Трипільна системи, тим часом, як більш прогресивна, поступово поширилась на нові, більш заселені місцевості, в одних випадках витісняючи двопілля, а в інших - співіснуючи як з двопіллям, так і з перелогом і вирубною системою.
Головну роль серед вирощуваних культур займали злакові, особливо жито (на Півночі) та пшениця (в південних районах). Важливе місце серед злаків посідав ячмінь, за ним йшли овес, просо, гречка. З бобових культур поширення набули горох, сочевиця, власне боби. З технічних культур відомі були льон і коноплі, а також рижій (олійна культура).
Поширеними були садівництво і городництво, при чому не лише в селах, а й біля великих міст. Головними знаряддями збирання врожаю були серп та коса-горбуша. Зжатий і зв’язаний у снопи хліб звозили до "гумна", де молоти на току ціпом і віяли, перекидаючи зерно лопатою.
2. Вотчинне господарство
Характерною рисою феодалізму було панування великого привілейованого землеволодіння. Велика вотчина світського або духовного феодала складалася з різних господарських угідь, господарським, адміністративним і військовим центром вотчини був укріплений феодальний двір - замок.
Головною функцією феодального двора володаря було керівництво господарством. У князівській вотчині адміністрацію очолював огнищанин (іноді його називали тіуном). Такому управителю підлягало сільський та ролейний старости, а також конюший.
Незважаючи на те, що господарство вотчини було натуральним, вона все ж таки мала певні зв’язки з ринком. Відомо, що в побуті феодальної верхівки звичайним було вживання шовкового і парчевого вбрання, коштовного каміння, вишуканих прикрас і посуду, не кажучи вже про дорогу зброю і спорядження.
3. Селянське господарство.
Економічною основою давньоруського суспільства був селянський двір - "дим". Селянин мав свої засоби виробництва, крім землі, і за ту ділянку, яка колись була общинною власністю, а тепер вважалась панською, мусів давати панові ренту продуктами і відбувати на його користь різні повинності. Зберігалася ще селянська громада, але з правами, які поступово, в міру тиску феодала, обмежувалися.
Другою після землеробства галуззю селянського господарства було скотарство, яке могло успішно розвиватися лише на базі землеробства, яка забезпечувало свійських тварин кормами. Скотарство давало селянинові як продукти харчування, так і відповідну сировину.
Селянське господарство не лише виробляло продукцію, а й саме переробляло її для безпосереднього споживання, тому в кожному з них існувала так звана домашня промисловість, виготовлявся одяг, взуття, знаряддя праці. Однак селянське господарство не забезпечувало всіх потреб, такі товари як сіль, прикраси, металеві вироби селянин змушений був купувати, тобто існував, хоча й обмежений, зв’язок селянського господарства з ринком.
Спеціалізація селянина в певній галузі домашньої промисловості призвела до відокремлення цієї галузі від сільського господарства, селянин стає ремісником і часто виготовляє товари безпосередньо на ринок, одночасно зберігаючи тісний зв’язок із сільським господарством.
Раніше за інші почало перетворюватися на ремесло виробництво заліза та ковальство. Залізо добувалося сиродутним способом у глиняних печах. Серед інших сільських ремесел дуже поширеним було гончарство. Посуд виготовлявся на гончарному крузі й відзначався правильною формою. Але все ж таки домашня промисловість і ремесла ще тісно пов’язувалися із сільським господарством.
4. Міста і міське ремесло
Міста виникли внаслідок поглиблення суспільного поділу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства і органічно пов’язаного із цим процесу розвитку торгівлі. За даними "Повісті временних літ" в IX-X ст. на Русі було 20 міст, в XI ст. у літописах згадано 32 міста, в XIII - майже 300. На міста могли перетворюватись як села, так і укріплені городища.
Економічним осередком міста був "торг" - ринок. Одночасно він правив і за центр громадського життя. Деякі великі міста, зокрема Київ, Новгород, поділялися на так звані кінці і окремі поселення, де зосереджувалися ремісники певної спеціальності.
Міські ремісники, - хоч і не в такій мірі, як сільські, поєднували заняття ремеслом і сільським господарством. Житлом основної маси населення ремісників були напівземлянки або зроблені з дерев’яних зрубів хати. При таких житлах були городи, комори, хліви.
Двори князів, бояр, дружинників, монастирів, купців являли собою великі комплекси жител, призначених для господаря та його челяді (в тому числі і залежних ремісників), і господарських будівель. Двори мали добрі укріплення, іноді муровані.
Столиця Русі Київ справляв на іноземців враження величезного міста. За словами Тітмара Магдебурзького у Києві було 400 церков і 8 ринків. Інший іноземець вважав Київ суперником Константинополя. Як найважливіший у державі торгівельний центр Київ мав численне купецьке населення. Крім місцевих тут у спеціальних слободах і кварталах проживали купці з Німеччини, Італії, скандинавських країн, Чехії, Угорщини, Персії.
