Держава — основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного (зокрема, класового) суспільства.
Держава — це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.
Положення держави як центра, ядра політичної системи – суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:
виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства;
є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;
зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;
бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;
встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки юридичні норми;
володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-якої організації або особи.
До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, "що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави.
Будучи знаряддям здійснення інтересів і волі панівного у соціальне неоднорідному суспільстві класу, держава водночас впливає на все суспільство в цілому, бере на себе вирішення загальних питань, сприяє відтворенню таких умов, за яких суспільство може існувати як цілісний соціальний організм. Тому вбачається доцільним дати таке визначення держави.
Держава — це організація політичної влади панівної частини населення у соціальне неоднорідному, організація політичної влади панівної частини у соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.
Марксистсько-ленінське вчення виходило у визначенні поняття «держава» з її соціально-класової суті, підкреслюючи перш за все те, що за допомогою держави панівний клас одержує нові засоби для експлуатації інших класів. Виділяючи саме цю, на його погляд, головну функцію держави, В. І. Ленін зазначав: «Держава є машина для гноблення одного класу другим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи» '.
Радянська теорія держави завжди спиралась саме на це ленінське положення, що одержало розгорнуте викладення у роботі «Держава і революція». Стисло ленінське вчення про державу складалось з таких основних тез:
держава є продуктом і проявом класових суперечностей; вона виникає там і тоді, де класові суперечності не знаходять мирного розв'язання. Існування держави є доказом того, що класові суперечності примирити неможливо;
за Марксом, держава є органом класового панування, органом придушення одним класом іншого, це придушення вона санкціонує і підтримує;
держава є владою, що знаходиться над суспільством, дедалі більше відчужуючи себе від суспільства; це відчуження уособлюється у створеному панівним Класом апараті державної влади;
за Енгельсом, поняття «влада» позначає державу. Влада складається головним чином із особливих організацій озброєних людей, в'язниць, що знаходяться у розпорядженні влади. Армія і поліція постають головним знаряддям державної влади;
держава є інструментом експлуатації пригнобленого класу; особливим репресивним апаратом, організацією влади для придушення класів.
В. І. Ленін пише про державу як примусовий апарат, що називає себе державою. В лекції «Про Державу» цей феномен трактується Леніним так:
держава — це особливий апарат для систематичного застосування влади і насильства над людьми; особлива категорія людей, які призначені керувати всіма іншими за допомогою апарата влади, що уособлює засоби придушення чужої волі.
У зв'язку з декларуванням побудови в СРСР основ соціалізму і ліквідації експлуататорських класів Сталін замінив у вченні про соціалістичну державу функцію придушення експлуататорських класів функціями захисту країни від нападу ззовні та охорони соціалістичної власності. Цим було ідеологічно «обгрунтовано» те, що у реальному житті перетворилось на нелюдські методи розправи над мільйонами громадян «найдемократичнішої держави у світі». Крім цього, Сталін визначив ще господарсько-організаторську і культурно виховну функції держави. Введення у політологічний оборот цих понять підводило підвалину під виникнення у системі державного апарату міцних господарських структур та структур, за допомогою яких досягався зворотний вплив держави на економіку і соціально-культурне життя суспільства, повне одержавлення економіки та культури в усіх їхніх проявах — від сільського господарства та промисловості, побуту до літератури і мистецтва.
Утвердження у радянській ідеології міфу щодо побудови розвинутого соціалістичного суспільства дістало своє відображення у відповідній модернізації теорії держави. У радянській теорії держави з'являються такі терміни, як «механізм держави у вузькому розумінні» та «механізм держави у широкому розумінні». У поняття механізму держави у широкому розумінні включають численні громадські організації. Саме тому відпала потреба у зберіганні у політологічному обороті поняття «система диктатури панівного класу». Цю категорію у радянській політології замінила категорія «система організацій соціалістичного суспільства», або «політична організація соціалістичного суспільства», як сукупність всіх конкретних державних і громадських організацій, що беруть участь у політичному житті суспільства. Так обґрунтовується уявлення про соціалістичну державу як виразника інтересів усього суспільства. Ця ідея не була новою. Соціалістична ідеологія, по суті, взяла на озброєння те, що вже було історичним набутком вчення про державу цивілізованого світу.
Держава Існувала на всіх етапах розвитку; суспільства, виключаючи період первісного, соціальне однорідного суспільства. Утворення перших в істоpiї людства держав було викликано у кінцевому підсумку поділом суспільства як етнічного утворення на соціально-економічні класи та інші соціальні групи з різноманітними, нерідко протилежними інтересами.
Своїми передумовами державна організація суспільства має: розподіл населення по адміністративно-територіальних одиницях і здійснення публічної влади за територіальними ознаками. Саме розподіл підданих за територіальними ознаками, тобто розрив старих родових і племінних зв'язків, відрізняє державу від попередньої — бездержавної — організації суспільства. Розподіл державою населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй. Територіальний поділ населення відбиває специфічні особливості державної влади як публічної влади, що не співпадає безпосередньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв'язок органів влади з населенням у центрі та на місцях, керівництво і контроль над громадською життєдіяльністю.
Перші в історії держави згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність в результаті воєн чи інших подій. Згодом набирають сили нації, які, проживаючи компактно на своїй історичній території, внаслідок конкретних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав. Відносно самостійним чинником утворення нових держав стало здійснення цими націями права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник набуває вирішального значення і приводить до формування національних держав. Нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань. Саме за останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.
Національній державі притаманні такі особливості:
утворюється1 нацією, яка компактно проживає на певній території і, як правило, становить більшість серед населення даної країни;
є результатом здійснення відповідною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;
створює, забезпечує всі необхідні умови для збереження і розвитку надбань даної нації в економічній, політичній, соціальній, духовній сферах життя, збагачення її. духовності, культури, мови, традицій тощо;
поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку всіх інших націй, етнічних груп, які проживають на території держави і входять до складу її народу (без додержання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).
Зародження і становлення української державності пройшло нелегкий шлях 2. Розвиток міжнародних процесів та внутрішні обставини після розпаду Київської Русі і загарбання польсько-литовськими феодалами Галицько-Волинського князівства на тривалий час перервали процес розбудови української державності. Лише у другій половині XVII ст. частину етнічних земель, заселених українцями, було об'єднано у державу під проводом Б. Хмельницького.
За умов українсько-польської війни та загрози з боку кримчаків новонароджена державність не змогла забезпечити сталість територіальних меж, перетворити їх на надійно захищені державні кордони. Щоб вижити, вона-змушена була укласти військово-політичний союз з Росією. Статті Переяславської угоди де-юре зберігали за Україною широкі автономні права. Однак де-факто царат ігнорував їх як такі, що не мали міцних міжнародно-правових гарантій і не грунтувалися на взаємних державних зобов'язаннях. Створивши Малоросійську колегію, Петро І грубо порушив автономію України. Згодом Україна була позбавлена навіть залишків державної самостійності і перетворилась на «малоросійську провінцію». Катерина II, ліквідувавши Запорозьку Січ, перевезла гетьманську символіку до Петербурга.