2) Дослідження психології материнської амбівалентності у проблематиці фемінізму:
Дослідження психології материнської амбівалентності є найбільш плідним у проблематиці фемінізму. Протягом ХХ ст. у межах концепції фемінізму, яку дослідники умовно поділяють на три етапи, було намагання розв’язати як проблеми жінки, так і матері. Зокрема, більшість учених пишуть про першу хвилю фемінізму, - з початку і до середини ХХ ст., та другу – з початку 60-х років. Окремі дослідники виділяють ще й третю хвилю – з 90-х років минулого століття. Основною рисою першої хвилі був акцент на соціально-економічному та політичному рівноправ’ї жінок та чоловіків, коли жінку розглядали як об’єкт та жертву патріархального соціального порядку. К.Хорні пише: “Добре відомо, що наша культура – це чоловіча культура, а тому несприятлива для розкриття жіночої індивідуальності. Неважливо, що жінку можуть високо цінувати як матір, або коханку, і все ж у духовному та загальнолюдському аспектах, чоловіка завжди оцінюватимуть вище. Маленька дівчинка розвивається та росте, перебуваючи у тенетах саме такого розуміння”. [16, ст.192-193]
Друга хвиля – процес самоусвідомлення жінок, утвердження жіночої ідентичності, визнання їхньої відмінності від чоловіків і навіть конкретної унікальності представниць слабкої статі. Цей період називають революцією в соціології. Наприклад, у США в 1950 році 28% жінок із дітьми працювали за наймом, у 1968 ця цифра зросла до 68%. Наразі у США 2/3 всіх матерів працюють, що спостерігається у більшості західних країн. Зокрема, у Великій Британії у 1991 році майже половина жінок призупинила працю у зв’язку з народженням дитини, але повернулися до неї через 9 місяців після пологів.Це цифра, що подвоїлася вдвічі за останні 10 років [30, ст.85].
Воднораз це всього-на-всього констатація зміни усталених поглядів на материнство. Психологічно ж становище жінки у ролі матері не зазнало ніяких трансформацій. Панувала нав’язлива ідея про материнське щастя та невиразний страх, що нібито амбівалентність змусить жінок відійти від домашньої роботи та зайнятися складними й громадською діяльністю.
Третю хвилю фемінізму, що продовжується й нині, відображають у переорієнтації аналізу проблем із соціально-економічної площини у філософську, психологічну (М.Балтон, О.Воклей, Е.Грізлі, Р.Паркер). так перших два науковці свої праці присвятили жінкам-домогосподаркам, у яких всебічно дослідили природу амбівалентності. Результати їх пошукових зусиль, з одного боку, свідчать про задоволення 2/3 жінок – домогосподарок турботою про дітей, оскільки вони наповнюють сенсом їхнє життя і мають велику емоційну наснагу, з іншого – незадоволення і навіть роздратування від щоденної праці, яка перевантажує та ізолює жінку-матір від соціального життя.
Антоніо Менегетті [13, ст.47-49] вважає, що “...Сім’я являє собою відносну, але не абсолютну мету. Абсолютна мета природи людини є у тому, щоб стати особистістю. На перше місце ставиться реалізація душі,а таким чином в більшості випадків в тіні сім’ї жінка ховає свої глибинні проблеми. Виходить, що жінка, яка не реалізовує себе, як особистість може переживати почуття глибокого незадоволення, що спричиняє амбівалентність почуттів до своєї дитини та чоловіка.
3) Психологічні (позитивні і негативні) аспекти відносин у системі “мати – дитина”.
Р.Паркер звертає увагу на психологічні аспекти відносин у системі “мати – дитина”, напружене функціонування негативних та позитивних почуттів матерів до дітей [30].
Саме психічна реальність, а не ідеалізована материнська, дає істинне переживання материнського щастя, яке сприятливо впливає на емоційний розвиток особистості дитини. Тому не дивно, що сучасні західні психологи називають свої книги про материнство нетрадиційно. Наприклад, Д.Райлі обрав назву “Війна в колисці”, а психоаналітик Д.Вінікота у передтексті заспокоює своїх пацієнток фразою про те, що вони “достатньо добрі матері”.
“Я вважаю, - пише Р.Паркер, - що материнська амбівалентність, не зважаючи на страждання, або навіть завдяки їм здатна викликати у матерів трансформуюче-позитивний вплив і, як наслідок, сприяти ефективному виконанню будь-якої роботи [30, cт.14].
Цитована авторка особливо підкреслює творчу роль материнської амбівалентності. Зокрема, у ситуації, коли матері переживали провину, хоча їх ніхто не засуджував, вони могли вільно думати про свої негативні і позитивні риси, знаходити конструктивні рішення проблемних питань у взаємостосунках з дитиною, нарешті повно реалізовувати свої кращі внутрішні ресурси. Ці жінки ділились амбівалентними переживаннями в атмосфері підтримки, зокрема, в оточенні інших матерів або свого чоловіка, які їх розуміли, що й спричинювало впевнену свідому поведінку на тлі гармонійної, конкордантної амбівалентності. У зв’язку з цим доречною є теза Р.Паркер про те, що материнством керує фрустрація, яка викликає амбівалентність і відчуття реальності до себе та дитини. Але таким самим чином біль, переживання провини може призвести до уникнення обов’язку: небажання знати, думати про емоційні переживання, приймати та бути толерантною до них, що природно сприяє розвитку нетерпимості до фрустрації та втечі від материнської ролі. Інакше кажучи, якщо амбівалентність, на думку дослідниці, повно відкинута матір’ю, то вона не може примусити її думати про себе, дитину та їхнє гармонійне співжиття. Тому поле материнської амбівалентності досить широке – від творчого першоджерела до руйнівних здібностей.
