29. Основні принципи Ямайської валютної системи. Ямайська валютна система – сучасний міжнародний валютний механізм. У 1976 році на черговій нараді МВФ у Кінгстоні, Ямайка, були визначені основи нової світової валютної системи капіталістичних країн. Міжнародне валютне життя регламентувалося Статутом МВФ, який виправлявся два рази: у 1969 році (створення СДР) та поправкою, передбаченою Ямайськими угодами. Основні принципи: 1)Функція золота у якості міри вартості та точки відліку валютних курсів скасовується. Золото втрачає грошові функції і стає звичайним товаром із вільною ціною. В той самий час воно лишається особливим товарним ліквідним активом: у разі необхідності воно може бути продане, а отримана валютна використана для виплат. 2)Країнам надається право вибору будь-якого режиму валютного курсу. Валютні відносини між країнами засновуються на “плаваючих” курсах їхніх національних грошових одиниць. Коливання курсу зумовлені: а)реальними вартісними співвідношеннями, купівельною спроможністю валют на внутрішніх ринках країни; б)співвідношенням попиту та пропозиції національних валют на міжнародних ринках. На початку 90-х років у зв*язку з реалізацією системи "плаваючих” курсів виникла доволі складна схема організації МВС на основі наступних елементів: а)підбираються головні опорні одиниці, із якими окремі національні валюти зберігають свої відносини, тобто валютний курс; б)ступінь коливання валютних курсів неоднакова, діапазон коливань широкий. При цьому підтримується валютний курс лише відносно декількох валют в рамках певного діапазону, відносно інших валют він вільний. У 1988 році 58 країн прийняли рішення про встановлення курсу своїх валют відносно валюти одного з основних партнерів, 19 країн висловилися за режим незалежного плавання, в тому числі найбільш розвинені. 3)Запроваджується стандарт СДР – “спеціальних прав запозичення” з метою зменшити роль резервних валют.
30. Міжнародні колективні валютні одиниці: СДР, ЕКЮ. На Ямайській нараді МВФ у якості колективної резервної валюти було визнано “спеціальні права запозичення” (СДР). СДР, як міжнародний резервновиплатний засіб, було створено у 1969 році, але спершу це був лише кредитний засіб. Після конференції СДР призначалися для регулювання сальдо виплатних балансів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ, для виміру вартості національних валют. Одиниця СДР є умовною, випуск її відбувається у якості кредитних записів на рахунках МВФ пропорційно квотам країн-учасниць, які використовують їх для закупівлі конвертованої валюти для компенсації дефіциту виплатного балансу. Країна отримує певну суму СДР, не надаючи при цьому еквівалент у золоті або нацвалюті. Термін дії СДР не обмежений у часі, резерви СДР можуть бути використані країнами, що володіють цим засобом, як для розрахунків з МВФ, так і між собою. Спершу СДР прирівнювалося до золота, із середини 1974 року у зв'язку з переходом до плаваючих курсів це було скасовано. Курс СДР визначається на “валютній корзині”. Валютна розрахункова корзина являє собою метод виміряння рівноважного курсу однієї валюти відносно певного набору інших валют. До кінця 90-х років СДР випускалися двічі: у 1970-1972 роках та у 1979-1980 роках. Іншим видом колективної резервної валютної одиниці, що визначається на основі вартості “валютної корзини”, є ЕКЮ. Воно базується на основі 12 валют провідних країн Європи, що входять у ЄС. Вага кожної валюти в корзині визначається залежно від частки держави у ВНП ЄС та експорті всередині ЄС. На відміну від СДР, емісія офіційних ЕКЮ частково забезпечена золотом та доларами. Обсяг емісії ЕКЮ перевищує випуск СДР. Так само як і СДР, ЕКЮ представлена у безготівковій формі, як запис у рахунках центральних або комерційних банків при безготівкових перерахуваннях. СДР як колективна резервна валюта не змогла зайняти того місця, що відводилося їй при створенні, не похитнула позиції долара, в свою чергу, певні резервні функції набули інші валюти розвинених країн: німецька марка, швейцарський франк, японська йєна. На відміну від СДР, ЕКЮ має ширшу сферу застосування: використовується не тільки в офіційному, а й у приватному секторі, виступає як валютна одинця у спільних фондах та міжнародних валютно-кредитних фінансових організаціях, як валюта єдиних сільськогосподарських цін, як засіб міждержавних розрахунків центральних банків ЄС при проведенні валютної інтервенції тощо. Приватні ЕКЮ використовуються як валюта єврооблігаційних позик, банківських депозитів та кредитів. Більше 500 великих міжнародних організацій використовують ЕКЮ при наданні кредитів.
31. Країни, що розвиваються, у світовій економіці. З початку 60-х років значення колишніх колоній та залежних територій – “країн третього світу” – у МЕВ постійно зростає. У процесі розвитку цих країн утворилося два головних полюси: на одному перебувають найбільш розвинені з цих держав, як правило – країни-експортери нафти, на іншому – найменш розвинені: до цієї групи відносяться 48 держав Африки, Азії та Карибського басейна: Мозамбік, Ефіопія, Бангладеш, Непал тощо. Рівень життя навіть у цих країнах поступово покращується, але темпи досить повільні. Країни, що розвиваються – дуже неоднорідні, розрізняються за багатьма параметрами. Основні характеристики: 1)Багатоукладний характер економіки; 2)Низький рівень розвитку виробничих сил, відсталість промисловості, с/г та соціальної інфраструктури; 3)залежне становище у системі світового господарства, периферійний характер капіталізму. Спільними рисами більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, величезна зовнішня заборгованість. Країни, що розвиваються, з початку 70-х років збільшують свою роль у міжнародній економіці. Необхідність їхньої участі у міжнародному поділі праці пояснюється тим, що вони виробляють цілий ряд необхідних товарів. В той самий час вони є виробниками сировини та ряду комплектуючих виробів, необхідних для розвинених країн. Міжнародна торгівля для країн, що розвиваються, особливо для найбідніших, залишається найважливішим джерелом зовнішніх доходів. Більша частина товарного експорту країн, що розвиваються, збувається на ринках розвинених країн. Останнім часом відбувається реструктуризація сукупного експорту країн, що розвиваються. Зростає частка промислових товарів та послуг. Важливою статтею прибутку цих країн є експорт робочої сили. Необхідним для країн, що розвиваються, є залучення іноземного капіталу, для цього вони вдосконалюють інвестиційний клімат, створюють необхідну інфраструктуру, організують спеціальні економічні зони з особливими пільговими умовами. Приватний капітал, проникаючи в країни, що розвиваються, прагне до країн, чия економіка є динамічною і розвивається швидкими темпами. Величезною є заборгованість більшості країн, що розвиваються, та їхні виплати відсотків по боргах розвиненим країнам. Транснаціональні корпорації впливають на країни, що розвиваються, позначивши їх як зону своїх інтересів і переміщуючи туди свої виробництва, які вигідно організовувати там економічно та технологічно. ТНК роблять вагомий внесок у розвиток країн “третього світу”. Оцінюючи загальну ситуацію включення країн, що розвиваються, у процеси інтернаціоналізації та глобалізації світової економіки, слід констатувати, що окремі частини їх перебувають на задвірках світового господарства та МЕВ. Процеси інтернаціоналізації виробництва та капіталу практично не торкаються значної частини цих країн або торкаються формально. Зберігається велика група країн із переважанням замкненої, самодостатньої економіки.