Керовані плаваючі валютні курси. Систему виниклу відтоді можна визначити, як систему керованих плаваючих валютних курсів. З одного боку, загальновизнано, що змінні умови економічних відносин між країнами вимагають постійних змін валютних курсів для запобігання стійких негативних чи позитивних сальдо платіжних балансів; валютні курси повинні мати можливість плавати. З іншого боку, короткострокові зміни валютних курсів, можливо посилені спекулятивними операціями купівлі-продажу, можуть викликати часті і значні їхні коливання, що призводить до порушення торгівельних і фінансових потоків. Тому існує спільна домовленість, що центральні банки різних країн повинні купувати і продавати іноземну валюту для вирівнювання подібних коливань валютних курсів. Іншими словами центральні банки повинні "управляти" короткостроковими спекулятивними змінами курсів валют своїх країн, або стабілізувати їх. Ці найважливіші моменти були зафіксовані в 1976 році провідною групою країн-учасниць МВФ. Таким чином, в ідеалі нова система придасть не лише довгострокову гнучкість валютним курсам, необхідну для вирівнювання незбалансованих платіжних балансів, але й забезпечить їхню достатню довгострокову стабільність з метою підтримання і стимулювання міжнародної торгівлі і фінансів.
В дійсності нинішня валютна система дещо складніша. В той час як провідні валюти, такі, як американський і канадський долари, японська єна, британський фунт стерлінгів, коливаються або плавають у відповідності з змінними умовами попиту і пропозиції, більшість країн європейського "Спільного ринку" намагаються прив'язати свої валюти друг до друга. Більш того, багато слаборозвинених країни прив'язують свою валюту до валюти будь-якої провідної промислово-розвиненої країни. Так, наприклад, майже 40 найменш розвинених країн прив'язали свої валюти до долару. Нарешті, деякі країни прив'язують вартість своїх валют до "кошика" або групи інших валют.
Наскільки добре працює система керованих плаваючих валютних курсів? Хоч досвід цієї системи в історичному плані надто нетривалий і тому недостатній для повної оцінки, у системи є як прибічники, так і критики. Прибічники системи доводять, що за час її недовгого існування вона функціонувала добре, набагато краще, ніж припускалося. Однак досі існують вагомі аргументи на користь системи, що характеризується більшою стабільністю валютних курсів. Ті, хто виступають за фіксовані курси, бачать проблеми нинішньої системи.
III. Регулювання зовнішньоторгівельної діяльності на території України.
На сьогодні інтеграція України в світовий економічний простір є обов'язковим завданням побудови її державності і економіки. Але для того щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, потрібно зрозуміти і реалізувати декілька важливих положень. Вони повинні грунтуватися на:
- знанні і прогнозуванні тенденцій в змінах зовнішньоекономічного середовища (системи світового господарства), в якому повинно функціонувати національне господарство України, а також прийняття його внутрішнього економічного "регламенту";
- чітке поняття необхідних - збалансованих з національними інтересами - трансформацією національного господарства, що могло б забезпечити ефективну взаємодію з світовим господарством на основі високого рівня конкурентноспроможної економіки.
Наша держава лише входить в систему світового господарства, і від того, як цей процес буде відбуватися, залежить не стільки динаміка зовнішньої торгівлі, а насамперед - можливість подальшого соціального і економічного розвитку держави як органічної підсистеми світової економіки. У процесі інтеграції в світове економічне господарство Україна буде зустрічатися з величезними складнощами. Це зумовлюється рядом причин.
По-перше, Україна ще не визначилася в повній мірі з основними напрямками і механізмами структурної перебудови економіки, критерії якої повинні визначатися з врахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання, а також реальних можливостей інтегрування в неї України.
По-друге, дуже гостро стоять питання як безпеки в сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, що необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного протистояння на світовому ринку.
В третіх, існують явні протиріччя регіонального характеру, рішення яких можливо тільки з допомогою довгострокових договірних принципів, шляхом активного включення в інтеграційні процеси, з визначенням глобальних національних пріоритетів і їхнім балансуванням з іншими, що існують в світовому економічному господарстві.
