В дійсності ж “аналітична позиція” по відношенню до пацієнта є не що інше ніж діалектичне поєднання принципового емоційного скерування терапевта і одночасно технічно зумовленого емоційного його стримування. Встановлення під час терапії клімату, в якому пацієнт може відчувати обидві вказані діалектичні лінії (виміри) – зацікавлення терапевта як основне правило роботи і одночасно необхідну дистанцію його як технічний засіб – має чи не найважливіше значення в аналізі. Бо встановлення емоційно теплого і розуміючого клімату само по собі не є достатнім для аналітичної роботи. В такому кліматі пацієнт може реактивувати лише позитивні відношення перенесення, однак при цьому виявлення негативних почуттів буде затрудненим. І оскільки опрацювання агресії при виникненні більшості неврозів відіграє вирішальну роль, необхідно в терапії так формувати клімат, щоб пацієнт мав змову виявляти як позитивні, так і негативні афекти. Так наприклад, пацієнт, який протягом двох років висловлював би лише докори чи ознаки злості супроти свого терапевта, лиш опрацьовуючого та толеруючого ці прояви пацієнта, - цей пацієнт отримує емоційний шанс проаналізувати корені своєї злості та разом з нею неврозу у повній безпеці для себе. Отож така головна чи базисна позиція аналітика супроти пацієнта сьогодні також називається доброзичлива нейтральність або симпатична нейтральність (Грінсон).
Як і кожен прояв у терапевтичному процесі, може виявитись і нейтральність особи аналітика проявом опору. Наприклад, обсесивні або шизоїдні пацієнти, що працюють в основному з симптоматикою ізолювання афекту, знайдуть у особі такого – надто нейтрального терапевта добре середовище для екзистенціювання свого неврозу. Тому такі пацієнти нерідко настоюють на енергічній поставі аналітика . Вони схильні сильно критикувати його , якщо аналітик, їхньою думкою, поводить себе “неаналітично”, тобто виявляє надто багато афектів, емоцій, або зрозуміння до клієнта. Деякі ж пацієнти, які постійно скаржаться на “холодність” і “незацікавленість” аналітика виявляють раптово неспокій, якщо терапевт починає поводити себе незвично. З терапевтично-технічного огляду як по бажанні слід розглядати флюктуацію (коливання) між деякою близькістю та деякою дистанцією, що послаблює прояви захисту пацієнта. Слід нагадати, що історично дистанційована психоаналітична позиція під час сеттінгу постала у праці з істеричними пацієнтами. Робота з такими пацієнтами робить дистанціювання і близькість від них краще зрозумілими (Кремеліус).
Оскільки сьогодні в теорії та практиці аналізу поняття абстиненції та нейтральності часто наштовхуються на суперечливе їх розуміння, спробуємо ще раз підсумувати сказане. Абстиненція: 1)знімає перешкоди на шляху формування неврозу перенесення, 2) захищає пацієнта від “пошкоджень”, що їх несе з собою реалізація інфантильних фантазій, 3) захищає також особу терапевта перед неконтрольованим прониканням в невроз пацієнта, 4) гарантує, врешті-решт, дотримування умов проведення терапії, тобто терапевтичної угоди. Ще ніхто не зумів довести що нерефлектоване бажання бути по відношенню до іншої людини милим та ввічливим та хотіти допомогти іншому (за чим може стояти задоволення своїх власних невротичних потреб), має насправді терапевтичну дію.
Аналітичний сеттінг,
Асоціативний процес і “матеріал”
Всі технічні правила та вказівки служать врешті-решт двом цілям: уможливленню асоціативних уявлень пацієнта (вільні асоціації) і виникненню та опрацюванню неврозу перенесення. Стоун (1973) у якості головної техніки аналізу формулює правило: вслуховуватись у вільні асоціації та формулювати інтерпретації.
Опрацювання опорів (аналіз опору) має лиш на меті запобігти блокуванню вільних асоціацій і дати змогу проявитись краще неврозу перенесення. Вказані завдання, однак, сильно перетинаються, оскільки перенесення може змішуватися з опором. Вся сукупність інтеракцій (взаємодій) між аналітиком та аналізантом (пацієнтом, клієнтом) описується під назвою “терапевтичний процес”.