Місто давало незрівнянно більший порівняно з селом простір для розвитку ремесла. Міське ремесло відрізнялося від сільського більшою складністю, розгалуженістю, а вироби - більш високою якістю.
Невпинно розвивалась металургійна справа. Важливим зрушенням було те, що ковальська справа у великих містах відокремилась від металургії. Незрівнянно ширшим, ніж у селі, був і асортимент залізних виробів.
Дуже високого рівня досягла ювелірна справа. Було поширене виготовлення прикрас, в тому числі фібул так званої виїмчастої емалі.
Помітні успіх були також і в гончарстві. Посуд міського виробництва відрізнявся від сільського більш старанною обробкою і більшою різноманітністю форм. Виготовлявся він у XI-XIII ст. на ножному гончарному крузі; було поліпшено і гончарний горн.
Окремими ремісничими професіями в містах були теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кістки і каменю. У великих містах, як припускають дослідники, у цей час існувало до 70 ремісничих фахів.
За соціальним становищем ремісників Київської Русі можна поділити на три групи: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському дворах; 3) вільні міські ремісники. Остання група була найчисельнішою.
Міські ремісники часто працювали на замовника, за договором, або брали у купців, бояр сировину в борг; позики, зокрема грішми, брались і для інших потреб (придбання сировини). Подібні позики часто призводили до неоплатної заборгованості ремісника, і він потрапляв у кабалу до купця чи іншого позикодавця.
Для захисту своїх інтересів міські купці і ремісники як і у Західній Європі об’єднувалися в організації (“дружини”), на чолі яких стояли старшини (старости). У цій дружині можна вбачати зародок цеху, проте в період Київської Русі ще не було економічних умов для перетворення подібних дружин у справжні цехи. Хоч ринок збуту ремісничих виробів і був вузьким (через панування в країні натурального господарства), але разом з тим і втечі сільських ремісників до міста були ще явищем рідкісним, і це не могло викликати помітної конкуренції з боку цих ремісників.
5. Розвиток торгівлі
Розвиток ремесла посилював обмін. У селах ремісники виробляли продукцію головним чином на замовлення, найчастіше в обмін на потрібні ремісникові предмети сільськогосподарського виробництва. Поряд із внутрішнім обміном якась частина селянської продукції вивозилась на міські ринки, де або обмінювалась, або продавалася. Крім того, вироби міського ремесла продавалися в селах дрібними торгівельними посередниками, які з цією метою об’їздили сільські місцевості.
Селянське господарство, отже, дуже повільно втягувалося в товарно-грошові відносини, залишаючись натуральним у своїй основі. Відносно повільно втягувалась у торгівельні зв’язки і вотчина, тому що зодовільняла переважну частину своїх потреб продукцією власного господарства.
Справжнім рушієм прогресу, що розкладав, хоч і дуже повільно, натуральне господарство, було місто, передусім велике. Зростання ремісничого і торгового населення сприяли поступовому розширенню попиту на предмети харчування й вироблювану у селах сировину.
У великих містах торгівля була щоденною. Значна частина товарів продавалася у спеціально побудованих для цього крамницях. Таким чином, крім базарної, розвивалась і постійна торгівля.
Розвиток ремесла і ознаки спеціалізації окремих районів країни на виготовленні певного виду ремісничої продукції разом з територіальним поділом праці приводили до виникнення регіональних торгових зв’язків.
Більш розвинутою була зовнішня торгівля. Уже в другій половині X ст. у сферу зовнішньо-торгівельних зв’язків Древньоруської держави входили Північне Причорномор’я, Волга, Камська Болгарія, Хазарія, Дунайська Болгарія, Візантія, ряд країн Центральної Європи.
Найважливішими руськими товарами на зовнішніх ринках були хутро, мед, віск, раби (челядь), льон, лляні тканини та різні ремісничі вироби. Торгівля невільниками, як припускають дослідники, стояла на першому місці поряд з торгівлею хутром. Продавали рабів найчастіше в сусідню Хазарію, Хорезм, арабські країни, Візантію. Найчастіше невільниками ставали полонені, захоплені князями і боярами під час міжусобних воєн. На другому місці у руському експорті стояли віск і мед, що нагромаджувалися (як і хутро) у феодальних дворах головним чином за рахунок натуральної ренти.
На Русь довозилися шовкові й парчеві тканини, сукно, оксамит, зброя, предмети художнього ремесла, речі художнього вжитку, благородні метали. Таким чином, довозились як предмети розкоші, так і сировина для них, тобто те, що споживала верхівка феодального суспільства Київської Русі. Однак, незважаючи на великий обсяг обороту зовнішньої торгівлі, вона не відігравала важливої ролі в економіці країни, тому що не втягувала в товарно-грошові відносини основного виробника феодального суспільства - селянина.