В четвертих, спроби активного спілкування і діалогу з міжнародними фінансовими інстітутами - як гарантами входження України в світовий ринок і оновлення економіки - поки що викликають неадекватну реакцію широких кіл української громадськості, оскільки досі ще не чітко визначені орієнтири нашої країни ні в розвитку її "внутрішньої" економіки, ні в пошуках її майбутнього місця в світовому господарстві.
Перерахування причин, що зумовлюють актуальність розробки концепції довгострокової зовнішньоекономічної політики на 15-20 років, можна продовжити, але достатньо і цих, - тим більше, що й досі, на дев'ятому році самостійності України, не існує, по суті, ані доктрини, ані налагодженої зовнішньоекономічної політики нашої країни. Її зовнішньоекономічна політика - це, в основному, епізодична торгівля, навколо якої сконцентровані зусилля по її так званій "лібералізації" (дебати про ліцензування, квотування, ціноутворення та ін.). Але зовнішньоекономічна політика - це не тільки торгівля, не тільки інвестиційне і науково-технічне співробітництво, не тільки створення договірного простору і забезпечення національної економічної безпеки. Це - весь комплекс проблем, рішення яких націлене на органічне інтегрування національного господарства в систему світового господарства з метою максималізації своєї частки світового доходу.
Існуючі концептуальні підходи до зовнішньоекономічної політики України - при всіх її позитивних аспектах - мають суттєвий недостаток: у них фактично відстуні концепція і організаційні принципи досягнення стратегічних цілей. А саме це і складає стрижень зовнішньоекономічної політики. З точки зору змін, що не тільки мали місце, але й розвиваються в сфері міжнародних економічних відносин, слідує відмітити: саме орієнтація на глобальні зміни і тенденції, їхнє прогнозування в довгостроковому режимі, а також адекватна політика нашої держави можуть призвести до позитивних змін в її становищі на світовому ринку.
Сьогоднішні реалії взаємовідносин України з світовою господарською сферою характеризуються непідготовленістю її економіки до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробітництва.
В сучасній світовій господарській сфері зовнішньоекономічні зв'язки національних економік охоплюють більш широкий, ніж раніше спектр взаємодій: торгівельний обмін переріс в науково-технологічне і інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв'язків як виробничо-інвестиційна.
Як справедливо помічає Е.Кочетов, виробничо-інвестиційне співробітництво в результаті інтернаціоналізації виробництва і капіталу, не підриває товарне виробництво, а модифікує, робить більш ефективним.
Виробництво грунтується на базі технологічного співробітництва, що вийшло за межі національних меж; на нових поділу праці на сучасних формах проводить обмін товарами; суб'єкти ринку виступають в транснаціональній формі. Але для України є притаманним "постачальницько-збутовий" і "посередницько-торгівельний" менталітет виходу на світовий ринок. З точки зору на це, щоб побороти відсталість нашого виробництва, його системну несумісність з світовою, необхідно перейти до нової моделі взаємовідносини національного господарства з світовим. Саме тому слід орієнтуватися на виробничо-інвестиційну модель, де в полі зору є не тільки сфера обміну (зовнішня торгівля), але й співробітництво по всім напрямкам виробничо-технічного процесу, з винесенням частини з них за національні рамки. Орієнтація виключно на зовнішньоекономічну модель співробітництва призведе до ще більшого поглиблення структурної кризи, оскільки вона в значній мірі є похідною від існуючої структури виробництва. В даному випадку мова йде не про вихід на світову арену окремих українських товарів, а про функціонування на цій арені як певних конкурентноспроможних галузевих і міжгалузевих блоків, регіонально-виробничих анклавів і т.д.
Як показує міжнародний досвід, сьогодні прорив на світовий ринок грунтується, як правило, не просто продуктом, і навіть не галуззю, а міжгалузевим комплексом, що перебує з певних заново створених технологічних систем. Його конкурентне ядро позичає необхідну для нього технологічну нішу і інтегрується зі своїми постачальниками і партнерами. Вияв і підтримка розвитку таких галузевих (міжгалузевих) "кущів" в українській економіці - це дуже важливе і необхідне діло.
Головна мета державної зовнішньоекономічної політики полягає в створенні умов для формування довгострокових конкурентних переваг у вітчизняних товаровиробників. Така постановка проблеми не нова. Вона чітко сформульована М.Портером, і підходи до її розв'язання широко використовуються різними країнами. Нагадаємо ряд вихідних моментів на яких така політика базується: