· для громадян-підприємців – 1,5 неоподатковуваних мінімальних доходів громадян (тобто 1,5 х 17 грн. = 25,5 грн.;
· для юридичних осіб – 7 неоподатковуваних мінімальних доходів громадян (7x17=119 грн.).
Установчі документи повинні бути складені на українській мові. Крім того, установчі документи найкраще мати у виді 7–8 запасних зареєстрованих комплектів (7 Статутів, 7 Установчих договорів).
Орган державної реєстрації не має права жадати від Вас представлення інших документів, не передбачених законодавством чи оформлених якось по-іншому, а не так, як передбачає процедура реєстрації.
Через п’ять робочих днів (тобто звичайний тиждень) від дати здачі цих документів у виконком, останній зобов'язаний зробити державну реєстрацію.
Після виконкому необхідно побувати в органах статистики (як правило, в обласних управліннях Державного комітету статистики України). Безпосередньо в органах статистики вас попросять надати інформацію про ваше підприємство, що потім буде занесена в комп'ютер, у так називаний Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України (ЕДРПОУ).
Для включення до Державного реєстру суб'єкт господарської діяльності у десятиденний термін після державної реєстрації (чи перереєстрації), представляє в органи державної статистики заповнену облікову картку встановленого зразка, а також нормативні й установчі документи. Облікову картку видають в органах статистики, як правило, вона заповнюється на місці при наявності всіх необхідних даних..
Отже, у випадку включення підприємства як суб'єкта господарської діяльності до Державного реєстру, привласнюється ідентифікаційний код і код класифікаційних ознак. Ідентифікаційний код, якщо так можна виразитися, восьмизначне число, що є єдиним для всього інформаційного простору України і зберігається за підприємством протягом усього періоду його існування.
Класифікаційний код – це дані про галузеву, територіальну, відомчу належність, форму власності й організаційно-правовій формі господарювання.
Завершальним етапом відвідування органів статистики є одержання спеціальної довідки про внесення до Державного реєстру. Вона видається в керуванні в п'ятиденний термін. Цю довідку, як говориться, видадуть на руки.
Повертаючи ще раз до застосування ідентифікаційного коду, варто підкреслити, що використання ідентифікаційного коду з Державного реєстру є обов'язковим для усіх видів звітних і облікових документів, що використовуються за межами суб'єктів господарювання (це і заповнення «платіжних доручень» у банківській установі, здача всіляких звітів і балансів у податкову, звіти перед Пенсійним фондом, висновок договорів і т.д.; наявність коду також обов'язково для печатки, кутового штампа і фірмових бланків вашого підприємства). Немаловажним у цьому відношенні є те, що всі звітні й облікові документи, у яких відсутній ідентифікаційний код, вважаються недійсними, і їхнє використання спричиняє відповідальність відповідно до законодавства (у даному випадку може постраждати головний бухгалтер, якщо ж такого немає, тоді посадова особа підприємства (директор).
2.3. Керування новим підприємством
На початковій стадії своєї діяльності підприємець зустрічається з багатьма проблемами. Перша з них — знайти себе в господарському просторі, тобто свою «господарську нішу». Підприємець повинен вивчити стан ринкової пропозиції та попит на ті чи інші товари в цікавлячій його галузі, регіоні. Варто передбачити можливі перешкоди й обмеження, вивчити можливість одержання пільг позикових, податкових і ін. Таким чином, визначаються загальні умови інвестування засобів.
Усі ці дані відкриті, доступні, містяться в публікаціях, у статистичній інформації, законодавчих актах. Доповнити цю інформацію можуть обізнані приватні особи. Цієї нерідко дуже коштовною інформацією не слід зневажати.
Визначивши, таким чином, свою «господарську нішу», підприємець може встановлювати спеціалізацію свого підприємства. Для цього буде потрібно оцінити майбутніх споживачів, довідатися всі можливі інформація про конкурентів; вирішити питання про техніка і технологію, за допомогою яких буде вироблятися продукція.
Немаловажне значення має вибір форми підприємництва, у першу чергу вибір між підприємництвом індивідуальним і колективним. Обравши індивідуальну форму, підприємець діє на свій страх і ризик. У випадку невдачі власник несе повну відповідальність по зобов'язаннях підприємства і розплачується своїми засобами, своїм майном.
Зробивши вибір на користь колективної форми, підприємець поділяє відповідальність з партнерами по підприємству. Така форма дозволяє зменшити ризик, залучити додаткові ресурси.
