Ситуація погіршувалася тим, що польський, румунський та чеський уряди активно переселяли своїх громадян на західноукраїнські землі. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 600 тис. га для майже 77 тис. своїх переселенців. Це були військові цивільні поселення. Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а в Закарпатті 19 тис. га для чеських колоністів.
Значну роль у господарстві західноукраїнських земель відігравав кооперативний рух. Кількість кооперативів швидко зростала. Якщо в Галичині в 1921 році нараховувалось 580, то в 1939р. вже 4 тис. кооперативів, вони об'єднували понад 700 тис. чоловік.
В промисловості ситуація теж була досить складною. Уряди Польщі, Румунії, Чехословаччини відводили західноукраїнським регіонам роль споживача готової продукції, яка вироблялась в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Незважаючи на це, українські підприємці досить успішно конкурували в багатьох галузях промисловості і торгівлі, розширювали вплив на банківське-кредитну систему. За міжвоєнний період в кілька разів зросли капітали національних об'єднань «Народна торгівля», «Маслосоюз», «Центробанк» та інші. Усе більше українців ставали власниками фабрик, заводів, житлових будинків.
Українці в Польщі складали дві окремі громади. Понад З млн українців Східної Галичини, що раніше входила до складу Австро-Угорщини, переважно належали до греко-католицької церкви, були національне свідомими й відносно добре організованими.
На території Галичини діяли такі організації, як «Просвіта», що у 1938 р. мала 84 філії (повітові осередки), 3208 читалень, 2065 театральних гуртків, 140 духових оркестрів, 1105 хорів, 533 гуртки «Молодої просвіти» та багато інших (страхових, спортивних, ігрових). Товариство згуртувало понад півмільйона активних членів. Діяли й інші організації: «Сокіл» та «Луч» для сільської молоді, «Пласт» для міських дітей. У 1920 році було створено жіночу організацію Союз українок, яка через 10 років налічувала понад 45 тис. членів. Ця організація проводила широку освітню, благодійну та культурну діяльність.
Освітня система на західноукраїнських землях була досить розгалуженою. Польський уряд дбав про освіту лише на початковому рівні, особливо е таких відсталих краях як Волинь, Полісся та Холмщина. Ще гірша ситуація складалася для українців у Румунії. Уже в 1926-27 навчальному році на Буковині не залишилося жодної української початкової школи — вони були зрумунізовані. Закон про народні школи вимагав, щоб громадяни «румунського походження», що «забули» свою рідну мову, віддавали дітей у державні або приватні школи, де викладання велося румунською мовою. Українців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва — українці. Середня освіта Існувала в переважній більшості для поляків. У 1931 році одна польська гімназія припадала на 116 тис. поляків, а одна українська — на 230 тис. українців. Зазнавали українці дискримінації й на рівні вищої освіти. Дещо інше становище було у Закарпатті. У всякому разі доля до закарпатців на цей раз була значно «прихильнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Польщею. Чеський уряд у території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1939 року, наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд крон. При підтримці урядових і громадських кіл Чехословаччини та за ініціативою визначних представників української еміграції в 20-30-х рр. в республіці були створені й успішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів, організацій, спілок і видавництв: «Український вільний університет», «Українська господарська академія», «Український високий педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова», «Українська студія пластичного мистецтва», Музей визвольної боротьби України, Український громадський видавничий фонд та ін., в яких об'єдналися кращі сили української інтелігенції, що своєю творчою працею збагатили українську та світову науку й культуру. Більше того, в міжвоєнні роки Прага поряд Із Харковом, Києвом І Львовом стала центром українського культурного, наукового і навіть громадсько-політичного життя й до 1945 року залишалася найзначнішим осередком української еміграції в Європі.
Міжвоєнний період (1921-1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехословаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій.
Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України.
Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах «Просвіта», «Рідна школа», «Союз Українок», «Сокіл», «Луч» та інші. Його представники були обрані до польського сейму (17 депутатів) й сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — «Діло» та «Новий час» — видавалися УНДО.
Другою за впливом була в Галичині Радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, ЇЇ незалежного Існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ.
Частина західноукраїнського суспільства схилялася до возз'єднання Західної України з радянською Україною у складі СРСР. Їхні інтереси відбивала Компартія Західної України (КПЗУ), яка була складовою частиною Компартії Польщі. Введення в Радянській Україні НЕПу і українізація сприяли посиленню в західній Україні прорадянських настроїв і зростання авторитету КПЗУ. Пізніше, коли почалися масова колективізація, голодомор, масові репресії, вплив КПЗУ швидко впав. Деякі члени КПЗУ виступали проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. Це було однією з причин розпуску КПЗУ, рішення про яке прийняв Комінтерн за прямою вказівкою керівництва ВКП(б). Існували також українська соціал-демократична партія (УСДП) та Українська соціал-радикальна партія (УСРП). УСДП видавала часописи «Вперед», «Професійний вісник». У практичній діяльності нерідко блокувалися з УПДО й УСРП, співробітничала з польською соціалістичною партією.
Значна частина населення Західної України після поразки у визвольній боротьбі почала втрачати віру в традиційні цінності дйдної демократії та надії мирними методами, з допомогою дддідних країн досягти незалежності України. Серед політиків, особливо молодих, зростали нетерпіння, схильність до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи терор. З щ участю в 1929 р. у Відні на З'їзді офіцерського об'єднання — української військової організації і радикальних студентських груп було утворено організацію українських націоналістів /ОУН). Керівником ОУН до 1938 р. був колишній командир корпусу січових стрільців полковник Є, Коновалець. А після його вбивства агентами НКВС — А. Мельник. Ідеологічною основою ОУН був «Інтегральний націоналізм», який розробив д. Донцов.
Напередодні 1939 р. в ОУН було 20 тис. членів. ОУН використовувала різноманітні методи боротьби. Серед найдієвіших вважалися акти саботажу, терору, експропріації. Після вбивства оун:вцями в 1934р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького були заарештовані майбутні лідери ОУН — С. бандера І М. Лебєдь.
На Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини, політичне життя мало свої особливості. Суто української партії, що діяла цілком самостійно, тут не було. Політичні групи Закарпаття діяли під «дахом» близьких їм політичних партій. Разом з тим вони схилялися до певних національно-культурних традицій, що історично склалися в краї: русофільства (його прихильники вважали, що карпатоукраїнці — це частина російського населення, яка денаціоналізувалася під впливом певних Історичних умов); русинства (течія, що вважала жителів краю окремим слов'янським народом); українофільства.
Українська течія була найвпливовішою, бо вона найглибше відбивала настрої і традиції українців Закарпаття.
На окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і громадських об'єднань. Вони діяли підпільно і напівпІдпільно. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була повністю заборонена, свої організації зберегли лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.
Таким чином, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення шляхів паціонального визволення України, побудови суверенної української держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.