У понятті доцільності Кант розвиває традиційну лінію метафізичної думки, яка в механічному поясненні світу за XVII—XVIII ст. вичерпала себе як концепція кінцевих причин. Проте збіг гармонійно доцільної структури Всесвіту та її естетичної цінності, що бере свій початок у філософії Плотіна й розробляється неоплатонічною течією доби Відродження, поновлюється наприкінці XVII ст. у Шефтсбері, знаходить свою теоретичну основу в системі Ляйбніца, з тим щоб із кантівською критикою в новому вигляді відродитися у романтичній думці.
Почуття загального задоволення, яким є естетичне почуття, має відповідати загальній доцільності. Це відбувається тому, що загальність телеологічного характеру не може, за Кантом, ґрунтуватися на емпіричному чи метафізичному розумінні людини у її відношенні зі світом, а мусить розглядатися як загальність, що має апріорну основу. Отже, ця проблема переростає в іншу: яким чином можливо уявити доцільність як апріорний принцип свідомості?
Кант формулює таку постановку питання на основі апріорного методу: трансцендентальний метод у естетичній сфері є тим самим, що і в інших сферах, виявленням апріорного принципу, котрий визначає характер загальності. А. Банфі вважає, що цей принцип зумовлює закони, згідно з якими стає можливим перехід від часткового до загального12. Трансцендентальний закон, за яким естетичність є апріорно можливою, визначає сферу, сенс і проблематику саме філософської естетики. Адже саме він, на думку В. Асмуса, робить естетику дисципліною, паралельною логіці і підпорядкованою разом із нею теорії пізнання: “Кант переносить у сферу естетичного деякі важливі властивості логічного. За естетичним судженням він визнає претензію на загальне та необхідне значення. А саме це є логічними ознаками достовірного знання”13. Отже, Кант не міг завершити розмежування естетичного та логічного. Тому у працях Канта аналітика смаку розглядається не як психологічний опис естетичного факту (чуття), а визначається як логічна категорія.
А. Банфі проводить термінологічний аналіз докантівської естетики14. За термінологією, започаткованою вольфівським раціоналізмом, das Urteil (судження) означає акт духу, згідно з яким будь-якій речі приписується той або інший характер. Термін цей відрізняється від судження, як вираз у реченні, який термінологічно позначається словом der Satz. Однак обидва терміни мають однаковий логічний сенс. Але судження як urteil несе печатку початкового оціночного змісту, виступає як переклад французького слова sentiment (почуття), привносячи у нього значення рефлексивної оцінки. Починаючи з Баумгартена термін das Urteil означає естетичне судження. А das Urteilskraft у дещо ширшому значенні ототожнюється зі смаком, оскільки він підноситься або може піднестися до рефлексивної ясності та визначеності. Але поняття здатності до судження містить у собі чіткіше виражений, ніж у понятті смаку теоретичний елемент, що дає змогу вивести його за межі останнього й визначити у власне логічному значенні.
Судження, яке ґрунтується на смаку, само по собі не відіграє ні практичної, ні теоретичної ролі, тому шукати його треба ні у сфері пізнання, ні у сфері волі, а десь посередині, а саме — у почутті. Бо почуття задоволення чи незадоволення не є пов’язаним із зацікавленістю у предметі як корисному або шкідливому і не пов’язане також із моральнісним принципом. У розмежуванні естетичної та етичної сфери Кант виявився послідовником Руссо, для якого людська культура, що розвивала як інтелектуальні, так і естетичні здібності, мала бути засудженою за те, що не сприяла моральнісному вдосконаленню людини, а, навпаки, викликала моральний занепад.
Кант із самого початку розглядає естетичне відношення як незаінтересоване. “Смак завжди виявлявся варварським там, де він для задоволення вимагає додатку збуджуючого (емпіричне задоволення) та зворушливого (задоволення, пов’язане з моральнісною оцінкою), а тим більш якщо він робить їх критерієм свого схвалення”15.
Саме тому що почуття, незалежно від будь-якого настрою чи потреби суб’єкта у відношенні до конкретного об’єкта, ґрунтується на гармонії двох видів духовної діяльності, естетичне почуття має загальний характер і підвладне всім. Таким чином пояснюється загальність смаку й вирішується проблема: як певне почуття може володіти загальним характером, що лише й робить можливим характеристику естетичного судження. Тому незацікавленість смаку, доводить Кант у характеристиці естетичного судження за кількістю, приводить до того, що почуття, попри його індивідуальне джерело, містить у собі принцип загальності, який надає йому безмежної достовірності.
Яка ж природа цього загальнозначущого почуття? У статті “Кант та комунікативні проблеми мистецтва” Є. Я. Басін пише, що перед Кантом стоять два шляхи: або загальне почуття — це “вихідна та природна здатність” або “регулятивний принцип, як вимога розуму”16. Басін вважає, що, обираючи перше, філософ стає на шлях натуралістичної теорії комунікації, обираючи друге — на шлях трансцендентальної теорії. Кант обирає другий шлях.
