З 4 березня 1995 року почала діяти постанова пленуму Верховного Суду за №4 "Про відшкодування моральної шкоди", в якій ідеться про механізм визначення розміру відшкодування моральних збитків, встановлення їх межі. Проте необхідно відразу зазначити, що здебільшого під час розгляду подібних справ на цей документ посилаються рідко.
Чекає на своє законодавче вирішення щодо визначення розміру моральних збитків доцільність уведення державного мита під час подання такого позову. Слід визначити його в розмірі 10% від позовної суми. Думається, у такий спосіб будуть зменшені астрономічні суми, що висуваються журналістам і редакціям і менше буде необгрунтованих скарг.
Сьогодні серед можновладців різних рангів є чимало прихильників підтримки тільки тих ЗМІ, які ведуть так звану "державницьку політику". А від "незручних", надто сміливих газет і окремих журналістів чиновники від влади та їх підручні намагаються у будь-який спосіб позбутися. Прикладів таких чимало, але головне (і це тривожно!), що ця тенденція існує ось уже кілька років і ніякі закони поки що її нездатні зупинити. З огляду на таку ситуацію необхідно підкреслити, що сьогодні має бути висока взаємовідповідальність органів влади і журналістів, преси і суспільства в цілому, по-перше, і по-друге, незалежне економічне становище преси. У Законі "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" нарешті врегульоване питання взаємовідносин ЗМІ і влади: 1) діяльність владних органів висвітлюється тільки за плату, на кошти, які окремо мають виділятися у бюджеті, навіть якщо відповідні владні структури є засновниками того чи іншого органу ЗМІ; 2) якщо газети фінансуються з бюджету, то на висвітлення відводиться не більше 20% газетної площі; 3) час на телерадіомовленні розподіляється до 3% на гілку влади.
Залежність преси від влади є нонсенсом, ненормальним явищем. Преса має бути в конструктивній опозиції до влади. Але у сьогоднішніх умовах повне скасування такої підтримки неминуче призведе до загибелі більшості регіональних, особливо районних, видань. Закон "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" забезпечує таку підтримку. Важливим є те, що ця підтримка йде не через укази, а на підставі закону. Вона поширюється на всі медіа, окрім ЗМІ рекламного та еротичного характеру, тих, які засновані за участю осіб, до сфери діяльності яких входить виробництво і постачання паперу, поліграфічного обладнання, технічних засобів мовлення, заснованих міжнародними організаціями або іноземцями, в яких понад 50% інформаційної продукції закордонних ЗМІ. Кошти на ці пільги йдуть окремим рядком у Державному бюджеті. Вводять податкові, митні, орендні пільги для всіх ЗМІ. За законом тариф на доставку періодичних видань має не перевищувати 40% від їх собівартості.
Нормою ставлення до журналістів стає насилля. Почастішали випадки нападу на них, знущань і образ. На їхню адресу лунають погрози, збільшується кількість випадків жорстокої розправи над ними, навіть вбивств.
Це ще раз підтверджує, що працівники ЗМІ належать до групи підвищеного професійного ризику і потребують спеціального правового захисту, слабо забезпеченого кримінальним законодавством. Ще менш обнадійливою залишається практика органів правопорядку. Далеко не всі злочини, пов'язані з журналістами, розкриті. Слідчі органи іноді намагаються знизити суспільну значущість таких подій і згладити їх гостроту, пропонуючи версії, що не пов'язані з професійною діяльністю жертви, зводячи справи до звичайного криміналу.
Згідно з Законом "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" журналістів прирівняли до працівників правоохоронних органів за рівнем відповідальності за завдання шкоди, але це не вирішує проблеми.
Що ж потрібно зробити, аби інформаційне законодавство було більш ефективним, щоб закони, які регламентують діяльність ЗМІ, реально працювали, захищали як права журналістів, так і права аудиторії? Як бачиться, у сьогоднішніх умовах необхідна кваліфікована юридична служба, яка надавала б консультації журналістам ще до судового розгляду їхніх справ. Варто було б збирати банк даних щодо порушення судових справ проти преси.
Слід також зупинитися на проблемах дотримання авторського права в Україні. Було б помилково думати, що систематично порушуються права тільки іноземних митців та журналістів (хоча трансляція західних фільмів та відеокліпів є найбільш поширеною формою порушення авторського права). Таким же чином, хоча і не в таких масштабах порушуються права і наших громадян.
