Українська мова і етнографія у вихованні
Українська мова сьогодні — не лише засіб спілкування одного з численних слов'янських народів. Через неї відбувається важливий процес самоідентифікації українців. Громадяни України доходять усвідомлення сучасного змісту поняття «національна держава». Мовна особистість — це той носій мови, який володіє не лише сумою лінгвістичних знань чи репродукує мовну діяльність, а й навичками активної праці зі словом, розуміє, що «мова- душа нашої національності» (І. Огієнко), етична цінність, засіб досягнення гармонії раціонального і естетичного (Навчально-виховна концепція вивчення української (державної) мови // Почат. школа. № 1. — 1995. — С. 35–36).
Мету мовного виховання реалізує складна система, яка об'єднує ряд наук. серед яких лінгвістика, психологія, педагогіка, логопедія. етика, естетика та етнологія. Різноманітність елементів цього комплексу наук зумовлена складністю та різноплановістю завдань мовного виховання, яке ми розглядаємо у двох аспектах — психолінгвістичному та педагогічному.
Для розуміння першого ми виділяємо такі етапи мовного виховання:
формування системи необхідних для повсякденного вживання мовних знань, умінь і навичок, мінімального активного словника;
поглиблення практичних і теоретичних знань про мову як упорядковану систему;
оволодіння мовою на тому рівні, який дає змогу повністю висловити власні думки і почуття; засвоєння правил етики й естетики мовлення.
Такий поділ є умовним, тому що всі етапи складають єдиний комплекс, а рівень його сформованості у кожного індивіда визначає рівень мовної культури особистості, яка є невід'ємною ознакою загальної культури людини і відображає не тільки вихованість, інтелігентність, а й внутрішній світ мовця. Культура мовлення формує культуру наших взаємин у щоденному спілкуванні, охоплюючи всі сфери мовленнєвої діяльності — від приватного спілкування — до спілкування на державному та міждержавному рівнях.
У своєму розвитку людство пройшло низку форм об'єднання у спільноти: рід, плем'я, народність, нація. На кожному з цих етапів мова забезпечувала цілісність спільності, була засобом передавання набутого досвіду в пізнанні світу, ставала одним із основних об'єднуючих факторів при творенні суспільства вищого рівня. Для єдності народу значення мови — зразу за значимістю крові. Адже для життя людського суспільства після генетичного коду (генна пам'ять) найбільше значення має мовний код (соціальна пам'ять) — збереження інформації. «Існує більш живе свідоцтво про народи, ніж кості, зброя і могили: — це мова», — писав Я. Грімм. (Цит. за: В. Іванишин, Я. Радевич-Вінницький. Мова і нація. — Дрогобич. 1991. — с. 45-46).
Розвиток кожної з мов народів світу, в тому числі й української, — це насамперед розвиток і становлення нації, формування характерних рис української ментальності, сплаву усіх складників національної духовної культури. Адже ментальність народу — це його мислення, окремий спосіб думання, поведінки, специфічне світосприймання, світовідчуття, вміння бачити себе у світі, це «душа» народу в його національному характері.
Національний тип особистості виростає на ідеях української філософії, народних ідеалах і традиціях, звичаях і обрядах, тобто на культурно-історичному досвіді, здобутках народу, його морально-етичних цінностях. Це дає підставу стверджувати, що існує типовий «національний характер», якому притаманні певні риси Це питання дослідив М. Г. Стельмахович. Він виділив декілька рис, притаманних українцям: гостинність, працелюбність, доброзичливість, чесність, довірливість тощо. Ця теза ґрунтується на дослідженні усталеного способу існування української сім'ї. Кожна подія, що відбувалась у житті родини чи окремого її члена, була строго регламентована, відбувалась за певним сценарієм, кожен мав свої функції, свою роль. тому й поводився певним чином. Так формувалися ті риси характеру, які згодом стали типовими і сформували національний тип особистості.
Система національного виховання, яка складається на ґрунті народної педагогіки, своїм корінням глибоко сягає в народну філософію. етику, мораль, в основі яких була ідея добра. справедливості (А. М. Воробйов). Носієм цієї інформації є мова, а оформлені, сформульовані ці відомості у фольклорі. Саме тому ми можемо стверджувати, що в українців є розроблена власна система мовного виховання, яка реалізується засобами народної педагогіки.
