Після зачитання тексту після невеликої перерви на пропозицію фракції українських есерів III Універсал було поставлено на поіменне голосування в Центральній раді. Це було вперше. З 50 членів Малої Ради (Комітет Центральної Ради) у залі були присутні 46. З них за Універсал проголосували 42, проти — жоден, утрималися — 4 члени Ради: 2 російські есери, 1 — меншовик, 1 — представник польського Централу.
IV Універсал Центральної ради та його історичне значення.
Центральна рада ні організаційно, ні психологічно виявилася не готовою до відбиття агресії радянської Росії після відомого ультиматуму Леніна—Грецького від 3 грудня 1917 р. За умов загального наступу більшовицьких військ, підривної діяльності не заборонених Центральною радою харківського «уряду» й більшовицької партії потрібно було підняти загальнонаціональний пафос народу, націлити його на боротьбу за свою державність. Зробити це було непросто, оскільки національній оух на той час переживав не піднесення, а навпаки, — спад.
На початку 1918р. Центральна рада стала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це варто було також у зв'язку з необхідністю підписання мирного договору з Центральними державами. Впродовж грудня 1917 р. за проголошення незалежності неодноразово виступали М. Кова-левський, М. Шаповал, С. Шелухін та інші лідери української революції. В січні 1918р. представник Одеси на засіданні Малої Ради, наголосивши, що «більшовизм росте, як пошесть», запропонував безвідкладно проголосити самостійність УНР.
У вступному слові перед читанням тексту IV Універсалу в Малій Раді М. Грушевський виокремив два мотиви прийняття цього документа: «Дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну».
IV Універсал було датовано 9 (22) січня, а проголошено — 11 (24) січня 1918р. На його початку зазначалися проблеми, з якими зіткнулася УНР (економічна криза, злочинність, зрив виборів до Українських Установчих Зборів, російська інтервенція, що призвела до вбивств, руйнувань та пограбунку держави, а також потреба в укладенні миру). Щоб зняти ці проблеми, УЦР проголошує: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу».
Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусідніми державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР.
Раді Народних Міністрів (Генеральний Секретаріат було перейменовано) доручалось якнайшвидше завершити мирні переговори, очистити Україну від російських військ.
Після війни ставилося завдання розбудови місцевого самоврядування й розробки закону про передачу землі народу без викупу, «прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі». Передбачалося, що вже з початком весняних робіт земельні комітети передадуть землю селянам. Раді Міністрів також доручалося перевести підприємства на випуск мирної продукції й ліквідувати безробіття. Оголошувалася державна монополія й контроль за торгівлею. Над усіма банками мав бути встановлений державний контроль. Також уряд мав боротися з усіма антиукраїнськими й антидержавними силами, насамперед тими, хто намагається «знову піддати усі вольні народи під одно царське ярмо — Росії».
IV Універсал підтверджував усі демократичні права та свободи, проголошені у III Універсалі, доповнивши їх правом меншин на національно-персональну автономію.
Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершував важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер вирвався з ілюзорного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму.
IV Універсал відкрив нову сторінку змагань українського народу за свободу, який відтепер рішуче заявив, що метою його боротьби є незалежна держава, яка стоїть на сторожі інтересів народу.
Білет 11.
14. Входження українських земель до складу Речі Посполитої. 1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну — Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх спільною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі.
За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщина). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу Белзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна — в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави.
З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції — 1529 р., 1566 р. І 1588 р. — і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.
З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах. Після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а й національне, релігійне і культурне гноблення. Доля українського народу як етнічної спільності була поставлена на карту: «Тепер усім правили поляки, а українці не мали ні в чім голосу», — зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії.
Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі І живе працею українського селянина, «звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голо-гів польської народності, на ного мову, традиції, право — як на щось незмірне нижче у зрівнянні з польським».
Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника.
Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами І шляхтою.
З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації.
За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, ре-формуючи церкву? Обрали друге. У 1596 р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей.
Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили ініціатори й творці унії 1596 р.? Чи була унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в католицтво?
Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, виділяють те позитивне, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії. Історія засвідчує, те, що довелося сповна пережити православним, не меншою мірою вистраждали І греко-католики. Уроки історії церкви в Україні дають нам можливість зробити висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Ці дві церкви тісно пов'язані між собою єдиною долею українського народу.
Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла мети — не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе.
Як засвідчили наступні події, нестерпний польський колоніальний гніт (соціальний та національно-релігійний) призвів до посилення національно-визвольної і класової боротьби українського народу наприкінці XVI ст. У народних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.), українці набували досвід боротьби, гартували волю і національну самосвідомість.