.
Ранні національні релігії не збереглися до наших часів, але багато ідей і їх обрядів увійшли до сучасних релігій. Пізніше національні релігії виступають такими релігійними віруваннями, які охоплюють своїм впливом всі соціальні шари населення у межах однієї національності. До цієї релігійної форми належать багато релігій нашого часу — індуїзм, сикхізм, дхайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу), зороастризм (Іран) та ін.
Історичним грунтом виникнення пізніх національних релігій була криза суспільних порядків, за якої виникла потреба використати релігії в ролі засобів втіхи і втихомирення найбільш пригніченої частини суспільства. В більшості випадків суть цієї кризи виявилася у розкладі рабовласництва і переході до феодальних суспільних відносин. Проте мали місце й специфічні форми проявів даної кризи. Так, у житті єврейської народності криза виразилась у тому, що вона рано втратила свою національну державність і на тривалий час потрапила до чужоземців-завойовни-ків- За цих умов національна релігія євреїв перестала бути релігією тільки верхів суспільства, втратила характерну для ранніх національних релігій функцію теологічного протистояння верхів низам.
Які ж риси пізніх національних релігій є основними?
Перша риса — великі масштаби впливу. В даному разі релігія відіграє роль засобу утиску всіх пригнічених соціальних шарів тієї чи іншої національної держави. Тепер можливість взяти участь у відправленні культу мала й найбільш експлуатована частина суспільства. Так, індуїзм, який прийшов на зміну брахманізму, ліквідував поділ індусів на "однонарод-жених" і "двічінароджених".
Друга риса — довга живучість. Багато пізніх національних релігій, як зазначалося, існують і до цього часу.
Третя риса — єдність політеїзму і монотеїзму. Більшість релігій цього типу є політеїстичними. Але є серед них і монотеїстичні (від грецьк. топоз — один, Шеоз — бог — єдинобожжя). До останніх належать іудаїзм і сикхізм.
Четверта риса — спрощення жертвоприношень. Жертви худоби, птиці значно скорочені або зовсім ліквідовані. Повністю відмовились пізні національні релігії від людських жертвоприношень.
П'ята риса — розвиненість вчення про загробні відплати. На цьому етапі розвитку релігії вчення про потойбічне життя набуло першорядного значення.
Прикладом збереження до наших днів пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. до н. е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії і нараховує сьогодні, згідно з даними ООН, близько 14 млн своїх прихильників.
У загальній історії релігій іудаїзм відіграв надзвичайно важливу роль, увійшовши суттєвою частиною до складу християнства та ісламу — двох найбільших світових релігій. Щоб її краще зрозуміти, зупинимося на історії та змісті "закону Мойсея".
У найдавніший період своєї історії, в першій половині II тис. до н. е., предки євреїв жили патріархальним родоплемінним побутом, і їхня релігія віддзеркалювала цей побут. Поширений був культ духів предків, їхніми іменами називалися давньоєврейські племена. Вірили у можливість викликати тіні (душі) померлих і вести бесіду з ними. Поширений був і тваринницький культ, а також культ місяця, блискавки і грому (Ваал) та інших природних явищ. Одним словом, за своїм змістом релігія давніх євреїв-кочовиків мало чим різнилася від інших племінних культів.
Перехід євреїв від скотарства до землеробства сприяв формуванню рабовласницьких відносин і утворенню держави (X ст. до н. е.). Це викликало певні зміни у релігійних уявленнях. За цих умов виник монотеїзм, який знайшов своє уже готове втілення в іудейському, виключно національному богові Ягве. Цар Іудеї, розуміючи потребу централізації культу, в інтересах централізованої держави декретом 621 р. до н. е. запровадив релігійну реформу. Він проголосив бога племені Іуда — Ягве єдиним, всемогутнім, виключно національним божеством, на яке були перенесені функції і атрибути усіх племінних божеств, що шанувалися раніше.
Організаційним центром іудаїзму став храм на горі Сіон в Єрусалимі, жреці якого протягом століть збирали і редагували міфи про Ягве та його пророків. При цьому залучалися ассиро-вавилонські, хетські, єгипетські, арабські та інші джерела. Так, у книзі Буття сказано, що "створив Господь Бог чоловіка з праху земного і вдунув в його лице подих життя, і став чоловік душею живою". Він був названий Ада-мом (від староєвр. "адама" — земля). У вавилонян ще раніше існував міф про створення людини з глини. У єгипетській міфології Хнум, батько богів, зліпив людей з глини на гончарному колі. За грецьким міфом, мудрий Прометей також виліпив з глини перших людей.
Дж. Фрезер (1854—1941 рр.) у своїй книзі "Фольклор в Старому Заповіті" переконливо доводить походження багатьох міфів і легенд, які пізніше увійшли До Біблії. Він, зокрема, пише, що легенди про "всесвітній потоп", які він вивчив серед народів Азії, Австралії, Америки, Африки, не позбавлені фактичних підстав. Це або зливи, або підвищення рівня морів, або руйнівні цунамі.
Чимало елементів культу євреї запозичили від сусідніх народів. Так, від місцевого палестинського населення було взято землеробські свята: маццот — весняне свято, яке злилося з давньою скотарською пасхою; шабуот, п'ятидесятниця — свято жнив пшениці; суккот — свято кущів, на честь збору плодів та ін.
