За часів Володимира започатковують освіту, відкривають періпі школи. Літопис про це сповіщає так: «Послав і почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, а матері цих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, плакали, як за мерцями». Князь Ярослав запроваджує обов'язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої ДІЯЛЬНОСТІ.
Шкільну справу у свої руки взяла церква, що надало освіті певної однобічності. Навчали за допомогою богословської літератури, передусім Псалтиря.
Не цуралися знань і князі. Так, Ярослав Мудрий заснував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав літературні повчальні твори, уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович. Писемність поширювалась і серед простого люду. Це підтверджують знайдені в Новгороді «берестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх виробах ремісники. Математичні знання зводилися до чисто практичних — чотири дії, дроби, обчислювання відсотку.
Популярністю користувалися різного роду переклади з латині і грецької мови. Це були візантійські хроніки, історія Олександра Македонського та ін. Спочатку оригінальні літературні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться місцеві сюжети — «Моління Данила Заточ-ника» (збірка життєвих і політичних порад новгородському князю Ярославу), славнозвісне «Слово про закон і благодать» київського митрополита Їларіона (середина XI ст.). Вершиною літературної творчості було «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.), в якому широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї, на основі котрих формулювалися основні моральні вимоги до захисників Русі, заклики до об'єднання роздроблених князівств у спільну боротьбу проти зовнішніх ворогів, утверджувалися лицарські чесноти творців держави.
У монастирях ченці вели літописи. Найвідомішим серед них є «Повість временних літ», започаткована (близько 1039 р.) ченцем Києво-Печерського монастиря; продовжував літопис Никон, а впорядкував у 1112 р. Нестор.
Народ відтворював Історичні події у казках, билинах, піснях.
Великого поширення набули медичні знання, які почи-"акіть витісняти знахарство і ворожбитство. Згідно з літописом У Києво- Печорському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі лікарі — Дем'ян, Пресвітер та Агопіт Лічець. Поширюються й знання з географії. Найбільшу популярність мала праця чернігівця «Ходіння Даниїла», в якій автор описав землі, що бачив під час подорожі до Палестини (кінець XI— початок XII ст.).
Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Перебуваючи під впливом Візантії, Малої Азії І Балкан, давньоруські архітектори виробили так званий візантійський стиль, відповідно до якого побудовано храм св. Софії в Києві, а також храми в Полоцьку, Чернігові, ВишгородІ, у київських монастирях — Видубецькому і Києво-Печерському. Про могутність оборонних споруд свідчать залишки Золотих воріт у Києві і замкового будівництва в Галичині.
Високого рівня досягає малярство. Про цс свідчать як великомасштабні високохудожні розписи церков, так і мініатюри в рукописах. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, Іконописці, зброярі. Багато з ювелірних прийомів (чернь, фініфть, зернь) залишалися секретом київських майстрів.
43. Суспільно-політичний і національний рух в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Виникнення українських політичних партій.
Українці, як і інші слов'янські народи, під впливом революційних подій в Західній Європі в процесі свого національного відродження подолали три головні етапи. На початковому етапі невелика група людей, яких називали інтелігенцією, збирала Історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи зберегти самобутність українського народу. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного «відродження» місцевої мови, її дедалі ширшого використання в літературі й освіті. Третій, або політичний, етап характеризується зростанням національних організацій і висуненням національне орієнтованих вимог, в яких виявляється прагнення до самостійності, чи то повної, чи то автономної.
Після розгрому першої підпільної організації з українським спрямуванням — Кирило -Мефодіївського братства в Україні протягом десяти років не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Звільнені із заслання М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Петербурга, де згуртували навкого себе своїх однодумців письменників, публіцистів і утворили так звану «Громаду».
У своїй програмі «Громада» всю увагу звернула на збереження самостійності української національності і літератури, захищаючи українські позиції від наступу, що йшов з російської та польської сторін.
З допомогою багатих українців Тарнавського і Ґалаґана в Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. за редакцією Білозерського почав виходити перший у царській Росії український часопис «Основа». Він був засобом спілкування І збудником національної свідомості української інтелігенції, розкиданій по всій Імперії. У світ вийшли твори Ї. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.
Після скасування кріпацтва і деяких змін у суспільному житті народницька інтелігенція знайшла змогу ширше розгорнути свою працю для народу. Почався рух за створення недільних шкіл дтя неписьменних, було надруковано ряд підручників для початкового навчання, зокрема, «Буквар южноруський» Шевченка, «Граматику» Куліша та ін. Учителями були, як правило, студенти і гімназисти старших класів.
Натхненна прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова, Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл. Були налагоджені зв'язки з київською громадою і спільними зусиллями проводилася просвітницька діяльність. Громадовці розвивають культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, що, на їх думку, символізувало прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва й поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.
На початку 1870 р. Антонович із своїми колегами Драгома-новим, Русовим, Зібером, Подолинським таємно заснували Ста-РУ Громаду, яка об'єднала інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. У своїй діяльності громада утримувалася від політичних виступів. Найбільшу увагу звертала на розвиток науки і письменства.
Активна діяльність українофілів спричинила новий наступ царського уряду проти українського народу. Під загрозою репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо мети, тактики і навіть природи українознавства. Найгостріше відчули потребу в нових ідеях молодші члени київської громади, серед яких виділявся Драгоманов. Він визначив Ідеологію київського центру словами: «в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм» в соціальних питаннях — демократизм». Незважаючи на те, що його ідеї не дістали підтримки серед членів Старої Громади, вони закликали багатьох молодших представників інтелігенції виходити за межі культурницької діяльності, ставити ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми.
Вперше молоді, так звані «свідомі українці»- заявили про себе 890 р., коли вони вирішили організувати Братство Та~ расівців, головною метою якого було створення самостійної України. У 1893 р. у Львівській газеті «Правда» була проголошена програма братства — «Декларація молодих українців». Цей документ, пройнятий наступальним націоналізмом, критикував українофілів за інтелектуальну залежність від російської культури. Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язувалися розмовляти тільки українською мовою, виховувати своїх дітей в національному дусі, оберігати і боротися за права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання української нації як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.
Розвиток культури, активна діяльність старих і молодих членів громади сприяли пожвавленню політичного руху в Україні. Молодь, яка зросла в атмосфері ширших поглядів, засуджувала бездіяльність старшого покоління і готувалася виявити свою активність. Це змусило старших діячів українського руху діяти енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і О. Кони-ського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація (УЗО), що поставила собі за мсту об'єднати всіх українських діячів в одній організації. Вона відкрила літературне видавництво «Вік», організувала в Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченківські свята та ювілеї Інших письменників. Поява УЗО свідчила, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, але в характері його діяльності виявлялося небажання відмовитися від культурництва і перейти до політичної роботи.
Усі ці організації працювали в підпіллі і не мали великого впливу, але їх заслуга в тому, що вони ширили свідомість мас і надавали українському відродженню політичного характеру.
Національне відродження Галичини започаткував революційний рух 1848 р., що охопив усю Європу, зокрема й Австрію. Галицькі українці створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. У 1868 р. народовці заснували товариство «Просвіта», яке спершу займалося виданням популярних книжок, а потім організувало читальні й охопило своїм впливом широкі кола селянства. Українське громадське товариство «Просвіта» ставило за мету поширювати освіту й утверджувати національну свідомість. Воно відіграло і сьогодні відіграє помітну роль у вихованні української національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу.