У “Спогадах” , що охоплюють період1861-1907рр, нийцікавішим є період 1905-1907 років, коли почалося хитання царату, остаточне формування політичних угрупувань та бурхливий розвиток української журналістської діяльності, описується з’їзд журналістів 1905 року, блискучий розвиток проблеми з селянами («Продавши перешорянам по недорогій ціні коло 500 десятин землі з допомогою Селянського Банку, я став для них не паном, у якого вони працювали, як наймити на поденщині, а сусідою, правда великоземельним, але в якого вони могли наймати землю, коли кому мало було своєї… ( С. 393) А тому селянські розрухи, що обхопили всю Україну 1905 року, не вібились ніяк ні в Перешорах, ні в Кононівці.”, турбується про проблеми політики, зокрема болісно віднісся до заборони урядом передплачувати україномовні газети.
“Щоденник” – більш вузьке, особисте, насущне, охоплює період 1905-1917. Згадує про обшуки серед ночі, арешти друзів та рідних, проблеми газет та санкції, що раз у раз на них накладалися. Не оминає він і “внутрішніх питань” – саме у його щоденнику знаходим опис про суперечки між хатянами та радянами, полеміку з Пчілкою стосовно “жидівського питання”, торкканя проблеми про актуальність введення правопису
29 публіцистика С.Єфремова
Єфремов Сергій Олександрович (виступав у пресі під псевдонімами С.Охрименко, С.Ярошенко, Р.Дніпровенко, С.Александрович, Ромул, Киянин і Волосар) – український публіцист, літературознавець, критик, громадсько-політичний діяч, академік (з 1919 р.), віце-президент ВУАН (з 1922 р.).Єфремов – активний член багатьох партій початку ХХ ст.: Товариства українських поступовців, Української радикально-демократичної партії, української партії соціал-федералістів. У часі національно-визвольних змагань – заступник голови Центральної Ради. Його творчий і політичний талант був плідним і багатообіцяючим. Можна тільки здогадуватися, скільки ще зміг би зробити для України Єфремов, якби спочатку царські, а згодом сталінські опричники його не переслідували, якби не проходив він у сумнозвісному процесі над Спілкою визволення України. Нагадаємо: за першим вироком Єфремов був засуджений до страти.В історії української журналістики перших десятиріч ХХ ст. Єфремов поруч М.Грушевського, Б.Грінченка, А.Ніковського, Ф.Метушевського, Є.Чикаленка, М.Шаповала – постать ключова. Досить назвати вражаючий перелік видань, з якими в’яжеться його ім’я: “Зоря”, “Правда”, “Киевская старина”, “Записки Наукового Товариства імені Шевченка”, “Літературно-науковий вісник”, “Нова громада”, “Промінь”, “Основа”, “Волинь”, “Україна”, “Наше минуле”, “Дніпрові хвилі” та ін. Єфремов брав участь у редагуванні газет “Громадська думка”, “Рада”, “Нова рада”, журналу “Нова громада”.Упродовж 1895-1918 був одним з керівників видавництва “Вік”.Творча спадщина Єфремова-публіциста складає понад 3000 різножанрових праць, об’єднаних стрижневою думкою – про Україну, її культурну самобутність та історичне право на державне життя.З-поміж збірників автора окремо відзначимо “Серед сміливих людей: З сучасного письменства”, куди увійшли статті, написані у 1909-1910 рр. Збірник “За рік 1912” подає огляд культурних та політичних подій в Україні у зазначеному хронологічному відтинку.
30 Б. Грінченко
Грінченко Борис Дмитрович (часто друкувався під псевдонімами Вартовий, В.Чайченко, Л.Яворенко та ін.) став відомим завдяки своїм літературним, публіцистичним, мовознавчим працям та суспільній діяльності. 90-і роки ХІХ ст. у творчості Грінченка позначені інтенсивними дослідженнями етнографії та фольклористики, підсумком котрих стали праці “Этнографические материалы” та “Литература украинского фольклора”, що вийшли за його редакцією. У 1902-1904 рр. учений редагує і додає власний матеріал до “Словаря української мови” (68 тис. слів). Важко переоцінити цей етапний для української лінгвістики словник, високо поцінований ще за життя Грінченка – у 1906 р. за цю працю він був нагороджений премією імені Миколи Костомарова Російської Імператорської Академії наук. Втім, Грінченко ніколи не був класичним кабінетним вченим – громадська діяльність важила для нього надто багато. Годі і казати, саме він став першим головою товариства “Просвіта” на наддніпрянській Україні. А це означає, що до організовуваних “Просвітою” бібліотек, курсів для неписьменних, хорів, театральних вистав, популярних видань доклав свою невтомну руку Борис Грінченко. У 1905 р. він – один із засновників Української радикальної партії. І ще символічний штрих до портрету: здавши екстерном іспит на звання народного вчителя, Грінченко працював у період 1887-1893 рр. у приватній школі Єкатеринославської губернії. І в силу цієї обставини хочеться віднести його до кола тих великих осіб, що називаються вчителями нації. З цього приводу афористично мовив С.Єфремов: “Бувають люди, яких можемо назвати не тільки витворами, але й творцями свого часу”. До цього типу людей він і відносив Грінченка. Важливою частиною усієї грінченкової спадщини є публіцистика, його здобутки як організатора української преси. А співпрацював він із численними галицькими часописами: “Світ”, “Зоря”, “Правда”, “Діло”, “Народ”, “Зеркало”, “Учитель”, “Дзвінок”, “Літературно-науковий вісник”, наддніпрянськими “Киевской стариной”, “Радою”. Був засновником і редактором щоденного видання демократичного спрямування “Громадська думка”. Викливають інтерес також створені Грінченком рукописні журнали та збірники “Квітка”, “Пролісок”, “Весна”, “Думка”, а також друковані альманахи “Криничка” (1896), “Степові квітки” (1899), “Хвиля за хвилею” (1900), “Дубове листя” (1900), “Досвітні вогні” (1906).Публіцистика Бориса Грінченка за тематикою та ідейним змістом різноманітна: шкільництво, мовне питання, потреба піднести загальний культурний рівень народу, закономірності журналістського руху в Україні та нізка інших не менш важливих аспектів українського життя знаходять глибоке трактування з-під його пера.
31 А.Ніковський
Андрій Ніковський –один з плеяди патріотів, які “рятували загрожену українську державність” у 1917-18рр., захисник національної мови та культури, переконаний противник радянської влади в Україні, політичний діяч, редактор, літературознавець, публіцист. У 1912 році Ніковський закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету (м.Одеса). Політичну діяльність розпочав ще в студентській “Громаді” з програмою відродження України на соціалістичних засадах. Тоді вже працював секретарем і бібліотекарем одеської “Просвіти”.Будучи студентом, почав виступати в пресі. У газеті “Рада” від 1907 року з”являються його перші публікації. А.Ніковський згадує, що то були кореспонденції про боротьбу генерала Толмачова з місцевою “Просвітою”, а також статті на літературні теми, як-то “Українська література і кріпацтво”, “Вічна казка” (про твір О.Олеся “По дорозі в казку”) у часописах “Украинская жизнь”, “Літературно-науковий вісник”. Багато часу він приділив викладацькій праці (читав курси як української, так і російської мов), але згодом сказав, що “хоча педагогія мені на початку добре повелася, я отряхнув прах педагогічний із своїх ніг назавжди і прийняв пропозицію видавця “Ради” Євгена Чикаленка переїхати в Київ, щоб редагувати цю газету”.