Умови проведення аналітичної години – зовнішній сеттінг, - коли пацієнт лежить на кушетці, а терапевт сидить абстинентно поза його полем зору, а також наслідки, які виникають із цієї асиметричної констеляції, гостро дискутуються у сучасній літературі. Фройд працював із своїми пацієнтами 6 раз у тиждень. Позицію пацієнта на кушетці він перейняв безпосередньо з практики гіпнозу. Фройд вважав, що така позиція пацієнта та терапевта полегшує саму працю. Сеттінги починалися спочатку як годинні і у подальшому тривали п’ятдесят хвилин. Між терапевтичними годинами Фройд робив перерву у десять хвилин, у час чого він занотовував замітки з попереднього сеттінгу. Сьогодні мало з аналітиків використовують таку практику. Сьогодні багатьма аналітиками робота з пацієнтами редукується до п’яти, чотирьох або і трьох сеттінгів у тиждень, причому скорочується нерідко і тривалість самого сеттінгу – до сорока п’яти або ж і до сорока хвилин. Наслідки такого скорочення терапії і, можливо, не зовсім серйозного відношення деяких аналітиків до сеттінгу можуть говорити самі за себе. Критику такого скорочення ми можемо почерпнути у Грінсона (1974).
В загальному технічний аналітичний досвід свідчить про наступне: чим більшою є частота сеттінгів на тиждень, чим менш активною настановою користується терапевт і чим менш структурована зовнішня ситуація (мається на увазі позиція пацієнта на кушетці, невидимість терапевта для пацієнта, і т.д.), тим сильнішою є схильність пацієнта до регресії і до розвитку неврозу перенесення. Сьогодні відомо також, що при невірній індикації (показах) до терапії, а також при невірному підборі пацієнта, в останнього може розвинутись надто виразна регресія, яка актуалізуватиме латентний психоз.
Асоціативні процеси
Під асоціативними процесами слід розуміти теоретичну тезу, згідно якої всі психічні процеси мають ближчий або дальший асоціативний взаємозв’язок між собою. Так звана “детермінативність” або “каузальність”, яка проголошує те, що в психічній сфері ніщо не відбувається випадково, говорить про те, що тут є лиш розпізнані або нерозпізнані взаємопов’язання. Психоаналіз, отже, намагається осягнути щораз то більшу область розпізнаних взаємозв’язків. У зв’язку з тим можна сказати, що психоаналіз стоїть у загальному потоці просвітницької діяльності і може розглядатись як “розкриваюча” форма психотерапії. Для практики це означає, що терапевт зобов’язаний структурувати терапевтичний процес таким чином, щоб створити оптимальні умови для прослідкування за позасвідомими (нерозпізнаними) пов’язаннями психічних процесів.
Аналіз сновидінь, названий Фройдом “королівською дорогою до позасвідомого”, сьогодні частково втратив своє значення. У сучасному психоаналізі сновидіння розглядаються на рівні з іншими психічними процесами у якості матеріалу, хоча і особливо цікавого. У своїй більшості дилетантські уявлення про інтерпретацію сновидінь центруються навколо тлумачення символів (наприклад, собака – сексуальність). Однак у сучасній психоаналітичній практиці таке тлумачення символів відіграє лиш незначну роль, що найбільше вони служать терапевту для побудови гіпотези. Сьогодні, мабуть, втратили своє значення і так звані каталоги символів сновидінь, початок яких покладено ще Фройдом. Більшого значення, а отже і ширше досліджуваними залишаються помилкові дії, передусім в області поведінки і мови. Використовуються в практиці також і невербальні прояви (жести, пантоміміка). Сюди відносяться так звані закриті пози, суперечливі мімічні прояви, невідповідність тональності голосу до змісту висказуваного і т.п.
Форми втручання (інтервенції)
Інтерпретація (тлумачення) є втручанням психоаналітика. У поясненні цього терміну серед психоаналітиків також немає єдності. В той час, коли одні аналітики причислюють до тлумачення (інтерпретації) всі вербальні (словесні) втручання терапевта, то більшість сьогодні, - мабуть під впливом Грінсона – схиляється до того, щоб терміном “інтерпретація” означати лиш певні форми інтервенції. Фройд (1926) розрізняв інтерпретацію як процес розуміння терапевтом пацієнта і як висловлювання терапевтом свого розуміння пацієнту. Всі інтервенції слід проводити мовою, близькою до побутової. У будь-якому випадку слід уникати професійної термінології. З іншого боку, однак, необхідно знаходити для кожного пацієнта ті мовні форми, які йому підходять найкраще.