На думку Антоніо Менегетті усі діти, особливо найбільш чутливі і розумні, формуються шляхом організмічної семантики материнського ядра, і стають материнською зовнішньою копією. Жіноча психологія, якою б вона не була, зумовлюється не стільки фрустрацією, обумовленою сім’єю, суспільством, чоловіком, скільки типологією діадичного симбіозу з матір’ю. Мати одночасно любить і ненавидить дитину. На думку автора ця ненависть більше стосується до дочки. А. Менегетті вважає: “Цю ненависть народжує уявлення про те, що народитися жінкою – це горе: “Бачиш, і ти народилася жінкою. Тебе також розчавить цей світ так само, як це відбулося зі мною, і ти приречена на невдачу як і я ! ” Любляча мати буде прагнути до відтворення через дочку втраченого рано власного дитинства, сприймаючи її як продовження себе і можливість втілення своїх мрій. У будь якому випадку – і через любов і через ненависть – мати завжди передає те, як вона прожила і вистраждала своє життя, а не те, що необхідне дочці, як особистості. У автора склалася думка, що жінки з’явилися на цій планеті, приховавши злість, настільки застарілу, що самі давно забули джерело її виникнення.“... Давня війна, минулий світ давно пішли у непам’ять, але жінки продовжують мститися, не помічаючи навколо сприятливих можливостей, котрими можна скористатися безкінечною кількістю засобів ...”. Жінкам необхідно визволитися від внутрішніх кайданів, які вони кують одна в одній. Не позбавившись глибинної діадичної залежності від матері, жінка ніколи не втілить свій потенціал, не реалізує свої можливості.
Мова не йде про Едиків комплекс який відкрив Фрейд, а про елемент, корені якого губляться у глибині століть і поколінь. А.Менегетті пише: “... Здається, що жінці необхідний цей театр, у якому вона повинна наслідувати сценарій. Заради вірності ролі жінка здатна зрадити своїм об’єктивним інтересам.
У основу усієї цивілізації була покладена сім’я. Жінка розглядалася, як продовжувачка роду, як об’єкт сексуального бажання, як мати родини. І сьогодні вона не в силах усвідомити свою духовну перевагу, побачити у собі особистість, розум. До цих часів жінка ставить на перше місце гру у материнство і подружні стосунки.
Жінка, яка визволиться від кайданів і яка буде черпати сили з глибин власної душі, здатна реалізовувати нові інтереси, змінювати роботу, дотримуючись економічних, юридичних і політичних правил, так і вільно створювати саму себе.”[13, ст. 20-22] Цей погляд автора відповідає сучасній феміністичній течії у розумінні проблеми сім’ї, жінки, чоловіка та їх дітей.
4) Стандарт материнства – неусвідомлення суперечливості образу матері.
Для жінки головним суддею материнства є її чоловік. Якщо б чоловіки зрозуміли труднощі пов’язані з турботою про дітей, та повірили, що страх, фрустрація, імпульсивність, вагання – це цілком нормальні явища у такій ситуації, то вони б прийняли суперечливі, болісні переживання своїх дружин і тим самим певною мірою зменшили їх інтенсивність та негативні прояви. Примітивна віра чоловіка у те, що піклування про дітей саме по собі повинно давати задоволення, призводить до ускладнення перипетій материнської амбівалентності, особливо коли мати(дружина) переживає розчарування та гіркоту низьких взаємин. Жінка, із острахом хвилюючись через усвідомлення власної невідповідності материнській ролі, може спрямовувати злість на партнера – критика, передусім чоловіка. Водночас вона побоюється, що чоловік правильно оцінює ситуацію, визнаючи її поганою матір’ю. У цьому разі жінка спрямовує свою агресію на дитину. Р.Паркер справедливо і відверто пише, що поява дитини нерідко призводить подружню пару не до гармонії, а до взаємних образ і відчуття самотності. Прикро, але ненависть матері до свого немовляти може знищити любов як до дитини, так і до чоловіка. Буває навіть таке, що жінка приймає рішення розлучитися з чоловіком, для того щоб зруйнувати ситуацію, яка її мучить і травмує.
У своєму дослідженні Р.Паркер розкриває феноменологію материнської амбівалентності ґрунтовно і всебічно. Авторка розглядає проблеми матері та дитини неподільно, підкреслюючи право кожної сторони на гармонію і щастя. На сучасному етапі розвитку людства важливо, щоб потреби “її величності дитини” були замінені потребами, котрі спрямовані на розуміння бажань жінок, які, за звичай, турбуються про дітей та задають траєкторію їхньої долі.