Аристотель провів у суспільстві Платона сімнадцять років. Є підстава думати, що Платон любив свого геніального і непокірливого учня і не тільки передав йому усі свої пізнання, але перелив у нього усьому свою душу. Між вчителем і учнем зав"язалась тісна дружба з усіма її атрибутами - тимчасовими незлагодами, гарячим примиренням і т.д.
Аристотеля часто обвинувачували в невдячності до Платона; але кращим спростуванням цього служать слова самого Аристотеля про його відношення до Платона. В одному з трьох збережених віршів він писав, що дурна людина не має права навіть хвалити Платона, котрий перший показав як своїм способом життя, так і вченням, що бути гарним і бути щасливим — два боки того самого прагнення. У «Етиці Нікомаха» він, як завжди, небагатословно, повідомляє про те, як важко йому, істини заради, говорити простивши Платона. Дійсно, у полеміці з творцем ідей він завжди говорив у стриманому і глибоко шанобливому тоні. До смерті Платона Аристотель не відчиняв своєї школи, хоча філософські його погляди давно були розроблені. Незважаючи на це, він учив тільки риториці. У своїх лекціях він полемізував із софістом Ісократом, вражаючи його глузуваннями. Ісократу в той час було біля вісімдесяти років. З ним, власне, не коштувало і боротися, але Аристотель у його обличчі побував усіх софістів. Серед учнів Аристотеля був Гермій, раб Атарнейського тирана; згодом, завдяки дружбі зі своїм паном і своєю освітою, він зробився його спадкоємцем.
Отже, Аристотель біля двадцятьох років займався в Академії Платона. Він мало цікавився політичним життям. У 355 році до н.е. положення Аристотеля в Афінах, де він як чужоземець не мав політичних і цивільних прав, декілька усталилося в зв'язку з приходом до влади промакедонської партії. Однак Аристотель і Ксенократ вирішили покинути Афіни. Д цього них спонукало небажання залишатися в Академії під початком небожа Платона Спевсіпа, що став схолархом не завдяки своїй перевазі, а лише тому, що до нього як спадкоємцю Платона перейшло майно Академії.
Покинувши велике місто, Аристотель разом із Ксенократом відправився в Середню Азію і прийняв запрошення улюбленого учня Гермія, тирана малоазійського міста Атарнея, погостювати в нього в прибережнім Асосі. Вихований в Афінах і відданий філософії, палкий Гермій плекав мрію звільнити всі грецькі міста Малої Азії від перського ярма. Бажання Гермія не могла не розділяти Аристотель; мабуть, великий філософ грав у цій справі не останню роль, адже не даремно подорожі Аристотеля в той час усі додавали характер дипломатичної місії. Але Діоген Лаєртський усі ж був не прав, заявивши, що афіняни відправили Аристотеля послом до македонського паную.
Гермія збагнула трагічна доля. Точна дата його смерті не відома. Трапилося ж із ним наступне. Зв'язаний поневолі з персами, Гермій, однак, вів переговори з Пилипом II, який уже замисляв тоді загальноелінську війну з перською монархією Ахеменідів. Швидкий грек Ментор, що знаходився на службі в перського царя, утягнув Гермія в змову і потім видав його Артаксерксу, що велів позбавити життя тирана Атарнея. Перед смертю Гермій просив передати своїм друзям-філософам, що він не зробив нічого, що було б недостойно філософії.
Смерть Гермія глибоко засмутила Аристотеля, може бути, ще більш тому, що той загинув за ідею, що дозріла в розумі самого філософа. Своє горі Аристотель вилив у двох віршах, що дійшли до нас. Перше — гімн чесноти. От його початок: «О чеснота, що змушує людей скоряти свою природу, ти перша зі скарбів, що людина повинна намагатися собі завоювати. Заради тебе Греція, щаслива своїм стражданням, незмінно переносить безкінечне горе. За твою святу красу, шляхетна і чиста діва, вона бачить смерть своїх синів. Так прекрасний вічний плід, яким ти зачаровуєш душі героїв. Греки цей плід віддають перевагу знатності походження, золоту і солодкому спокою.. Інший вірш — чотиривірш, що представляє напис на пам'ятнику, спорудженому Аристотелем Гермію в Дельфійському храмі« «Один перський цар, противник усіх законів, умертвив того, хто тут зображений. Великодушний ворог постарався б перемогти його вікрито зброєю; зрадник видав його, опутав сітками помилкової дружби».
Аристотель надійшов як щирий грек: загинув його друг, що він, саме так, вважав зразком чесноти; і він не оплакує втрати у своїх віршах, не виражає своїх почуттів, а співає на честь його гімн чесноти. Цей гімн послужив Горацію мотивом однієї з його кращих од. Аристотель був ворогом персів, ярмо яких вважав найбільшим злом для Греції. З македонським царем його зближала загальна ненависть до них, до варварства, а не глибокий космополітизм, як припускали деякі.
Аристотель провів у цьому місті три роки (348 (347)-345 роки до н.е.), тут він знайшов себе, тут визначилося його власний світогляд. Аристотель женився на молодшій сестрі Гермия, Пифиаде; дівчина залишилася після смерті брата без захисту і без усяких засобів до життя. Аристотель прийняв у її долі братерська участь, а потім їх зблизило загальне горі. Гнів перського царя був так великий, що Аристотелеві прийшлося рятувати життя молодої дівчини і свою власну. Наступні три роки мислитель жив у місті Мітілена на сусідньому з Асосом острові Лесбос, куди його запросив Теофраст — друг і помічник, уродженець тих місць. Ксенократ же повернувся в Афіни.