Тож, 1913 року А. Ніковський почав редагувати “Раду”, і робив це аж до її закриття російським урядом у 1914 році. Деякий час редагував Літературно-науковий вісник, який також припинив своє існування, а у 1915 році в Одесі редагував вісник письменства, науки і громадського життя - “Основу”, яка теж була закрита після виходу 4-го числа.. 1914р. виходили друком публіцистичні праці А.Ніковського “К вопросу о Холмщине”, “Галичина в ее прошлом “настоящем” та інші. Коли 8 березня 1917 року рада Товариства українських поступовців випустила відозву “До українського громадянства” із закликом підтримати новий революційний уряд (Центральну Раду), українську пресу, організуватися, створити Український національний фонд, відкривати школи, “Просвіти”, то внизу стояв підпис Андрія Ніковського – члена проводу ТУП.На з”їзді ТУП (25-26 березня 1917 року) це товариство реорганізувалося в Союз українських соціалістів-федералістів. Тоді ж А.Ніковський став і редактором “Нової Ради”, перше число якої вийшло 25 березня 1917 року. Газета виходила на гроші великого мецената української журналістики В.Симиренка.Редакція придбала друкарню й під умілим редагуванням Ніковського почала стрімко набувати популярності. Провідні політичні діячі та автура на шпальтах “Нової Ради” відстоювали інтереси української нації, ідею гармонізації національних відносин в українській державі, займали позиції боротьби проти “зоологічного” націоналізму, виступвли за автономію України на засадах федерації. “Нова Рада” широко друкувала документи, протоколи та універсали Центральної Ради. Ще й донині підшивки цієї газети лишилися в деяких випадках єдиним джерелом історичних даних про події тих років. З 1918 року “Нова Рада” була офіційним органом Української партії соціалістів-федералістів, а у січні 1919 року, коли почалися утиски з боку влади гетьмана Скоропадського, припинила своє існування.А.Ніковський часто виступав під псевдонімами А.Яринович, А.Ганаскович, А. Василько.Коли у вересні 1917 року в Києві виходить перша книжка критико-бібліографічного журналу “Книгар”, на його сторінках, серед інших цінних статей на теми книгознавства, журналістики й літератури, виходять і матеріали Ніковського, як-то “Українська преса в Америці”, підписані псевдонімом “А. Яринович”.Був він і першим головою Українського національно-державного Союзу, який консолідував сили “для праці над будовою незалежної Української держави”. УНДС стояв в опозиції до влади гетьмана Скоропадського. Про це – у статтях А.Ніковського “І.Туган-Барановський в українській політиці” (“Кооперативная зоря”, 1919р, ч.4-7) та “Як повстала скоропадщина на Україні” (“Громада”, 1919р, ч.6,7).Його статті – це відверто негативне ставлення до русифікації та політики Росії щодо України. Писав, що бідніють наші газети, бо нема паперу, фарби, читача через те, що “страшне йде на нас із Москви” (там же). Був проти більшовиків. Чимало праць написано ним з приводу катастрофічного становища української культури, яка стала об’єктом номер один для варварів, що вступили в Україну, писав про очевидні суперечності між будівничими української держави та її національним складом, про неврахування “тих чи інших елементів нації”, що робить це будівництво “річчю безнадійною та небезпечною”. Він пише, що культура в українській державі 1919 року Ніковський редагував журнал “Нова Громада”, а 1920 - увійшов до уряду Прокоповича як міністр закордонних справ.. Після невдалого рейду генерала Тютюнника в Україні, подав у відставку. Дописував до газети “Українська трибуна”, що виходила у Варшаві. Згодом переїхав до Берліна, працював в історико-філологічному відділі ВУАН над “словником українсько-російським”. Автор книги “Vita Nuova”, перекладів творів У.Шекспіра, М. Гоголя, Дж. Лондона та інших.21 липня 1929 року за процесом СВУ А.Ніковського було заарештовано та засуджено на 10 років ув”язнення. Покарання він відбував на Соловках. По завершенні терміну постановою УНК ВС вирок було скасовано і справу закрито. За деякими свідченнями Андрій Ніковський помер у блокадному Ленінграді 1942 року.