Цілком логічні пояснення дістають у межах теорії «інфляційного Всесвіту» і деякі інші властивості світобудови.
На сьогодні існує кілька варіантів сценарію «Всесвіту, що роздувається», які дуже відрізняються один від одного. Однак усі ці варіанти збігаються в головному: в кожному з них існує стадія експоненціального або майже експоненціального розширення.
Поява і дальша розробка теорії Всесвіту, що роздувається, мають виключно важливе значення для космології. Ця теорія показала, що цілком можливо з єдиної точки зору пояснити цілий ряд реальних властивостей нашого Всесвіту, які раніше задовільного пояснення не знаходили.
Більше того, уявлення про однорідний і ізотропний Всесвіт, яким вичерпується весь матеріальний світ, змінилося картиною світобудови острівного типу, світобудови, в якій існує безліч локальних однорідних і ізотропних міні-всесвітів. Ці міні-всесвіти можуть різнитися властивостями елементарних частинок, розмірністю простору й іншими фізичними характеристиками.
Теорія «інфляційного Всесвіту», що зв'язала його виникнення з квантовою флуктуацією вакууму, значно розширила еволюційні межі наукової картини світу. Завдяки цій гіпотезі, ідея еволюції, яка в другій половині XX сторіччя пронизала всі наші уявлення про Всесвіт, поширилася нині на значно більші просторово-часові масштаби. Уперше в космології ми дістали принципову можливість поширювати поняття часу в минуле не тільки до моменту початку розширення, а й до «мінус нескінченності».
У новій картині світу змінюються і наші уявлення про місце людини й людства у світобудові. Не виключено, що життя і розум існують тільки в нашому міні-всесвіті, а властивості інших міні-всесвітів для життя непридатні.
Методичні міркування. Необхідно звернути увагу учнів на те, що однією з характерних особливостей не-класичної науки XX сторіччя є парадоксальний характер багатьох її положень, який суперечить звичайному здоровому глузду і класичним уявленням природознав-
ства недавнього минулого. Найяскравішим виразом цієї обставини може бути відоме висловлювання Нільса Бора з приводу однієї запропонованої кимось з фізинів нової теорії: «Ця теорія недостатньо божевільна, щоб бути істинною».
Ще і в наш час, в останню чверть XX сторіччя, деякі вчені, зокрема і досить відомі, що тяжіють до класичного напряму, не можуть примиритися з принципами некласичної фізики й астрофізики. От що, наприклад, пише відомий астрофізик Альвен з приводу загальноприйнятої в сучасному природознавстві космологічної теорії «Всесвіту, що розширюється» і «великого вибуху»: «Чим менше існує наукових доказів, тим більш фанатичною стає віра в цей міф. Як вам відомо, ця космологічна теорія вкрай абсурдна — вона твердить, нібито весь Всесвіт виник у якийсь певний момент, подібно до вибуху атомної бомби, що має розміри (більші чи менші) головки від шпильки. Схоже на те, що в сучасній інтелектуальній атмосфері величезна перевага космології «великого вибуху» полягає в тому, що вона зневажає здоровий глузд: credo, quia absurdum («вірю, бо це абсурдно»)! Коли вчені воюють з астрологічним безглуздям поза «храмами науки», годилося б пригадати, що саме в цих стінах подеколи культивується ще гірше безглуздя».
Подібні висловлювання, зв'язані з недостатнім розумінням діалектики розвитку природознавства, дають зайвий привід сучасним релігійним теоретикам проводити паралелі між релігійною системою поглядів і некла-сичною наукою XX сторіччя, полегшуючи тим самим богословам розв'язання завдання, яке вони перед собою поставили,— виправдати релігію, прикриваючись авторитетом науки.
Проблема сингулярность Знайомлячись з теоретичними моделями Всесвіту, не можна не ввернути увагу на те, що багато які з них приводять до так званої сингулярности Іншими словами, згідно з цими моделями у початковий момент розширення, тобто при t = 0, густина речовини була нескінченно великою! Проблема сингулярності є однією з центральних проблем сучасної космології. З одного боку, ейшптейнівська загальна теорія відносності неминуче зумовлює сингулярність. Проте, з другого боку, стани з нескінченною густиною фізично нездійсненні. Складається враження, що поява сингулярності в загальній теорії відносності є наслідком того, що ця теорія незастосовна до станів з дуже великою густиною, що вона тут виходить за межі своєї застосовності.
Яким чином може бути усунена суперечність, що виникає? Над розв'язанням цього завдання наполегливо працюють сучасні теоретики — фізики і астрофізики. Можливо, вдасться показати, що виникаюча з точки зору загальної "теорії відносності в процесі еволюції Всесвіту сингулярність не є все ж у межах цієї теорії абсолютно неминучою, що за певних умов її можна позбутися. Другий напрямок пов'язаний з можливістю існування так званої «фундаментальної довжини», тобто якоїсь мінімальної протяжності, яка визначає межі застосовності відомої нам фізики. Можливий, проте, і третій варіант: не виключено, що межі застосовності загальної теорії відносності визначаються виникненням квантових явищ. За існуючими уявленнями такими межами є часовий інтервал близько 10~43 с, протяжність близько 1,6 • Ю"33 см і густина близько 5 • 1093 г/см3. У зв'язку з цим робляться спроби створення квантової гравітаційної теорії і квантової космології. Саме цей напрям теоретичного пошуку зараз є основним.
