1. Приморські провінції (Нова Шотландія, Нью-Брансуїк —по 10 сенаторів, Принца Едуарда —4)—24 сенатори.
2. Квебек — 24 сенатора.
3. Онтаріо — 24 сенатора.
4. Західні провінції (Манітоба, Саскетчеван, Альберта, Британська Колумбія — по 6 сенаторів) — 24 сенатора.
Окрім того, з 1949 р. призначають шість сенаторів від провінції Ньюфаундленд, а з 1976 р. — по одному сенатору від Північно-Західних територій і Юкона.
Кожен сенатор вважається представником усієї провінції. Винятком є Квебек, кожен сенатор від якого є представником одного з 24 особливих (“історичних”) округів.
Кандидат на посаду сенатора повинен відповідати чотирьом основним вимогам: мати канадське громадянство; бути не молодшим 30 років; проживати в провінції, від якої він призначається; бути власником нерухомості, вартість якої оцінюється в менш ніж 4 тис. дол. і не мати боргів.
З 1930 р. сенаторами можуть призначатися жінки. В умовах канадської партійної системи, коли консерватори і ліберали змінюються при владі, призначення до складу Сенату має яскраво виражений партійний характер. Прем'єр-міністр прагне заповнити наявні в Сенаті вакансії своїми прихильниками, яких він, таким чином, винагороджує за надані в минулому політичні послуги. Сенаторами нерідко призначаються колишні міністри, члени Палати громад і прем'єр-міністри провінцій.
До середини 60-х рр. члени сенату призначалися довічно. Відповідно до поправки до Конституції, прийнятої в 1965 р., сенатори залишаються в посаді до досягнення ними 75-літнього віку. Ця конституційна норма не має зворотної сили, тому особи, призначені в сенат до її прийняття, обіймали посаду довічно.
Система призначень, що існувала до 1965 р., і прагнення використовувати заповнення вакансій як плату за послуги, зроблені своєї партії людьми, що мають сумнівні здібності парламентаріїв, мали три наслідки: по-перше, у сенат нерідко потрапляють люди похилого віку, що уже не в змозі принести реальної суспільної користі; по-друге, багато хто розглядає одержання посади в Сенаті як непогане завершення політичної кар'єри і, по-третє, саме положення сенатора, що не потребує політичної боротьби і гарантує досить спокійне життя і пристойну винагороду, не стимулює активність членів верхньої палати.
Платня сенатора в 1987 р. склало 54 тис. дол. на рік. Крім того, сенатори одержують щорічну не оподатковувану плату у розмірі 8 тис. дол. на рік. Їхні службові витрати оплачуються з державного бюджету. В 1985 р. спеціальна комісія рекомендувала заморозити платню сенаторів доти, поки вона не скоротиться до 60% від платні члена палати громад.
Сенатори мають ті ж права і привілеї, що і депутати нижньої палати парламенту.
Сенатор може піти у відставку до закінчення терміну повноважень, подавши прохання на ім'я генерал-губернатора.
Конституція встановлює, що місце сенатора стає вакантним у таких випадках:
1. Якщо сенатор був відсутній протягом двох сесій підряд.
2. Якщо сенатор заявляє під присягою, що він “виконував накази іноземної держави”, чи переходить в іноземне громадянство.
3. У випадку визнання сенатора банкрутом чи неплатоспроможним боржником.
4. Якщо він визнаний винним у зраді чи засуджений за вчинення карного злочину чи якого-небудь “ганебного злочину”.
5. У випадку, якщо сенатор втрачає нерухому власність чи перестає проживати в провінції, яку він представляє.
Офіційна частина Сенату, як і Палати представників, складається з ряду посадових осіб і комітетів. Характерна риса Сенату полягає в тому, що спікер цієї палати не обирається, а призначається, за рекомендацією прем'єр-міністра чи генерал-губернатором.
Система комітетів Сенату практично ідентична комітетській структурі Палати громад. Комітети створюються на основі резолюцій Сенату і поділяються на постійні, спеціальні й об'єднані.
Найбільш важливу роль грають постійні комітети, компетенція яких має галузевий і функціональний характер (по сільському господарству; транспорту і зв'язку; охороні здоров'я, соціальному забезпеченню і науці; по справах банків і торгівлі; по процедурних питаннях і ін.).
Значну роль відіграють постійні комітети Сенату, коли він розглядає публічні законопроекти, що надійшли з Палати громад. Так, у 1975 р. комітет Сенату у справах банків і торгівлі вніс 139 змін у законопроект про банкрутство, представлений Палатою громад. Причому в результаті тривалої доробки цього білля нижня палата цілком чи частково врахувала 127 змін, внесених сенатським комітетом.
