Міністерство освіти і науки України
Житомирський інженерно-технологічний інститут
кафедра економіки
Контрольна робота
з курсу:
„Економіка й організація інноваційної діяльності”
Державна інноваційна політика, інструменти державної підтримки інновацій.
Роботу виконала :
студентка ІV курсу
групи
№ залікової книжки
Роботу перевірив:
Житомир
2001
Науково-технічний прогрес, визнаний в усьому світі як найважливіший фактор економічного розвитку, усі частіше й у західної, і у вітчизняній літературі зв'язується з поняттям інноваційного процесу. Це, як справедливо відзначив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний у своєму роді процес, що поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво і керування. Він складається в одержанні нововведення і простирається від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи в такий спосіб весь комплекс відносин: виробництва, обміну, споживання.
Існує безліч форм керування інноваціями на самих різних рівнях: від підрозділів корпорацій до держави, у цілому покликаного в сучасних умовах здійснювати спеціальну економічну політику. Як і практично всяка інша політика, вона неоднакова в різних країнах, хоча і підлегла однієї і тієї ж мети: стимулюванню інноваційної активності і розвитку науково-технічного потенціалу.
Місце і роль інноваційної політики в структурі державного регулювання економіки визначаються особливостями інноваційного процесу як об'єкта керування. Він у більшому ступені, чим інші елементи НТП, зв'язаний з товарно-грошовими відносинами, обслуговуючими всі стадії його реалізації. Це обставина цілком переконлива виявляється в умовах регульованої ринкової економіки розвинутих країн. Основна маса інноваційних процесів реалізується тут приватними компаніями різного рівня і масштабу, і такі процеси виступають, зрозуміло, не як самостійна мета, а як засіб кращого рішення виробничих і комерційних задач компанії, що домагається високої прибутковості.
У цих обставинах інновація споконвічно націлена на практичний комерційний результат. Сама ідея, що дає їй поштовх, має меркантильний зміст: це вже не результат "чистої науки", отриманий університетським вченим у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку. У практичній спрямованості інноваційної ідеї і складається її притягальна сила для компаній.
Приступаючи до розробки і здійснення цієї ідеї, компанії, зрозуміло, повинні почати з авансування грошового капіталу. Специфіка такого роду вкладень полягає в тому, що вона зв'язана з різко підвищеною погрозою їхньої втрати: інновації носять ризиковий характер. Імовірність успіху втілення нової ідеї в новому продукті досягає тільки 8,7% з кожних 12 оригінальних ідей тільки одна доходить до стадії масового виробництва і масових продажів. Американський фахівець в області інновацій Твисс відзначає, що комерційний успіх досягається лише в 10% початих проектів, отже рівень невдачі можна оцінити в 90%. Іншими словами, віддача від вкладення капіталу в інноваційний процес має вкрай мало загального з гарантованими виплатами позичкового відсотка на капітал у чи банку дивіденду на акції. І тому, що така віддача може при вдалій реалізації інноваційного процесу виявитися казково великий, і тому, що може при невдачі бути зовсім відсутній, більш того, загине і вкладений капітал.
Які ж спонукальні сили змушують підприємців йти на стільки значний ризик?
Сили ці для будь-якої економічної системи (мала інноваційна фірма; велика корпорація; група промислових компаній; "об'єднання" промислових фірм, університетів, урядових лабораторій у різних комбінаціях і т.д.) можуть бути підрозділені на внутрішні і зовнішні або на ті що мають об'єктивну і суб'єктивну природу.
Так, до числа внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності можна віднести необхідність заміни застарілого устаткування (об'єктивна причина) чи прагнення групи талановитих інженерів реалізувати свій творчий потенціал (суб'єктивна причина). Набір внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності індивідуальний для кожної окремої компанії й у деяких випадках відіграє вирішальну роль втом, щоб почати рішення про інноваційний процес.
Так, для тільки що створеної малої фірми народження й освоєння нововведення може бути єдиною можливістю завоювати місце на ринку.