Вчення Канта про комунікативність естетичного судження містило в собі дві важливі тенденції. Перша полягала в намаганні поставити естетичну оцінку вище від емпіричного задоволення, яке дає проїсте відчуття, тобто вище від приємного. Хоча загальність смаку неможливо довести логічними засобами, та все ж це вихід за сферу емпіричної суб’єктивності. Друга тенденція кантівського вчення про загальність повідомлюваності судження смаку “повертає” його в межі суб’єктивного розуміння естетичного судження. Кант вилучив поняття з числа засобів, за допомогою яких виникає естетична оцінка, чим підсилив суб’єктивний характер судження смаку.
Але те, що Кант знайшов комунікативну функцію естетичного судження, дає змогу виявити інтерсуб’єктивний підхід в естетиці. Краса не лише є єдністю в самій собі, а й привносить гармонію в людину, поєднуючи її чуттєвість як здатність індивіда і як належність роду; тим самим вона формує індивідуальність як єдність індивіда і роду. Ф. Шіллер розвинув ідею комунікативної, суспільно-конструюючої функції мистецтва. Воно є формою спілкування, яку він називає “спілкуванням у прекрасному”. інші форми спілкування розділяють суспільство, оскільки “вони належать чи до спеціальної сприйнятливості кожної окремої особи, чи до спеціальних здібностей окремих членів, тобто до того, чим люди один від одного відрізняються”, і лише спілкування в прекрасному поєднує людей, тому що воно належить до того, що є спільним для всіх”17.
Таким чином, в аналізі смаку і визначенні принципу, який лежить у його основі, Кант наголосив на суб’єктивному та формальному характері краси: суб’єктивний, оскільки він ґрунтується на певній структурі, рівновазі й гармонії суб’єктивних видів діяльності; формальний, оскільки його закон належить до апріорних принципів. Кант надає смаку предикат загальності. Формальний момент такого міркування свідчить, що доцільність має бути визначена як безцільна, а суб’єктивний момент характеризує задоволення, викликане гармонією, як незацікавлене задоволення.
У Канта критерій прекрасного як гармонія розсудку та чуттєвості зумовлений суто пізнавальними моментами, які розглядаються суб’єктивно. Він приймає вкрай формальний та абстрактний характер, який обмежує сферу автономності естетичного. Сфері естетичного насправді належить лише вільна краса, яка незалежна не лише від насолодження відчуттів як таких, а й від будь-яких уявлень про природу та досконалість предмета. Кант сам говорить, що апріорність принципу доцільності виходить за межі естетичних пошуків, бо тут постає загальна проблема критичної телеології. Тому подібне обмеження сфери естетичного призводить до того, що вільна краса прив’язується до звичайного образного уявлення як такого (із загальноприйнятим уявленням про предмет) і останнє очищується в ідеалі краси як вираження ідеального вдосконалення, яке дане в уявленні про об’єкт. Краса, яка розглядалася до цього часу в своїй автономії, стає “символом моральності”, тобто носієм іншої цінності, крім суто естетичного начала. Тому, якщо розглядати красу з точки зору емпіричних відносин між людьми, вона не лише є гарантом їх спільного існування, принципом соціального об’єднання (пізніше Шіллер назве цю спільність як “спілкування у прекрасному”), а ще більшою мірою, особливо у відношенні до природи, виступає як “передчуття гармонії” останньої з “сокровенними” спрямуваннями нашого духу, або... як проблиск свободи ціле покладання у “темній необхідності феноменального світу”18. Це є продовженням неоплатонічного уявлення про красу, яке у Новий час знов було підхоплене Ляйбніцом і Шефтсбері.
Таке зовнішнє прагнення до монізму не може приховати дуалізму критичної філософії. “Символ моральності” є виразом функціювання мислячого субстрату, який є виявленням кантівського ірраціоналізму. Тому дуалізм Канта знову виявляє себе у вченні про піднесене та його відмінності від прекрасного.
Піднесене є “невизначеним поняттям розуму”19, а не розсудку, як у випадку з прекрасним. Воно розглядається вже не як гра наших пізнавальних здібностей, а як “серйозне заняття уяви”. Уявлення розуму приводить до придушення чуттєвості, але за цим придушенням настає піднесення моральнісного “Я”, пробудження його сил. Тут не відчувається цілісності: оскільки душа при спогляданні піднесеного не лише притягається предметом, а й водночас відштовхується ним, то задоволення від піднесеного містить у собі не стільки задоволення, скільки шанування та повагу, тобто цей прояв може бути названий “негативним задоволенням”. Піднесене належить, отже, не до спокійного споглядання гармонії, а до внутрішньої напруги, яка містить у собі як безпристрасність, так і натхнення. Тобто піднесене є виходом за межі суто естетичного погляду на предмет. “Якість почуття піднесеного, — пише Кант, — полягає в тому, що воно є почуттям незадоволення естетичною здатністю погляду на предмет”20. З цього тлумачення П. Гайденко робить висновок: прекрасне “може слугувати містком між світом природи та світом свободи, воно не стикається зі світом моральності і примирює з уявою не моральнісний розум, а нейтральний розсудок, оскільки сполучною ланкою має виступати піднесене, бо тут справді є зв’язок уяви саме з розумом. Однак і тут у чіткому розумінні про зв’язок не може йти мова, бо гармонія здібностей тут не наступає, а одна здібність пригнічується іншою. Тому Кант, врешті-решт, не проводить “зв’язку між світом природи та світом свободи”, що для нього цей зв’язок ніби виявляється в аналізі його вчення про телеологічні здібності до судження”21.