Аналізуючи ситуацію в Україні та порівнюючи її зі станом мас медіа в розвинених країнах, слід зазначити, що українське законодавство на сьогодні ще не є досконалим і потрібні зусилля як депутатів, так і журналістів для того, щоб створити для преси, радіо, телебачення, інших засобів масової комунікації придатні рамочні умови для роботи.
Гострою для суспільства є проблема інформаційної відкритості. Доступ журналістів до інформації стає все більш складним. Положення Закону України "Про інформацію" в частині права на отримання інформації і санкцій за відмову в ній практично не працюють.
Засоби масової інформації, виконуючи інформаційну функцію, є при цьому і каналом вираження громадської думки, і засобом його формування, й інструментом соціального контролю громадськості над владою і державою. Тому право на інформацію і доступ до неї мають життєву цінність не тільки для журналістів. Однак численні факти свідчать, що між правом на інформацію і реальним доступом до неї все більш зростаюча дистанція. Приховування інформації в найвитонченніших формах і з різних причин стало звичним способом дій усіх гілок влади, органів управління, чиновництва, господарників, фінансових структур, деяких громадських об'єднань.
Узагалі, суспільству необхiдно точно усвідомити, що iнформацiя - утiха небезкоштовна, а засоби масової комунiкацiї важливий економiчний сектор, який повинен давати чималi прибутки своїм власникам. Iндустрiя iнформацiї має ряд специфiчних рис. Продукцiя ЗМІ швидко "псується", втрачає свою цiннiсть. Товарна цiннiсть щоденного видання за деяким винятком зберiгається протягом кiлькох годин, тижневика кiлькох днiв. Обмеженiсть термiну життя iнформацiї обумовлює дорожнечу її виробництва i поширення позначається на всiй економiцi ЗМІ. Фiнансування виробництва iнформацiї в усьому світі здiйснюється переважно комерцiйним методом. Найбiльшi прибутки приносить продаж площi видань і часу рекламодавцям. На жаль, у нас через економічні труднощі це правило ще не діє. Останнє десятирiччя характерне видiленням серед журналiстiв нового прошарку. Це фахiвцi з питань управлiння i економiки пiдприємств, тобто менеджери. Сектор ЗМІ став настiльки великим, що управлiння ним не може вестися iншими засобами, нiж менеджментом, причому близьким до промислового.
В Україні, як і у Схiднiй Європi, у цiлому, ринок ЗМК пройшов кiлька етапiв свого розвитку. Для першого етапу змiн був характерним "стихiйний ентузiазм". Це стосується розвитку незалежних видавничих iнiцiатив на регiональних ринках преси та органiзацiйної перебудови у старих органах преси. Вiдбулося швидке зростання нових видань, з яких потiм мало хто вижив. Дався взнаки спад кiлькостi читачiв, їх недовiра до нової пропозицiї на видавничому ринку. Другий перiод "уявної стабiлiзацiї". Для нього характерне формування нового порядку на ринку преси i розширення пропозицiї з боку електронних ЗМК. Полiграфiчнi видання у цей перiод полiпшили своє оформлення, деякi з них стали видаватися за кордоном. Знизився iнтерес до суспiльнополiтичних видань, а також до релiгiйної та культурної преси. Новiтнiм етапом став етап "боротьби за ринок". Тепер уже кожне видання змушене вiдбивати свiй сегмент ринку вiд конкурентiв. Якi ж видання мають найбiльший шанс вижити в умовах ринку? Тут, окрiм багатьох рекомендацiй можна видiлити три вимоги. Поперше, вони повинні мати солiднi кошти, якi постiйно поповнюються за рахунок спонсорiв чи власної комерцiйної дiяльностi. Подруге, володiння потужними джерелами свiжої iнформацiї, сучасними засобами зв'язку i новiтньою полiграфiчною базою. Потретє, основним чинником, який визначає успiх видавництва, є кадровий склад його спiвробiтникiв.
Можна констатувати, що реальні умови політичного і соціально-економічного розвитку країни викликають суперечності між потребами суспільства в розширенні вільного обміну інформацією і необхідністю збереження окремих обмежень на її поширення. Адже в умовах інформаційної відкритості України створюються широкі можливості для використання інформаційного простору країни різними закордонними та вітчизняними організаціями у власних цілях. Їх комерційна та інформаційна діяльність часто не узгоджується, а інколи й суперечить національним інтересам України.