Засоби масової інформації: поняття, риси. У політичній системі демократичного суспільства засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять теле-, радіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.
Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем.
Характерні риси засобів масової інформації:
• публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);
• наявність спеціальних технічних засобів;
• непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;
• непостійний характер аудиторії;
• переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.
Найбільш масовий і сильний політичний вплив на суспільство мають аудіовізуальні засоби масової інформації, насамперед телебачення.
Функції засобів масової інформації. Серед найважливіших функцій виділимо такі:
1) інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отриманої інформації формується громадська думка про діяльність органів влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;
2) освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних джерел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;
3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;
4) функція критики і контролю. Критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об'єкта, їх контрольна функція засновується на авторитеті громадської думки. ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до правопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опираються як на громадську думку, так і на закон;
5) мобілізаційна функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;
6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.
ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, - одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. Поте історичний досвід свідчить, що ЗМІ можуть служити різним, не тільки демократичним, політичним цілям: як розвивати у людей прагнення І свободи, соціальної справедливості, допомагати їм у компетентній участі в політиці, так і духовно закріпачувати, дезінформувати, залякування населення, сіяти недовіру і страх.
Сутність політичного конфлікту. Політичний конфлікт є одним із різновидів соціального конфлікту, специфіка якого зумовлюється особливостями розвитку політичної дійсності. В основі політичного конфлікту е змагання учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами. Для виникнення політичного конфлікту необхідно, щ0к дія конфліктуючих сторін була спрямована на досягнення несумісних чи взаємовиключних цілей. Причини виникнення політичних конфліктів можуть бути найрізноманітнішими - економічні, політичні, ідеологічні, соціально-політичні, релігійні, етнічні та ін.
У своєму розвитку політичні конфлікти проходять три основні стадії:
1) передконфліктна ситуація; характеризується загостренням протиріч, виникненням у суспільстві політичної напруги;
2) конфлікт у неприхованому вигляді; через появу нових чинників або дій передконфліктна ситуація трансформується у конфлікт, політична напруга вкрай загострюється;
3) послаблення й подальше подолання конфлікту; конфлікт усувається свідомою діяльністю однієї або усіх конфліктуючих сторін шляхом взаємних поступок.
Типологія політичних конфліктів. У сучасній політичній літературі є кілька типологій політичних конфліктів. З точки зору масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів розрізняють зовнішньополітичні і (міждержавні) та внутрішньодержавні конфлікти.
Зовнішньополітичні конфлікти - це конфлікти між двома чи кількома суверенними державами за сфери впливу та панування на міжнародній гні. Внутрішньополітичні конфлікти можуть виникати між елітою та |масами, якщо правляча верхівка не виражає інтересів більшості. Також внутрішньополітичних відносяться конфлікти між різноманітними об'єднаннями політичних еліт, які змагаються між собою з приводу певних конкретних питань, але мають шерег спільних інтересів.
Крайньою формою прояву конфлікту є кризи. До внутрішньополітичних криз відносяться урядова, парламентська, конституційна, загально-національна кризи. Урядова криза виражається у втраті урядом авторитет. Коли рішення парламенту не співпадають з волею більшості громадян каїни, наступає парламентська криза, котра призводить до розпуску парламенту й призначення виборів. Конституційна криза пов'язана із фактичним припиненням дії Основного закону держави, що викликає потребу перегляду і якісної зміни попередньої конституції; зволікання з вирішенням цієї проблеми може спричинити ріст негативних соціальних тенденцій. Загальнонаціональна криза є найнебезпечнішою і може включати себе усі три попередні. Ця криза зачіпає основи суспільного устрою і призводить до зміни політичної влади, революцій, радикальних реформ.
М. Дюверже у відповідності з побудовою та організацією політичного режиму виділяє горизонтальні та вертикальні конфлікти. Горизонтальні розкривають зв'язки однопорядкових суб'єктів, наприклад, всередині правлячої еліти. Вертикальні - характеризують взаємини суб'єктів, що належать до різних рівнів влади.
За рівнем публічності розвитку політичних конфліктів розрізняють відкриті та закриті. Відкриті виражені у зовнішньо фіксованих взаємодіях конфліктуючих сторін, наприклад, маніфестації, страйки, пікети тощо. Закриті політичні конфлікти проходять у прихованих формах прийняття Політичних рішень, способах і методах політичної боротьби; це проявляється всередині правлячої еліти, у відносинах між різними гілками державної влади.
За тривалістю політичні конфлікти поділяються на короткотривалі та довготривалі. Розв'язання короткотривалого конфлікту відбувається відносно швидко, наприклад, шляхом відставки певної посадової особи. Довготривалі політичні конфлікти мають затяжний характер (як-от, конфлікт на Балканах).
Стилі поведінки у конфліктній ситуації. Шляхи і способи розв'язання політичних конфліктів. У світовій політичній практиці є дна основні шляхи розв'язання політичних конфліктів - мирний і воєнний. Під час мирного врегулювання конфліктів використовуються переговори, суд та інші беззбройні способи. Діалог конфліктуючих сторін є найцивілізованішим способом, але переговори можуть бути як способом врегулювання, так і способом загострення політичного конфлікту. Важливою умовою результативності переговорів є готовність усіх суб'єктів конфлікту зрозуміти один одного й досягти компромісу. Якщо вони не мають намірів йти на поступки, то проведення переговорів безрезультатне, може призвести до ескалації (поглиблення) конфлікту.
Воєнний спосіб розв'язання конфлікту полягає у збройному зіткненні конфронтуючих учасників політичного процесу. Війна є крайньою формою прояву політичного конфлікту, її початок свідчить, що конфліктуючі групи не бачать іншого способу усунення своїх непорозумінь, крім збройного насильства.
У авторитарних та демократичних суспільствах проблема розв'язання конфліктів вирішується по-різному. У суспільствах авторитарного типу владні структури намагаються придушити конфлікт у зародку
У демократичних суспільствах інтереси різних соціальних груп представляють політичні партії і конфлікт розв'язується шляхом переговорного процесу, реформування суспільства, зміни пануючої еліти на виборах, під час парламентської боротьби та іншими цивілізованими методами.