На світовому ринку капіталів торгівля йде облігаціями і банківськими депозитами різноманітних валют (боргові засоби), пакетами акцій і опціонами (частковізасоби). У оборотринку капіталів включаються покупка нерухомості за рубежем і пряме поглинання іноземного підприємства. У економічній літературі цей процес одержав назву як торгівля активами. Торгівля протягом часу дозволяє скоротити споживання сьогодні, щоб збільшити його на суму реальної процентної ставки.
У останні десятиліття сформувалися якісно нові міжнародні ринки короткострокових банківських кредитів, що одержали назву ринківєврокредитів, основу яких складає євровалюта, що являє собою будь-яку валюту, що зберігається в банках поза країною її походження.
Основними учасниками світового кредитного ринку (кредиторами і позичальниками) єТНК, ТНБ, національні компанії, центральні банки, уряди, міжнародні фінансові організації і приватніособи.
Міжнародне запозичення і кредитування означає видачу й одержання грошей у борг на термін із виплатою відсотків за їхнє використання. Основну частину світового ринку капіталів складають кредити і позики, надані країнам із важким фінансовим становищем. Багато країн, що гостро потребують у фінансовій помочі, некредитоспроможні.
Ринки кредитів різняться в залежності від країни, у силу місцевих ділових традицій, установлених правил, проведеної грошово-кредитної політики. Зростає роль ринку єврооблігацій, що відрізняються від звичайних облігацій тим, що продаються за іншу валюту, чим валюта країни їхньої емісії.
Прямі іноземні інвестиції являють собою створення за рубежем підприємств із прямим інвестуванням і контролем над його діяльністю.
Капітал у формі прямих інвестицій вивозиться по-перше у країни з розвитою ринковою економікою. Вартість імпорту країни дорівнює сумі вартості експорту плюс чисті закордонні продажі активів, плюс відсотки по ним (правило Вальраса).
Білет 37.1
Прогрес.
Як на мене то тут обна вода важливе починається після виділеного слова "ОТЖЕ" але в питанні звучить - "…показники" показниів тут немає, але мені здається, що він вимагав не цифри завчати, бо це тупо, а знати конкретні приклади країн. що розвиваються.
Прискорення світового науково-технічного прогресу різко підвищило вимоги до ефективності економіки всіх держав, активізувало намагання країн, що розвиваються, подолати економічну відсталість.
Методологія аналізу соціально-економічних перетворень у країнах, що визволилися, потребує виокремлення їхніх техніко-організаційних форм, пов'язаних з функціонуванням продуктивних сил (загальне) та подоланням відсталості виробничих відносин, тобто перетвореннями у соціально-економічних формах (особливе). Як форма існування і розвитку продуктивних сил виробничі відносини не можуть не відображати їх становища. Отже, проаналізовані як перехідні виробничі відносини є власне такими ще й тому, що відбивають аналогічні процеси і в продуктивних силах країн, що розвиваються.
Внаслідок високої частки сільського господарства у ВНП, темпів і рівня розвитку аграрних відносин соціально-економічні перетворення в аграрному секторі економіки більшості країн, що розвиваються, займають чільне місце.
Тривале панування в сільському господарстві архаїчних виробничих відносин зумовило низький рівень його розвитку і стало головною перешкодою на шляху зростання продуктивних сил галузі, поліпшення умов життя селян, швидкого та стійкого прогресу економіки в цілому.
Реалізація прийнятих законів про аграрну реформу спрямовується на заборону панщини, заміну її орендою на основі меншої за розмірами фіксованої ренти; на примусовий викуп державою земель великих землевласників з наступним розподілом її серед колишніх орендарів, щоб перетворити їх на власників за певних умов (виплати державі протягом визначеного часу якоїсь частки вартості врожаю; вступ нових господарів у кооперативи тощо); на здійснення комплексу агротехнічних заходів (запровадження високоврожайних сортів, поліпшення матеріально-технічного забезпечення господарств та ін.); зрештою, на запровадження товарних форм господарювання.
Зрозуміло, що відсутність послідовності в рішеннях та діях правлячих кіл проти великих землевласників, стан фінансової та матеріально-технічної бази дуже різняться в країнах, що розвиваються, і тому створюють перешкоди для реалізації передбачених аграрною реформою заходів.
Ще одним напрямом перетворень в аграрному секторі має стати зміна співвідношення між виробництвом тропічних технічних культур, з одного боку, та виробництвом продовольчих товарів — з іншого.
