По-п'яте, спостерігається чимале розходження в юридичній термінології Англії і США.
Обидві системи права – англійська й американська – ніколи цілком не збігалися. Однак не слід перебільшувати, що існують між ними розбіжності, тому що обидві правові системи мають загальну основу, і це дуже істотно і, у всякому разі, досить для того, щоб американці самі без усяких коливань вважали себе членами родини загального права. Але реальність, що коштує за цим почуттям, говорить про диверсифікованість двох правових систем.
3. ІНШІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ
3.1. Родина скандинавського права
Скандинавське право – у порівняльному правознавстві виділяється як самостійна правова система, у якої входять Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія і Фінляндія. Римське право зіграло безсумнівно менш помітну роль у розвитку правових систем у скандинавських країнах, чим у Франції й у Німеччині. Судова практика грає тут більш значиму роль, ніж у країнах континентальної Європи. У той же час скандинавське право не можна віднести і до системи загального права, оскільки воно майже не має таких характерних ознак загального права, як правило прецеденту, техніка розходжень, особлива роль процесуального права.
Своєрідність географічного положення, подібність укладу життя, найтісніші економічні, культурні і політичні зв'язки між північними державами Європи сприяли формуванню загального юридичного мислення і правової культури. Вплив університетів у скандинавських країнах було загальновизнаним. Вихідним пунктом формування права скандинавських країн стали два законодавчих акти, два зводи: Кодекс короля Християна V, прийнятий у Данії в 1683 р. (у 1687 р. його дія була поширена на Норвегію за назвою "Норвезьке право"), і Звід законів Шведської держави 1734 р.
Скандинавське право являє собою єдину систему не тільки в силу подібності історичних шляхів розвитку права, особливостей законодавства, джерел права. Особливу роль тут грає те, що скандинавські країни тісно співробітничають в області законодавства і цей процес, що почався наприкінці минулого століття, призвів до появи значного числа уніфікованих актів, рівно діючих у всіх державах-учасниках. Законодавчі акти цих країн не мають, як правило, загальних частин і присвячені конкретно-регулюючим нормам, хоча їхня подібність із законами країн континентальної Європи стає усе більш очевидним. Позначється інтенсивність міждержавного співробітництва й обміну правовою інформацією, а також спільної теоретичної розробки в області права.
Зрозуміло, не можна цілком виключати і навіть недооцінювати відомий вплив на систему скандинавського права систем загального і романо-германского права. Воно було неоднаковим протягом історії і по-різному виявлялося стосовно до окремих галузей права, і насамперед до цивільного права. У сучасний період такий вплив стає ще більш помітним, особливо в зв'язку з перебуванням північноєвропейських країн під егідою наддержавного права Європейського союзу і Ради Європи. І все-таки специфіка північноєвропейської правової родини очевидна.
3.2. Родина мусульманського права
Мусульманське право продовжує бути однієї з великих систем сучасного світу і регулює відносини між більш ніж 800 мільйонами мусульман. Близько 800 мільйонів мусульман становлять більшість населень у трьох десятках держав і значима меншість – в інших. Але жодне з цих держав не керується винятково мусульманським правом. Усюди звичай чи законодавство вносять або доповнення, або поправки в це право, хоча, в принципі, його авторитет є безперечним.
Мусульманське право, на відміну від раніше розглянених правових систем, не є самостійною галуззю науки. Воно лише одна зі сторін релігії ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, що встановлює догми й уточнює, у що мусульманин повинний вірити; по-друге, шаріат, що наказує віруючим, що вони повинні робити і чого не повинні. Шаріат означає в перекладі «шлях проходження» і складає те, що називають мусульманським правом. Він являє собою сукупність чи норм правил, витягнутих з божественних одкровень, яким зобов'язаний йти віруючий мусульманин, якщо він хоче правильно виконувати свій релігійний обов'зок. Сказане з всією очевидністю показує кардинальну різницю між ісламським і західним правом. Ісламське право є результатом божественного одкровення і внаслідок цього не спирається на авторитет якого-небудь земного творця права. Ісламське право, як право божественне, є в принципі незмінним. Тому ісламській юриспруденції далекий історичний підхід до права як до функції мінливих умов життя в будь-якому визначеному суспільстві. Тим більше що, право дароване людині Аллахом раз і назавжди. Суспільство пристосовується до права, а не породжує його, щоб використовувати як інструмент для розв'язання щоденно виникаючих нових життєвих проблем. Це право застосоване, у принципі, тільки у відносинах між мусульманами. Релігійний принцип, на якому це право ґрунтується, відпадає, коли одна зі сторін не є мусульманином.
Мусульманське право має чотири джерела права. Це насамперед Коран – священна книга ісламу; потім Сунна, чи традиції, зв'язані з посланцем бога; по-третє, іджма, чи єдина угода мусульманського суспільства; нарешті, по-четверте, кіяс, чи судження за аналогією.
Основою мусульманського права, як і всієї мусульманської цивілізації, є священна книга ісламу – Коран, що складається з висловлювань Аллаха останньому з його пророків і посланців Магомету. Коран – безперечно перше джерело мусульманського права.
Сунна розповідає про буття і поведінці пророка, прикладом якого повинні керуватися віруючі. Сунна – це збірник адатів, тобто традицій, що стосуються дій і висловлювань Магомета, відтворених цілою низкою посередників. Адати поділяють на автентичні, хороші і слабкі. Тільки адати, що вважаються автентичними, можуть бути основою для вироблення правових норм. Розглянута як вторинне джерело права після Корана, Сунна послужила сприйняттю норм звичайного права, що передували появі ісламу.
Відкинута деякими шиїтами, іджма вважається третім джерелом мусульманського права. По одностайній думці докторів права, іджма використовується для поглиблення і розвитку легального тлумачення божественних джерел. Для того, щоб норма права була заснована на іджмі, необов'язково, щоб маса віруючих визнала її або щоб ця норма відповідала єдиному почуттю всіх членів суспільства. Іджма не має нічого загального з «звичаєм» (орф).
Коран, Сунна і Іджма – ось три джерела мусульманського права, але це джерела різнопланові. Коран і Сунна – основні джерела. Виходячи з основних положень, що містяться в них, доктора ісламу встановили норми фікха. Сьогодні тільки деякі великі вчені звертаються безпосередньо до двох перших джерел. Третє джерело мусульманського права – іджма – має винятково велике практичне значення. Тільки будучи записаними в іджму, норми права незалежно від їхнього походження підлягають застосуванню.
Зобов'язані тлумачити закон мусульманські юристи кличуть на допомогу міркування за аналогією (кіяс). Кіяс стає легітимним завдяки Корану і Сунні. Міркування за аналогією можна розглядати тільки як спосіб тлумачення і застосування права.
Мусульманська юриспруденція визначає норму мусульманського права як правило поведінки, встановлене Аллахом-законодавцем по якому-небудь питанню для віруючих прямо – шляхом одкровення, чи побічно – у формі висновку, зробленого найбільшими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха.
Мусульманське право в цілому – це значною мірою приватне право, що історично виникло на відношенні власності, обміну, особистих немайнових зв'язків. Головне місце в ньому займають правила поведінки, що орієнтуються на релігійні принципи і релігійно-моральні критерії. Закономірно тому особливу і найбільш розвинуту галузь являє собою «право особистого статусу». Основними інститутами даної галузі є шлюб, розлучення, родичання, матеріальне забезпечення родини, обов'язок по вихованню дітей, заповіт, спадкування «за законом», опіка, піклування, обмеження правоздатності і т.п. До приватно-правових галузей відноситься і «цивільне право» (муамалат), що регулюює питання власності, різні види угод і їхнє забезпечення, порядок виконання зобов'язань.
Розглядаючи окремі галузі і мусульманське право в цілому, варто мати на увазі, що йому повною мірою притаманна характерна риса феодальних правових систем – партикуляризм, невизначеність і суперечливість змісту при складності структури.
Позитивне мусульманське право значною мірою носить казуальний характер і являє собою сукупність рішень найбільших правознавців по конкретних (дійсних чи гіпотетичних) справах.
До початку ХХ століття, мабуть, лише в країнах Аравійського півострова і Перської затоки мусульманське право зберегло свої позиції і діяло універсально у своєму традиційному виді. Інші країни до середини ХХ століття відмовилися від фікха як основної правової форми, і, наприклад, правові системи найбільш розвинутих арабських країн з деякими відхиленнями стали будуватися по двох основних зразках: романо-германському – Єгипет, Сирія, Ліван, країни Магриба, і англо-саксонському – Ірак, Судан.
В даний час в жодній із країн мусульманського світу мусульманське право не є єдиним діючим правом. Але в той же час у жодній з цих країн воно не втратило цілком своїх позицій як систему діючих правових норм. Вийняток складає, мабуть, лише Туреччина, де в 20-і роки після офіційного скасування халіфату мусульманське право у всіх галузях було замінено законодавством буржуазного типу, складеним на основі запозичення західноєвропейських моделей.