Таким чином, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна охарактеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність, як добу «соборності» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці Заходу та Сходу для боротьби за волю, незалежність власної держави.
Світова промислова криза не обминула й Україну. У роки кризи зросло безробіття, посилилася експлуатація робітників, що загострило класову боротьбу.
Розвитку революційної свідомості робітників сприяла перша марксистська організація «Російська група соціал-демократів», створена в Києві у 1893 р. Її організатор Юрій Мельников заснував ремісничу школу і поширював марксистські знання серед слухачів.
У 1897 р. київські соціал-демократи створили місцевий «Союз боротьби», яким керували Мельников, Ейдельман, Ту-чанський. Союз організував випуск прокламацій, поширював загальноросійську «Рабочую газету».
Перша спроба об'єднання російських та українських соціал-демократів в одну загальноросійську партію в 1896 р. у Києві була зірвана арештами. Тільки в Києві до в'язниць потрапили 142 члени Київського комітету РСДРГЇ.
Антисамодержавний рух поширювався серед студентів Київського університету. У 1901 р. уряд силоміць відправив у солдати 183 студенти. Це спричинило бурю протестів по всій Україні.
Ще з кінця XIX ст. в Україні виникають громади, які об'єдналися в Українську загальну організацію. УЗО налічувало в своїх рядах 450 чол., з них 100 діяло в Києві. Тут вони заснували видавництво і книгарні. Діяльність УЗО підготувала грунт для утворення українських політичних партій. З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникає Українська демократична партія (УДП), до якої увійшли Тимченко, ЧехІвський, Чикаленком.
У Києві діяла Революційна українська партія (РУП). У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв М. Міхновського від РУПу відокремлюється невелика група, яка утворює Українську національну партію «Спілку». Більшість старого складу РУПу перейменовує себе в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Члени цих нових партій критикували російських революціонерів за їх централізм. Водночас підтримували тісні стосунки з Польською соціалістичною партією і єврейським
Бундом.
З огляду на рішучі ДІЇ молодих українських політичних партій реорганізувалася УЗО, утворивши Українську ліберальну партію на чолі з Чикаленко.
Так українські політичні партії перешли від культурницької до політичної роботи серед мас.
У дні першої російської революції 1905—1907 рр. в Києві відбулися страйки 'робітників, службовців і студентів. На фабриках, заводах, в університеті, в політехнічному інституті, упарках і садах проходили багатолюдні мітинги і збори, на яких лунали заклики до революційної боротьби проти самодержавства.
Революційним виступам трудящих Києва співчувало багато солдатів і деякі офіцери урядових військ, що стояли в місті. 18 листопада 1905 р. солдати саперної бригади під керівництвом підпоручика Б. Жаданівського відкрито виступили проти царського самодержавства. До саперів приєдналися робітники Південноросійського машинобудівного заводу. Демонстрація солдатів і робітників рушила до Шулявки. На Галицькій площі (нині площа Перемоги) демонстрантів зустріли поліція й урядові війська. Сталася збройна сутичка, під час якої багато робітників і повсталих солдатів було вбито і поранено, ще більше заарештовано.
У відповідь на розстріл демонстрантів застрайкували робітники всього Києва. На Шулявці були створені бойові дружини, які під керівництвом Ради робітничих депутатів багато днів тримали район під своїм контролем.
Протягом 1905—Ї907 рр. Київ був одним з найбільших центрів революційної боротьби на Україні, яка не припинялася і в роки столипінської реакції.
Білет 8.
13. Основні риси та особливості розвитку українських земельу складі Великого князівства Литовського. У XIV ст. українські землі, що являли собою території, роздрібнені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. У 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою тривала війна за Галицько-волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави. Протягом 1370—1386 рр. Галичиною володіла уже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину.
В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литви на Придніпров'я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355—!356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Чернігове-Сіверщи ну, а в 1362 р. захопив і Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило татарські війська; Київщина І Поділля остаточно відійшли до Литви,
Ще раніше, за князя ГедимІна, в першій половині XIV ст. литовські феодали захопили Берестейщину, а згодом і Пінщину.
Населення цих територій не чинило опору литовським князям, оскільки вони дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі руські землі— Чернігово-СІверщина, Київщина, Поділля — залишались автономними. Руська мова була визнана другою державною, нею писали літературні твори, угоди. Православна церква теж зберегла свої позиції. Захоплені Литвою південно-західні руські землі перебували на становищі удільних князівств, очолюваних князями—членами литовського великокнязівського роду.
Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за князювання Ольгерда намагалась встановити свою владу І над ПІвнічно-Східною Руссю, але отримала відсіч з боку Московського князівства, позиції якого зміцніли після КуликовськоЇ битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо, до якого входили й загони з українських та білоруських земель, розгромило ординські війська хана Мамая.
Де занепокоїло литовського великого князя Ягайла (союз-»ика Мамая під час Куликової битви). Намагаючись запобігти посиленню Москви, до якої тяжіла частина українських ї білоруських феодалів, Ягайло 14 серпня 1385 р. у м. Крево уклав угоду про унію Литви з Польщею. Крім названих вище причин, Існувала ще загроза з боку Тевтонського ордену для цих країн. Польські феодали мріяли також використати унію для підкорення Литви. За актом про унію Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою, ставав королем Польщі, зобов'язувався зробити католицизм державною релігією в Литві і назавжди приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі.
Проте ці намагання Польщі викликали опір литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний Польщею довічним правителем Литви. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви збільшилася, посилилось пригноблення населення цих земель. Вітовт ліквідував на території України удільні князівства (Волинське, Київське, Подільське та ін.). Тут почали правити намісники князя. Земельними володіннями обдаровувалися на українських землях литовські феодали і католицька церква.
Позиції Польщі в Литві зміцніли І після розгрому 15 липня 1410 р. під Грюнвальдом Тевтонського ордену, який визнав себе васалом Польщі. Згідно з Городельською унією 1413 р. литовські бояри-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою. В Литві був уведений польський адміністративний поділ, зростав вплив католицької церкви.
Все це спричинило до активізації руху опору проти польських феодалів у Литві. Очолив цей рух після смерті ВІтовта в 1430 р. великий князь литовський Свидригайло Ольгердович, який аж до 1435 р. чинив опір експансійній політиці Польщі в Литві і припинив цю боротьбу після поразки в битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. з військами великого князя литовського Сигізмунда (брата Вітовта (1432—1440 рр.). Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла — малолітнього Казимира (в Польщі королем був на цей час його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася.
Але боротьба проти полонізації українського і білоруського населення не припинилась. НайрІшучІше боролися Смоленська, Волинська землі і Київщина. Не залишалася осторонь і українська знать. Дехто з її представників, а саме князі Воротинські, Одоєвські, Бєльськї та ін., перейшли на бік Росії, яка в першій чверті XVI ст. приєднала до себе Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину. Це був своєрідний протест проти наступу Польщі з метою заручитися підтримкою Москви у боротьбі з Польщею і католицизмом.
У свою чергу, завдяки підтримці польських феодалів, литовський уряд у 50-х роках XV ст. взяв курс на повну ліквідацію автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє Існування.
У 1458 р. за київського князя Семена Олельковича православна церква України та Білорусі була відокремлена від московської метрополії й перетворена на самостійну київську метрополію. Але намагання схилити православне населення до унії з католицизмом у XV ст. литовським правлячим колам не вдалося.