знань і як сферу застосування теорії;
– використовувати зв’язок школи і виробництва;
– доцільно використовувати проблемно-пошукові і дослідницькі завдання;
– поєднувати розумову діяльність з практичною;
– розвивати та переносити успіхи учнів з одного виду діяльності на інші;
– використовувати зв’язок навчання з життям як стимул для самоосвіти.
Література:
1. Амонашвили Ш. А. Личностно-гуманная основа педагогического процесса. – Минск, 1990.
2. Бабанский Ю. К. Оптимизация процесса обучения: Общедидактический аспект. – М.,1977.
3. Дидактика современной школы / Под ред. В. А. Онищука. – К., 1987.
4. Занков Л. В. Обучение и развитие / Экспериментально-педагогические исследования): Избранные педагогические труды. – М., 1990.
5. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. Навчальний посібник. – Тернопіль, 1996. – 436 с.
6. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка. Навч. посібник. 3.є видання, доповнене. – К.,2001. – 608 с.
7. Оконь В. Введение в общую дидактику: Пер. с польск. Л. Г. Кашкуревича, Н. Г. Горина. – М.: Высш. шк., 1990. – 382 с.