Нестаціонарні явища. Одним з найважливіших відкриттів другої половини XX ст., яке значно розширило
наші уявлення про Всесвіт, було відкриття радіогалактик. З'ясувалося, що багато зоряних систем — джерела досить інтенсивного радіовипромінення.
Дослідження космічних радіостанцій за допомогою радіотелескопів показало, що джерелом радіовипромінювання у цих об'єктів, як правило, є не сама галактика, а два плазмових утворення — «плазмони», симетрично розташовані по обидва її боки. Саме в таких плазмонах, або, як їх прийнято називати, радіокомпонентах, і відбуваються ті фізичні процеси, які породжують потужне радіовипромінювання.
Яка ж природа цих фізичних процесів, які протягом багатьох мільйонів років підтримують радіовипромінювання радіогалактик?
Багато даних свідчать про те, що джерелом енергії радіовипромінювання, очевидно, є активні фізичні процеси, що відбуваються в центральних частинах деяких галактик — так званих ядрах. Нерідко ці процеси супроводжуються викидом значних мас речовини, виділенням величезних енергій, а також вибуховими явищами. Так, ядро нашої власної Галактики протягом року викидає значні маси водню. Ядра деяких інших галактик проявляють набагато більшу активність.
Але навіть потужні енергетичні сплески, які відбуваються в ядрах галактик, блякнуть порівняно з процесами, що мають місце в об'єктах, які були вперше виявлені у 1963 р. і дістали назву квазарів. Ці об'єкти розташовані на колосальних відстанях від нашої галактики біля меж спостережуваного району Всесвіту, і за даними астрофізичних спостережень є компактними утвореннями. Якщо поперечник нашої Галактики дорівнює 100 тис. св. років, то поперечники квазарів становлять усього лише кілька світлових тижнів або місяців. Порівняно з галактиками це «порошинки». Але кожна така «порошинка» випромінює в сотні разів більше енергії, ніж найбільші відомі нам галактики!
Так, наприклад, світність! усієї нашої Галактики становить близько 1037 Вт. У квазарів вона приблизно в 10 тисяч разів більша! А загальна кількість енергії, що її виділяють квазари, оцінюється в 10м Дж. Це в 10 трильйонів разів більше, ніж виділило Сонце протягом усього свого існування. Такої кількості енергії цілком достатньо, щоб підтримувати спостережуване енерговиділення квазарів — 1041 Вт упродовж сотень тисяч років.
Деякі квазари випромінюють не тільки в оптичному, радіо та інфрачервоному діапазонах електромагнітних хвиль, а й мають потужне рентгенівське і навіть гамма-випромінювання. Так, у квазарів ЗС-273 рентгенівська світність досягає 2 • 1039 Вт.
Систематичні дослідження в рентгенівському і гамма-діапазонах електромагнітних хвиль, що проводяться останніми роками, привели до виявлення кількох космічних об'єктів, випромінювання яких на цих довжинах хвиль зазнає різких короткочасних коливань. Мова йде, зокрема, про потужні спалахи гамма-випромінювання. І хоч фізичну природу цих явищ до кінця ще не розкрито, вони, безперечно, є відбиттям якихось нестаціонарних процесів, що відбуваються у Всесвіті.
На початку нашого століття будь-які прояви нестаціонарності у Всесвіті, скажімо, пульсації змінних зір цефеїд або спалахи нових і наднових зір, розглядалися вченими як своєрідні відхилення від нормальних станів.
«Пульсація цефеїд,— писав, наприклад, фізик-теоретик Артур Еддінгтон,— різновид хвороби, що уражує зорі в певний період дитинства; пройшовши через нього безболісно, вони далі існують без пульсацій. Напади цієї хвороби можуть траплятися й у пізніші періоди життя; зорі зазнають іноді катастрофічних вибухів, які викликають появу нових зір».
Однак астрономічні відкриття XX сторіччя, особливо другої його половини, з усією очевидністю виявили неспроможність уявлень, що панували свого часу, про стаціонарність Всесвіту і об'єктів, які його населяють. Стало ясно, що не тільки Всесвіт як ціле змінюється з часом, але буквально на всіх рівнях існування матерії відбуваються нестаціонарні процеси, якісні перетворення матерії, глибокі якісні стрибки.
Цей висновок цілком відповідає точці зору діалектичного матеріалізму на процес розвитку.
«...Розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; — «перериви поступовості»; перетворення кількості в якість... взаємозалежність і найтісніший, нерозривний зв'язок всіх сторін кожного явища (причому історія відкриває все нові й нові сторони), зв'язок, що дає єдиний, закономірний світовий процес руху,— такі є деякі риси діалектики».