Піфіада довго жила з Аристотелем, почувала себе з ним цілком щасливої; умираючи, вона заповідала, щоб останки її поклали в могилу улюбленого чоловіка. Переживши дружину, Аристотель у заповіті своєму згадав про це її бажання. Від Піфіади в Аристотеля була дочка, Піфіада-молодша.
Під час перебування на острові Лесбосі Аристотель одержав запрошення від македонського царя Пилипа приїхати в Македонію і стати вихователем його сина Олександра.
Легенда говорить, що в рік народження спадкоємця престолу Пилип написав Аристотелеві лист наступному утримуванні: «Цар Македонський вітає Аристотеля. Сповіщаю тебе, що в мене народився син; але я дякую богів не стільки за те, що вони дарували мені сина, скільки за народження його в часи Аристотеля; тому що я сподіваюся, що твої наставляння зроблять його гідним успадковувати мені і веліти македонянами».
Наприкінці 340-х років до нне. Аристотель прибув у нову столицю Македонії — місто Пеллу. Вихованню Олександра Аристотель присвятив три роки. Важко сказати, у чому перебувала методика виховання Аристотеля і наскільки йому вдалося облагородити характер майбутній «завойовника світу», що відрізнявся безрозсудною сміливістю, запальністю, упертістю і безмірним честолюбством. Але, звичайно, Аристотель не прагнув зробити з Олександра філософа і не морив його геометрією, а знайшов головний засіб виховання в поезії, і особливо в епосі Гомера. Говорять, що Аристотель спеціально для свого вихованця «видав» гомеровскую «Іліаду», завдяки чому той знайшов свій ідеал в Ахілі. Згодом Олександр нібито сказав: «Я шаную Аристотеля нарівні зі своїм батьком, тому що якщо батьку я зобов'язаний життям, то Аристотелеві — тим, що дає їй ціну». Виховання Олександра закінчилося, коли останній став співправителем Македонії.
Під час восьмирічного перебування в Македонії Аристотель головним чином займався спостереженням природи; це можна приписати почасти впливу спогадів, почасти тому, що занадто різноманітне придворне життя мішало заняттям, що вимагали великої зосередженості і напруги розуму. Пилип, а потім Олександр не шкодували нічого, щоб забезпечити Аристотелеві можливість займатися науками. Олександр, самий схильний до наук, подарував Аристотелеві солідну суму грошей; більш тисячі чоловік зобов'язані були доставляти йому рідких тваринною, рослин і т.д. Смерть Пилипа застала Аристотеля ще в Македонії; він провів із своїм вихованцем перші роки його царювання, але, коли Олександр відправився в похід в Азію, Аристотель виїхав в Афіни, залишивши Олександрові замість себе небожа свого й учня, філософа Калисфена. Аристотелеві в той час було п'ятдесят років. Деякі історики стверджують, що Аристотель супроводжував Олександра в перших походах у далекі країни, і приводять у підтвердження своїх здогадів спостереження Аристотеля за життям тварин, що нелегко було перевезти в Македонію. Вірогідно відомо тільки, що на початку царювання Олександра зв'язували з його колишнім учителем загальні інтереси, живим же зв'язком між ними служив філософ Калісфен.
Аристотель повернувся на батьківщину — у Стагір, зруйнований Пилипом II у війні проти Афін. Там він провів три роки (339-336 роки до н.е.). У цей час (338 рік до н.е.) відбулося вирішальне для всієї Еллади подія - бій при Херонії (у Беотії), у якому Пилип II завдав поразки з'єднаному грецькому війську і став владарем всієї Еллади. Епоха класичної Греції як сукупності полісів на цьому закінчується.
Прийшовши до влади, Олександр із поваги до свого учителя відновив зруйнований Стагір. Вдячні співвітчизники спорудили на честь мислителя чудовий будинок, де він міг учити своєї філософії, оточений любов'ю і пошаною, але Аристотель вирішив повернутися в Афіни.
У 335 році до н.е. філософ прибув туди з дружиною Піфіадою, із дочкою і вихованцем Никанором. В Академії в той час главою платоновської школи був Ксенократ. Аристотель за підтримкою македонян, і в першу чергу свого друга Антіпатра, що Олександр, що пішов у похід проти персів, залишив намісником на Балканах, відчинив власну школу. Правда, як чужоземцю, йому дозволили відчинити школу лише за рисою міста — до сходу від міської границі Афін, у Ликії. Раніше Лікей був одним з афінських гимнасїів (місцем для гімнастичних управ). Він знаходився поруч із місцем Аполлона Лікейського, що і дало назву і гімнасію, і школі Аристотеля. На території школи знаходилися тінистий гай і сад із критими галереями для прогулянки. Тому що «прогулянка» і «крита галерея навколо двору» по-древньогрецьки «періпатос», то школа Аристотеля одержала другу назву — «періпатична». Правда, існує й інша версія виникнення цієї назви. Аристотель учив, прогулюючись по тінистих алеях. Діоген Лаєртський говорить, що ця звичка розвилася внаслідок турботи Аристотеля про Олександра, якому він забороняв багато сидіти. Від цієї звички й одержало назву школа.