За умов збереження неринкових виробничих відносин сільськогосподарське виробництво в країнах, що визволилися, не зможе ефективно засвоїти навіть ті обмежені ресурси, які воно отримує, реалізувати великі резерви зростання виробництва продовольчих товарів та рухатися в напрямі трьох якісних зрушень, відомих у світовому землеробстві (перехід до системи машин на основі високоврожайного, гібридного насіння; широкий розвиток агропромислової інтеграції та становлення агропромислового комплексу; біо-технологічна революція).
Поряд з перебудовою та інтеграцією роз'єднаних економічних структур, проведенням соціально-економічних перетворень в аграрному секторі країни, що розвиваються, значну увагу приділяють розвиткові індустріалізації.
Вихідним (початковим) у цьому відношенні є рівень забезпеченості різними видами корисних копалин. Однак значна частина розвіданих запасів палива та сировини зосереджена тільки в третині країн, що розвиваються, серед яких лише в 10 знайдено більше трьох видів запасів корисних копалин, що мають промислове значення, а в інших — тільки один-два. Власний добувний комплекс як матеріальну базу багатогалузевої обробної промисловості можуть використовувати Індія, Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Перу та деякі інші країни, а дещо меншою мірою — Заїр, Іран, Болівія.
В умовах соціально-економічної відсталості змінюється поняття структурних зрушень і модернізації економічних структур. Індустріалізація реалізується як техніко-економічний та соціально-економічний процес. Вона, по-перше, орієнтується на світові ринки і, по-друге, включає елементи захисту національних підприємців та стимулювання міжнародної конкуренції чи заохочення регіональної інтеграції. Зміст структурних зрушень, як і стимулів нововведень, залежить не тільки від конкретно-історичних умов тієї чи іншої країни, а й від сектора, галузі і навіть підприємства, де вони запроваджуються. Значення економічної політики, спрямованої на послідовність засвоєння сучасних методів виробництва і технологій різними галузями господарства, зростає ще й тому, що вплив науково-технічного прогресу на країни, що визволилися, розпочався на етапі незавершеної промислової революції, коли більшість з них тільки приступали до створення національної промисловості.
Нерівномірність використання досягнень науки і техніки в країнах, що розвиваються, посилюється внаслідок відсутності тісної сумісності в рівнях розвитку різних галузей господарства. Якщо в розвинених країнах галузі "прориву", які першими використовують технічні нововведення, спонукають сумісні виробництва також застосувати їх, то в країнах, що розвиваються, інновації посилюють розрив між окремими галузями і часто погіршують такий показник, як продуктивність суспільної праці.
Акумуляція відсталих технологій зумовлює зниження показників економічного зростання країн, що визволилися, перетворюється в серйозну перешкоду на шляху подолання відсталості. Крім того, несприятлива демографічна ситуація ще більше загострює проблему відсталості, оскільки "провокує" екстенсивний шлях економічного зростання.
Деякі країни, що розвиваються, виробляють власну стратегію розвитку (ВІК першого і другого поколінь), яка полягає в зміні колоніальних структур економіки, подоланні свого підпорядкованого положення, властивого старому, колоніальному поділу праці, створенні первинної бази індустріалізації.
Один з шляхів — повніше використання сировинної промисловості в структурній реорганізації всього національного господарства (налагодження більш глибокої переробки сировини, створення обробної промисловості, вкладення коштів, наприклад, в складну нафтохімію, виробництво синтетичних матеріалів).
Дискусійною залишається проблема міжнародної допомоги найменш розви іеним країнам з метою здійснення в них структурних перетворень в економіці. Якщо така допомога надається на виключно фінансовому рівні (кредитування, ціноутворення), а виробничі відносини залишаються незмінними, то всі зусилля досягти певних результатів виявляються ілюзорними. Зовнішня фінансова допомога лише тоді може сприяти соціально-економічному прогресу, коли вона буде спрямована не на подолання повсякденних труднощів країн, що розвиваються, а на дійову структурну перебудову їхньої економіки в напрямі від необробленої продукції до первинної обробки її, потім до напівфабрикатів і, нарешті, до готової продукції. Це перспективний шлях виходу на світовий ринок у новій якості.
Внаслідок розбіжностей зовнішніх впливів та внутрішніх соціально-економічних структур своєрідно вимальовується проблема відносин з іноземним капіталом. Ідеться про соціальну і економічну ціну, яку країни, що розвиваються, тепер змушені платити за залучення до нових технологій, використання науково-технічних послуг, оскільки більшість з них виступають не як суб'єкти, а як об'єкти НТП. Поглиблюється реальна суперечність між завданнями, які стоять перед країнами, що визволилися (і які визначають необхідність залучення іноземного капіталу), та їхньою соціально-економічною структурою, яка обмежує потребу цього залучення. Причому ця суперечність по-різному виявляється в кожній окремо взятій країні.