Наступний крок — формування виробничої бази. Підприємцю треба придбати чи узяти під оренду виробничі і складські приміщення, устаткування, верстати, інструмент, придбати сировину і матеріал, напівфабрикати, що комплектують вироби, залучити робочу силу. Підприємство вступає у відносини з виробниками устаткування, постачальниками сировини і матеріалів, з посередницькими фірмами. Потребу в працівниках можна забезпечити шляхом особистого підбора, на біржі праці, через оголошення в пресі й інших шляхах.
Важливий етап — залучення фінансових засобів. Власних засобів у підприємця для початку і розвитку справи, як правило, недостатньо. Дефіцит коштів можна перебороти шляхом випуску акцій, тобто частковою передачею прав на участь у прибутку підприємства; випуску власних кредитових зобов'язань і, нарешті, одержанням позик комерційних банків. Тут підприємство вступає у взаємини з юридичними і фізичними особами, що купують його акції чи кредитові зобов'язання, а також з комерційними банками. Кредити банку підрозділяються на короткострокові, середньострокові і довгострокові. Специфіка перехідного періоду до ринку в нашій країні привела до того, що найбільший інтерес для обох сторін — і підприємства, і банку представляють короткострокові позички, що видаються банками, як правило, на 30, 60 і 90 днів, тобто до трьох місяців.
Надання банками кредитів підприємствам нерідко супроводжується різними видами страхових операцій. Страхуванню можуть підлягати будинку, запаси матеріальних цінностей і ін. У цьому випадку підприємства вступають у ділові взаємини зі страховими компаніями.
Випускаючи акції, облігації, інші цінні папери чи здобуваючи їх, підприємства звертаються до фондового ринку — ринку цінних паперів. Перелік організацій, з якими підприємства вступають тут у взаємини, досить великий. Насамперед, це різні фондові біржі, кредитно-фінансові інститути, інвестиційні фонди, індивідуальні інвестори.
Сучасне управління — це особлива сфера економічних відносин, що має свою логіку розвитку.
Відомий англійський економіст Альфред Маршал (1842— 1924) виділив управління в окремий фактор виробництва поряд із трьома традиційними — капіталом, працею, землею.
Суть управлінської діяльності полягає у впливі на процес через прийняття рішень. Необхідність управління пов'язана з процесами поділу праці на підприємстві і відокремленням управлінської праці від виконавчої.
Зростання значення фактору управління в епоху науково-технічної революції послужило основою для появи концепції „менеджеріальної революції", згідно з якою влада переходить від власників до управлінців.
Основоположником управління вважається американський інженер і дослідник Ф. Тейлор (1856—1915). Запропонована ним раціоналізація праці і відносин на виробництві дозволила корінним чином змінити організацію і управління, а значить і ефективність виробництва. Ф. Тейлор розглядав управління як „мистецтво знати точно, що слід зробити і як це зробити найкращим і найдешевшим способом".
На сьогоднішній день у світовій практиці використовують три інструменти управління:
¾ ієрархію;
¾ культуру;
¾ ринок;
Кожен з них є домінуючим в тій чи іншій економічній системі, наприклад, ієрархія в адміністративно-командній економіці.
Наука управління за останні два — три десятиріччя пережила більш глибокі зміни, ніж за весь попередній період свого розвитку. Вдосконаленню управлінської практики посприяв прогрес в оргтехніці і те, що відбувається сьогодні в теорії і практиці управління, називається „тихою управлінською революцією ". Її початок співпав із вступом західного суспільства в інформаційну стадію. На зміну старій раціоналістичній концепції управління приходить нова неформальна, яку прийнято називати маркетинговою, інформаційною.
Суть раціоналістичної концепції полягає, в переконанні, що успіх фірми залежить від раціональної організації виробництва, зниження затрат за рахунок використання внутрівиробничих резервів, ефективності використання виробничих ресурсів, тобто від внутрішніх факторів. Фірма розглядається як закрита система, мета і завдання якої є заданими і стабільними протягом тривалого періоду часу. Основа стратегії такої фірми — поглиблення спеціалізації виробництва, організаційна структура будується за функціональним принципом, вирішальне значення має контроль.
Неформальна концепція має за основу ситуаційний підхід до управління. Фірма розглядається як живий організм, як відкрита система і головна передумова її успіху лежить поза нею. Успіх пов'язується з тим, наскільки успішно фірма вписується в зовнішнє середовище (економічне, соціально-політичне, науково-технічне) і пристосовується до нього. Ситуаційний підхід до управління означає, що вся внутрішня будова системи управління є відповіддю на різні впливи зовнішнього середовища. Організаційні механізми пристосовуються до нових проблем і виробітки нових рішень.