Спроба відновити незалежну Україну з допомогою союзу з Польщею віддавши їй за це Галичину теж не могла закінчитися добре, бо цей акт тільки підірвав авторитет Петлюри серед селян. І новий спільний похід українських та польських військ на Київ не викликав ні ентузіазму, ні підтримки українського народу. Петлюра, здається, дуже швидко це зрозумів. Голова Української делегації на Мирній конференції в Ризі Шелухін згодом написав пророчі слова, про які слід пам'ятати всім українцям - патріотам:
«Для України завжди були й зостануться найбільш шкідливими орієнтації на Москву і Варшаву. Вони на протязі своєї історії мали і далі мають одну ціль: нищити українську націю всіма засобами, бо це потрібне для їх егоїстичних інтересів, противних інтересам людяності, культури, цивілізації і моралі. Нищити асиміляцією державно, національно, економічно; нищити у всіх виявах матеріального і духовного життя нації, щоб навіть її імені не зосталось. Вже цього досить, щоб уважати орієнтацію на будь-кого з них не тільки не допустимою але спрямованою проти української нації. Навіть допомога з їх боку була й буде завжди так спрямованою, щоб сплутати, знесилити та уярмити свого союзника… Орієнтація на Москву та Варшаву - це орієнтація на їх примітивізм, їх грубу матеріальну силу, їх претензії та їх претенціозність. В цій політичній концепції єсть смерть української нації. Орієнтація на них - це орієнтація на свою смерть, на своє горе й знищення».
А чи розумів Петлюра, яке значення мала Галичина для України в боротьбі за незалежність України? Так, розумів! Незадовго до своєї трагічної смерті - 5 травня 1926 року - в одному з своїх листів він написав: «При тому стані національної свідомості нашого народу, його організованності і дисциплінованості, в якому застали його роки 1917-1918, лише скоординованою акцією обох його частин - наддніпрянців і галичан - можна було досягти ідеалу державної самостійності». В тому ж листі він також визнав: «Стратегія національної боротьби, як і військової боротьби, вимагає: бити в першу чергу по головному ворогові, а другорядним потім можна раду дати. В своїй діяльності я керувався тією думкою, що таким ворогом була є і буде Московщина».
В жовтні 1920 р. Польща уклала з Радянською Росією договір про перемир'я, тож війська УНР, які в листопаді перейшли Збруч, було інтерновано. А 1923 р. уряд Радянської України зажадав від польських властей видачі Петлюри, як ворога трудящих. Тому він перебрався спочатку до Угорщини, потім до Відня і Женеви, і нарешті з дружиною Ольгою та донькою Лесею поселився в Парижі. Та навіть в еміграції С. Петлюра загрожував більшовицькому пануванню в Україні. 25 травня 1926 р. Шварцбарт застрелив Петлюру. Повідомляючи про трагічну новину, емігратська преса одностайно зазначала, що Петлюру вбив в Парижі московський агент. Вбивця запевняв, що він помстився за жидівські погроми, які нібито влаштовував Петлюра. Треба зразу підкреслити, що Петлюра був категорично проти погромів, карав погромщиків, але французький суд виправдав Шварцбарта.
Отаман Симон Петлюра був похований на Монпарнаському кладовищі.
Як же він сам оцінював національно-визвольну боротьбу українського народу 1917-1920 рр.? В промові на політичній нараді 26 листопада 1919 р. він, між іншим, сказав: «Чи ми своєю боротьбою здобули для України - що небуть? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, впертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу. Самі російські большевики словами Леніна заявляють, що тільки через боротьбу з Україною большевизм не дійшов до Західної Європи. Признаймося без гордощів і без зайвої скромности, що за час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі». І це правда! Симон Петлюра й його прихильники боролися не даремно. Вони заслужили вічну вдячність української нації. Їхньою боротьбою ми й прийдешні покоління українців будемо пишатися, а їх поразки й помилки стануть нам пересторогою!