Реалізацією цього нового підходу стало стратегічне управління, яке передбачає врахування майбутніх станів середовища у розробці стратегії розвитку фірми.
Принципи управління, актуальні і сьогодні, розробив сучасник Ф. Тейлора француз А. Файоль. Всі здійснювані на підприємстві операції він поділив на шість груп:
¾ технічні;
¾ обчислювальні;
¾ комерційні;
¾ охорона майна і осіб;
¾ фінансові;
¾ адміністративні.
Власне до управління він відніс останню групу і вважав, що процес управління полягає в тому, щоб передбачати, організовувати, узгоджувати, розпоряджатися, контролювати.
В управлінні сучасною економікою зазвичай керуються такими принципами:
¾ чіткого розподілу праці;
¾ додержання дисципліни і порядку;
¾ повноваження і відповідальність;
¾ використання мотивації високопродуктивної праці;
¾ забезпечення рівної справедливості для всіх;
¾ впевненості в постійності і стабільності роботи;
¾ дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно ієрархічного ланцюга;
¾ заохочення ініціативи.
Основою використуваних методів управління є закони, закономірності і принципи суспільного виробництва, науково-технічний рівень розвитку фірми, підприємства, соціальні, правові і психологічні відносини між людьми.
Методи управління поділяються на:
¾ економічні;
¾ адміністративно-правові;
¾ соціально-психологічні.
Економічні методи управління — це прийоми і способи управління, які мають в своїй основі використання економічних законів, економічних інтересів і показників. Ці методи включають:
¾ матеріальну відповідальність;
¾ стимулювання;
¾ ціноутворення;
¾ податки;
¾ державне регулювання.
Адміністративно-правові методи управління передбачають юридичний (правовий) і адміністративний вплив на відносини людей в процесі виробництва, поскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами:
¾ законодавчими актами;
¾ положеннями;
¾ інструкціями;
¾ наказами і розпорядженнями.
Адміністративно-правові методи передбачають і застосування відповідних матеріальних, адміністративних і карно-правових санкцій.
Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини, поскільки традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій стимулюючий вплив. Ці методи передбачають вивчення соціальних запитів та інтересів членів колективу, середовища виробництва, громадської думки.
Всі ці методи повинні поєднуватись і створювати необхідний арсенал засобів для найефективнішого управління фірмою.
Кожна фірма є унікальною, тому не існує єдиної моделі управління. Нижче наводяться фактори, що визначають вибір цієї моделі.
Фактори, що визначають її вибір
¾ розмір фірми;
¾ характер продукції, що випускається;
¾ характер середовища.
Система управління повинна бути простою і гнучкою, забезпечувати ефективність і конкурентоздатність функціонування фірми. Вона повинна мати такі характеристики:
¾ невелике число рівнів управління;
¾ наявність небагаточисельних підрозділів, що мають висококваліфікованих працівників:
¾ якість продукції і всі процедури роботи повинні бути орієнтовані на споживача.
Існують різні типи організаційних структур управління, основними з яких є:
1. Лінійна — це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії, кожен підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує всі адміністративні та інші функції у відповідному підрозділі. Використовується у невеликих підприємствах з нескладною технологією виробництва. Перевагами такої структури є:
a) чіткість взаємовідносин;
b) оперативність і несуперечливість управлінських рішень;
c) надійний контроль.
Недоліком є те, що керівник повинен виконувати, крім основних координуючих функцій, цілий ряд робіт по обліку, роботі з кадрами, контролю якості тощо.
2. Лінійно-штабна структура передбачає створення при лінійному керівництві спеціальних функціональних служб (штабів), які допомагають йому вирішувати певні виробничі завдання і формувати відповідні управлінські рішення. При цьому штаби не дають безпосередніх розпоряджень лінійним керівникам. Головна перевага такої структури в тому, що лінійні керівники мають можливість сконцентрувати увагу на поточному лінійному керівництві, а недоліки — ріст управлінських витрат, зниження оперативності. Така структура є ефективною в масовому виробництві з незначними технологічними змінами.