Укладання перших п'яти книг Біблії, які отримали назву Тора (закон), або "п'ятикнижжя Мойсея", було завершено й оголошено віруючим у 444 р. до н. е. Пізніше були написані інші книги Старого Заповіту, про які мова буде йти окремо. Іудаїзму притаманні такі характерні риси: монотеїзм — віра в єдиного бога Ягве, творця небес і землі; віра в особливе покровительство Ягве щодо євреїв; в кінець світу; у потойбічну винагороду; у воскресіння з мертвих; в прихід божественного спасителя — Месію і створення ним тисячолітнього царства в Єрусалимі; детально регламентована обрядовість і особливий ритуал.
Священною книгою іудаїзму є Талмуд (від ста-роєвр. "ламейд" — вивчення) — багатотомний збірник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, моральних і побутових уявлень, які сформувалися протягом багатьох віків — з IV ст. до н. е. до V ст. н. е. Структурними складовими Талмуда є Міпша та Гемара. Міщна — об'ємний коментар до Старого Заповіту. Вона поділяється на 63 трактати, ,що утворюють 6 розділів. Гемара — збірник тлумачень до трактатів Мішки. Завдяки тому, що коментування Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють два Талмуди: палестинський (Т. Єрушал-мі) і вавилонський (Т. Бавлі). Перший було відредаговано у III ст. н. е., другий — у V ст. Спочатку зміст Талмуда передавався усно з покоління в покоління. Тому на відміну від Старого Заповіту — писаного закону — Талмуд називався усним законом. Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талмудисти розробили безліч правил, постанов та заборон.
Талмуд вміщує роздуми про культ, догматику, мораль і різноманітні релігійні приписи, а також елементарні дані з первісної медицини, математики, географії, притчі й прислів'я, казки і легенди, міфи. Талмуд зберіг і деякі дані історичного характеру: про виникнення релігійних партій і угруповань в Іудеї (книжники, ессени, саддукеї, фарисеї), про трансформацію релігійних уявлень стародавніх євреїв з часу "завершення" Старого заповіту. Через весь Талмуд проходять ідеї залежності людини від Бога, непорушності існуючих порядків, а також пооповідь покірності.
Усе життя віруючого єврея підпорядковане багатьом релігійно-обрядовим діям і заборонам (їх разом нараховується 613, серед них 248 повелінь і 365 заборон).
Основою іудейської моралі вважається Декалог — 10 заповідей (шануй єдиного Бога, не створи собі кумира, не поминай ім'я Бога без необхідності, шануй день суботи, шануй своїх батьків, не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не свідчи брехливо на ближнього свого, не зажадай майна ближнього свого).
Частина заборон пов'язана з статевим життям, інші — з їжею. Одна з найсуворіших заборон стосується вживання в їжу крові. Ягве ніби сказав євреям: "...душа кожного тіла є кров його, вона душа його, тому я сказав синам Ізраїлевим: не їжте крові з будь-якого тіла, тому що душа тіла є кров його, кожний, хто їсть її, — знищиться" [Лев., 17:14].
Євреям забороняється вживати м'ясо певних тварин (трефне). Дозволяється їсти м'ясо кошерне, тобто приготовлене відповідно до ритуалу.
На восьмий день життя новонароджений хлоп-чик-єврей підлягає обряду обрізання. Біблія приписує запровадження такого звичаю Аврааму, який нібито отримав особливий наказ від Бога: "Обрізайте крайню плоть вашу: і це буде знаменням заповіту між мною і вами. Восьми днів від народження хай буде обрізане у вас в роди ваші кожне дитя чоловічої статі" [Буг., 17:11, 12].
Іудаїзму притаманне протиставлення євреїв іншим народам, він ставить неєвреїв поза законом.
У сучасному Ізраїлі іудаїзм оголошений державною релігією. З іудаїзмом тісно пов'язаний сіонізм — політична течія єврейської буржуазії, що сформувалася наприкінці XIX ст. Він включає в себе різноманітні організації на чолі з "єврейським агентством". Сіонізм запозичив і пропагує одну з провідних ідей іудаїзму — ідею "богообраності" євреїв як вищої раси.
В Україні єврейське населення сповідує іудаїзм. Служителі іудаїстського культу стоять на лояльних позиціях, підтримують політику і шанують закони держави. На 1999 р. в Україні діяли 100 офіційно зареєстрованих іудейських релігійних громад, в яких налічується більше 50 священнослужителів, активно працюють 32 недільні школи.
Івдуїзм (720 млн віруючих) як давньоіндійська релігія склався на базі давнього брахманізму. В процесі суперництва буддизму з брахманізмом, точніше, як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник індуїзм. Ця доктрина була схожа з буддизмом, але вирішальною перемогою її, що забезпечила кінцевий успіх, є орієнтація на конкретні умови кастової Індії з ЇЇ численними культурними традиціями, що склались на рубежі нашої ери. В цьому розумінні найповнішим визначенням поняття "індуїзм" можна вважати індійський спосіб життя, включаючи усю суму життєвих принципів і норм соціальних та етичних цінностей, вірувань і уявлень, обрядів та культів, міфів і легенд, буднів та свят тощо.