Однак, найчастіше внутрішні причини виявляються недостатньо вагомими. Багатьом компаніям присутній досить стійкий консерватизм в інноваційній політиці. Так, великі монополії, що домоглися переваги на ринку, звичайно не мають внутрішніх спонукальних мотивів до ризику, зв'язаному з інноваціями. Отут вирішальним стимулом можуть виступити причини зовнішнього характеру, зокрема обумовлені відповідними мірами економічної політики держави.
Державна інноваційна політика повинна бути спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів і є, мабуть, сполучною ланкою між сферою "чистої" (академічної) науки і задачами виробництва.
У цілому роль держави в області підтримки інновацій можна звести, ніяк не претендуючи на повноту перерахування, до наступного моментам:
· держава сприяє розвитку науки, у тому числі прикладний, і підготовці наукових і інженерних кадрів (основне джерело інноваційних ідей);
· у рамках більшості урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу;
· державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення НІОКР забезпечують початковий попит на багато нововведень, що потім знаходять широке застосування в економіці країни; фіскальні та інші елементи державного регулювання формують стимулююче вплив зовнішнього середовища, що обумовлюють ефективність і необхідність інноваційних рішень окремих фірм;
держава виступає в ролі посередника в справі організації ефективної взаємодії академічної і прикладної науки, стимулює кооперацію в області НІОКР промислових корпорацій і університетів.
Заходи впливу держави в області інновацій можна підрозділити на прямі і непрямі. Співвідношення їх визначається економічною ситуацією в країні й обраної в зв'язку з цим концепцією державного регулювання - з упором або на ринок, або на централізований вплив.
Як правило, у період економічного спаду характерна перевага "кейнсианского" підходу до державної економічної політики, що припускає надзвичайно активне втручання держави в економічне життя суспільства; у період підйому економіки бере верх філософія консерватизму, що віддає перевагу грі ринкових сил.
В даний час економісти по ступені активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн:
· у першій узяла гору концепція необхідності активного втручання держави в керування економікою (Японія і Франція);
· друга характеризується переважним упором на ринкові відносини (США, Великобританія);
· третя дотримує "проміжного" варіанта в економічної, у тому числі й інноваційної, політиці: державне регулювання сполучається з низьким ступенем централізації державного апарата, використовуються непрямі методи впливу при розвитий системі узгодження інтересів уряду і бізнесу.
Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільовий.
Адміністративно-відомча форма виявляється у виді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою безпосереднього сприяння інноваціям. Так, у США в 1980 р. був прийнятий закон Стивенсона-Вайдлера "Про технологічні нововведення", що передбачає ряд мір стимулювання промислових інновацій; створення для їхнього вивчення і стимулювання спеціальних організацій у рамках апарата виконавчої влади; надання сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями; заохочення приватних осіб і корпорацій, що вносять великий внесок у розвиток науки і техніки.
Яскравим прикладом дотаційного державного фінансування може служити відкриття в США в 1985 р. інституту промислової технології при Мичиганском університеті. На організацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено 17 млн.дол. Основна його задача - розробка і досвідчена експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем і інших засобів автоматизації виробництва. Усього з 133 млрд. дол., що витрачаються в США на НІОКР у 1988 на долю федерального уряду приходилася майже половина - 49,3%.
Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій припускає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у тому числі й у малих наукомістких фірмах; створюється система державних контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д.
Контрактне фінансування являє собою один з елементів розповсюдженої в даний час системи контрактних відносин - договорів між замовниками і підрядчиками (у даному випадку держава виступає в ролі замовника-споживача НІОКР - наприклад, у аерокосмічної області, - а фірма-виконавець НІОКР є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкретний поділ праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Строго обмовляються взаємні зобов'язання й економічні санкції. У США в такий спосіб фінансуються 77% федеральних витрат на НІОКР.
Особливе місце в системі "прямих" заходів впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в області НІОКР і кооперацію університетів із промисловістю. Друга з цих форм кооперації викликана усвідомленням об'єктивної необхідності, з одного боку, доведення передових наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації, з інший, - створення умов для зацікавленості промисловості у фінансуванні академічних досліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко виявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів у промислових компаній, що вирішують у першу чергу виробничі і комерційні задачі.