Мовне виховання дитини починається ще під час її внутріутробного розвитку. Саме тоді встановлюється не тільки фізичний, а й духовний контакт між матір'ю та дитиною. Материн голос, материні слова є тою першою ниточкою, котра зв'язує майбутню людину з оточуючим світом. У народній педагогіці існує такий ритуал, як спілкування зі ще не народженою дитиною, що сягає своїм корінням у дохристиянські часи. У слов'ян в часи язичництва дуже розвиненим був культ поклоніння Рожаниці (Рожениці), яка була покровителькою сім'ї, родини, їй поклонялись іще скіфи. У курганах були знайдені тотеми-фігурки вагітних жінок, які символізували родючість, прибутки і зростання роду. У ті ж давні часи сягає своїм корінням українська поезія, яка і донині зберегла ознаки свого міфічного походження. «Першопочатки народної поезії губляться в доісторичному творенні самої міфології, у так званому міфологічному процесі духовного життя народу. За такої сукупної неподільності художньої творчості з розвитком міфічних народних вірувань слід вбачати у найдавнішому міфічному епосі не лише зовнішній бік або поетичну форму релігійних переконань народу, але один з найсуттєвіших моментів у самому творенні народної міфології. Чим більше переймався народ своїми віруваннями, чим щедріше нагромаджувались вони в його творчій фантазії, перетворені на живі образи, тим нагальніше відчував він потребу з'ясувати для себе ці вірування та образи й уявити їх, як живі створіння, в цілому ряді епічних оповідей. Отже, поезія (пісня) є природною посередницею між темним, ще не розвинутим віруванням і народною свідомістю: вона з'ясовує і розподіляє у відчутних образах дозріле вірування» (Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К.: «Довіра», — 1992. — с. 25). Тому ми звертаємося до народного епосу, досліджуючи коріння традицій та обрядів українців, і, зокрема, тих, що стосуються мовного виховання. Дотепер існує неписаний кодекс правил поведінки для жінки, що чекає дитину, за яким їй забороняється злословити, брехати, обмовляти когось, сваритися, обдурювати, тому що все це шкодить дитині. Найважчою ж провиною майбутньої матері є прокльон, бо, кленучи когось, жінка проклинала долю своєї ще не народженої дитини, тому в народних піснях часто звучить такий докір:
| Було б тобі, моя рідна мати, Цих брів не давати, Було б тобі, рідна ж моя мати, Щастя й долю дати! |
Подібні мотиви зустрічаються і в поемах Т. Г. Шевченка «Катерина», «Титарівна».
Народні педагогічні традиції включають годування матір'ю дитини, її сповивання, купання, забавляння, пестування, спів колискових. Вплив матері на дітей є глибоко емоційним завдяки засобам рідного слова, усної народної творчості, народної мелодії. Особливу магічну сипу мають колискові пісні. Психологи доводять, що пісня разом з колиханням у колисці були своєрідним гіпнотичним сеансом. Сам період засинання, коли людина «відключається» від подразників зовнішнього середовища, але не входить у стан сну, є найсприятливішим для запам'ятовування великого обсягу інформації. На цих дослідженнях ґрунтуються найновіші методики вивчення іноземних мов. Щоправда, цей напівдрімотний період є недовготривалим і його важко спрогнозувати, зафіксувати, тому що людина або не може заснути, намагаючись запам'ятати те, що чує, або, навпаки, швидко засинає. Колискова ж пісня і колихання створюють усі умови для ефективної роботи пам'яті. Нескладна в ритмічному плані мелодія, для якої характерний вузький діапазон звуків, мінімальна динаміка створюють той монотонний фон, на якому тексти колискових є єдиним різнорідним подразником, тому й вкарбовуються в пам'яті. Співаючи колисанку, мама вчить дитину передусім рідної мови. Повільний темп уможливлює чітке промовляння кожного звука, кожного складу- це розвиває фонетичний слух. Дуже часто в колисанці повторюється той самий рефрен — це також методичний прийом, спрямований на розвиток механічної словесної пам'яті. Крім того, всі колискові пісні тематично зв'язані між собою, їх об'єднують спільні персонажі (котик, сонко), для мови колискових характерна уніфікація пестливих словотворчих форм (сіренький, біленький, малесеньке, радесеньке). Характерною рисою форми народних колискових пісень є використання запитань та відповідей:
| А-а! — Киця-мура, де ти була? Я гукала, ти не чула. А-а-а! — Я сиділа під столом, Їла кашку з молоком. |
Часто в колисанках наявні розповіді про якусь подію, особливо багато в них подається епізодів, пов'язаних з тваринами, яких дитина побачить (або вже побачила), як тільки почне пізнавати світ, сидячи або стоячи. Це образи котика, голуба, мишки, бджілки, бичка тощо. Тема сну та заколисування часто трапляється в піснях, де головним персонажем є кіт, дії якого так чи інакше пов'язані з дитиною. Таке широке і міцне входження цього персонажа до колискової пісенності пояснюється тим, що в народних уявленнях та віруваннях кіт завжди постає другом людини, здатним оберігати її від злих сил. Недарма кіт — один з головних дійових осіб при виборі місця для будівництва (де кішка засинає, там хороше місце для хати), на новосіллі (в новозбудовану хату першими заходили малий хлопчик, курча, порося і, звичайно, кіт).