Оскільки склад Сенату більш стабільний, ніж склад Палати громад, може скластися ситуація, що коли уряд спирається на більшість у Палаті громад, але в сенаті парламентарії від урядової партії знаходяться в меншості. Дана обставина впливає на законодавчий процес, оскільки уряд прагне вносити всі основні публічні законопроекти в Палаті громад, де він має гарантовану підтримку більшості депутатів. У результаті всі публічні біллі потрапляють у Сенат з Палати громад, і тому сенатори не наважуються відхиляти в цілому законопроект, схвалений загальнонаціональним представницьким органом, а передають його в комітети, де він піддається скрупульозному постатейному аналізу. Парламентська практика останніх десятиліть показує, що Сенат не відхилив жодного урядового законопроекту, але часто повертав їх в Палату громад з численними змінами. В цих умовах активність сенатських комітетів постійно зростає.
Кворум у Сенаті складають 15 чоловік, включаючи спікера.
Оскільки Палата громад звичайно перевантажена розглядом публічних законопроектів, то була досягнута неофіційна домовленість про те, що приватні біллі будуть вноситися на розгляд у Сенат, а вже потім передаватися для формального затвердження в Палату.
Особа, що бажає звернутися в сенат із заявою про прийняття приватного білля, повинна опублікувати в центральній і провінційній пресі повідомлення з викладом змісту і цілей такої заяви. Потім заява у формі петиції подається клерку Сенату. До петиції додається текст законопроекту англійською та французькою мовами. Документи передаються в сенатський комітет з питань процедури, який після належної перевірки направляє їх у Сенат. Приватний білль, схвалений у першому і другому читаннях, направляється у відповідний постійний комітет Сенату. В комітеті проводяться слухання, на які запрошуються всі зацікавлені сторони і їхні адвокати. У випадку схвалення білля він знову надходить у Сенат і після його затвердження в третьому читанні направляється в Палату громад. Після його затвердження Палатою законопроект знову передається в Сенат для одержання санкції з боку генерал-губернатора Канади. Після цього він набирає сили.
Недемократичний характер формування Сенату, мала ефективність його роботи стимулювали появу численних проектів реформи структури, порядку діяльності, формування і повноважень цієї палати.
Пропозиції з реформи Сенату зводяться до наступних варіантів.
1. Скасування Сенату. Подібні проекти виходили з рядів Нової демократичної партії і неодноразово відкидалися, тому що Сенат розглядається як виразник інтересів окремих суб'єктів канадської федерації.
2. Обмеження перебування в посаді сенаторів шістьма роками з наступним призначенням нового кандидата.
3. Встановлення визначеного періоду часу, протягом якого Сенат може розглядати законопроект, уже схвалений Палатою громад. У випадку відмови Сенату схвалити законопроект він набирає сили без обліку внесених сенаторами змін.
4. Розширення компетенції Сенату в сфері захисту прав громадян, включаючи так називані мовні права. Надання Сенату права затверджувати кандидатури на окремі державні посади (посли, судді і т.д.).
5. Надання провінційним органам права затверджувати кандидатури сенаторів.
6. Зниження максимального віку сенаторів до 70 років.
7. Перетворення Сенату в палату федерації в складі 118 членів, половина з яких буде обиратися Палатою громад, а половина — законодавчими органами провінцій. Обмежити законодавчі повноваження цієї палати, але розширити повноваження в сфері захисту мовних прав громадян.
8. Обрання сенаторів на основі прямих виборів.
9. Заміна сенату радою федерації з 60 членів, які б представляли уряди провінцій і діяли б за їх вказівками.
10. Обрання шести незалежних безпартійних сенаторів від кожної з провінцій.
Незважаючи на висування численних пропозицій з реформи сенату, єдина істотна зміна його повноважень відбулася в 1982 р., коли Закон про Конституцію обмежив компетенцію верхньої палати в питанні прийняття конституційних змін.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Давид Р. Политические системы современности. М.: Прогресс. 1987.
2. Законодавчий процес в парламенті Канади. // Право України. № 1. 2000.
3. Законотворчість та законодавча ініціатива: досвід США та Канади. // Реформи в Україні. Липень 1993.
4. Питання центральних державних установ. Матеріали ознайомчної програми. Canadian Bureau for International Education. Червень 1999 р.
5. Canadian History and Government. http://www.britannica.com/
6. Federal Government of Canada. http://www.tbs-sct.gc.ca