3. Функціональна структура також передбачає наявність штабів, але їх персонал має не лише дорадчі права, а й право керівництва і прийняття рішень. Тому кожний виробничий підрозділ отримує розпорядження одночасно від декількох керівників функціональних підрозділів підприємства. Функціональна структура забезпечує компетентне керівництво по кожній функції управління. В цьому її головна перевага, а недоліками є можлива суперечливість і неузгодженість рішень, зниження оперативності.
4. Дивізіональна структура управління будується не за функціональними ознаками, а за принципами групування виробничих підрозділів за продуктами, групами споживачів, за місцем розташування. Виникнення цієї структури пов'язане із поглибленням поділу управлінської праці, тобто вищі ланки управління займаються лише загальними питаннями (фінансовими, юридичними, кадровими), а решту своїх функцій делегують виробничим підрозділам (відділенням), які мають свою власну структуру управління і можуть автономно функціонувати. Розповсюдження цієї структури пов'язано з процесом диверсифікації виробництва і виникненням корпорацій, конгломератів.
5. Матрична структура передбачає створення поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управління тимчасових проектних груп, які формуються із спеціалістів функціональних підрозділів і займаються створенням нових видів продукції. Після завершення робіт над проектом спеціалісти повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника по відношенню до членів групи.
6. Множинна структура управління використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління. Таке багатоструктурне рішення буде все більше використовуватись в майбутньому.
Вдосконалення управління підприємством повинно здійснюватись за певними напрямами.
¾ вдосконалення управління підприємствами
¾ вдосконалення структури управління виробництвом;
¾ покращення управління виробничими ресурсами;
¾ вдосконалення управління науково-технічним прогресом і якістю продукції;
¾ поліпшення системи планування як основної ланки управління підприємством.
При створенні раціональної структури управління фірмою необхідно вірно встановити чисельність зайнятих в сфері управління підприємством. Чисельність працівників функціональних підрозділів підприємства визначається на основі відповідних нормативів. В залежності від виконуваних функцій такими підрозділами можуть бути відповідні відділи, бюро, групи. Нормативи встановлюються науково-дослідними інститутами праці і відображаються в основних методичних рекомендаціях. На підприємствах найчастіше чисельність управлінського персоналу встановлюється у відсотках до чисельності робітників і фіксується у штатному розписі підприємства.
2.4 Зміст і порядок розробки бізнес плану
Бізнес-план — план розвитку підприємства (підприємницької діяльності) на визначений період; план-програма здійснення угоди з метою одержання прибутку; система заходів, спрямованих на досягнення заданої мети. Його змістом є виконання комплексу маркетингових і техніко-економічних досліджень, спрямованих на удосконалювання і розвиток виробництва.
Розробляють Бізнес-план і при техніко-економічному обґрунтуванні інвестиційних і приватизаційних проектів. У цьому випадку він необхідний:
¾ інвестору — для визначення доцільності (ефективності) вкладення капіталу;
¾ підприємцю — для вироблення програми дії в процесі реалізації проекту;
¾ державним органам — для регулювання і контролю кредитних взаємин, приватизації.
Він може використовуватися для проведення санації (заходів щодо запобігання банкрутства великих підприємств за допомогою банків чи держави); рестрикції (обмеження виробництва, продажу й експорту з метою збільшення цін на товари й одержання прибутку, скорочення кредитів); приватизації підприємств і для одержання зовнішніх інвестицій.
Бізнес-план може бути складений на рік з детальним розглядом господарської діяльності підприємства в майбутні 12 місяців і укрупнено характеризувати періоди на 1—4 роки; при підготовці інвестиційних проектів — на період їхнього здійснення. Такий план включає:
¾ опис підприємства;
¾ опис його потенційних можливостей;
¾ оцінку внутрішнього і зовнішнього середовища в бізнесі і часі;
¾ конкретні дані про стратегію маркетингу і розвиток бізнесу.
У ньому відзначаються можливості ризику, тобто показується, що його існування враховане в плані і намічені заходи для його зниження. Основна вимога до бізнес-плану— його реальність. Його складанню повинні передувати аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства, ринку і техніко-економічні дослідження різних альтернатив розвитку підприємства на основі загальновизнаних стандартів.
Джерелами засобів для фінансування розробки бізнес-плану підприємства, науково-технічних і інвестиційних проектів, виконання їхньої незалежної експертизи можуть бути: