У сучасних умовах зростання технологічного потенціалу країн, що розвиваються, певною мірою відповідає інтересам розвинутих країн. Такою є логіка взаємозалежності держав, яка передбачає соціально-економічні перетворення в країнах, що визволилися, як необхідну умову стабільного розвитку центрів розвиненої ринкової економіки світового господарства, і навпаки. І все ж це асиметрична залежність, якої не можна уникнути без подолання відсталості.
Така залежність відбивається на рівні життя населення, який змінюється разом з якістю життя. Рівень життя переважної більшості населення в країнах, що розвиваються, відбиває систему залежних (відносно змін у світових продуктивних силах) відносин, які складаються між людьми щодо забезпеченості їх матеріальними, духовними і соціальними благами. Ця категорія виражає досягнутий рівень споживання і ступінь задоволення потреб людей у цих благах. Особливість полягає в кількісній визначеності рівня життя, її залежності від рівня розвитку місцевих продуктивних сил.
Підготовка кадрів у країнах, що розвиваються, має особливо важливе значення через те, що вона пов'язана не тільки з розвитком промисловості та сільського господарства, а й з перетвореннями в соціальній інфраструктурі.
(тут критерії) Проведення соціальних реформ неможливе без розвитку духовних якостей тієї чи іншої нації. Реалізація реформ в економічній, соціальній і політичній сферах вимагає критичного перегляду тих етичних норм, правил поведінки, відношення до світу і суспільства, які є результатом традиційної культури, переборення в ній того, що віджило, збереження набутих загальнолюдських цінностей.
У кожній традиційній культурі є норми, які варто зберегти (наприклад, конфуціанський принцип помірності та економії чи індуський — знаходження життєздатного компромісу) навіть всупереч несприятливим наслідкам, що виявлятимуться в ході модернізації;
і є норми, які доцільно "зняти" (наприклад, у тому самому індуїзмі — непротивлення злу і насильству матеріальною силою). Навіть коли досягнення економічного добробуту висувається як першочергове завдання, його неможливо вирішити без зв'язку з підвищенням культурного, духовного рівня нації. Скарбниця традиційної культури кожної нації є неповторною і водночас важливою складовою частиною світової цивілізації.
Позакласові чинники, безсумнівно, впливатимуть на різноманітність форм соціально-економічного прогресу. Неможливо ігнорувати релігію, міжплеменні чвари і етнічний націоналізм, які опосередковано визначатимуть вибір тієї чи іншої форми розвитку. При цьому "розвиненість" є спроможністю суспільства забезпечити реалізацію соціальних потреб громадян, розв'язувати глобальні проблеми.
Отже, форми соціально-економічного прогресу мають множинний, різнорідний, розірваний у просторі та часі об'єкт пізнання — світовий процес суспільного розвитку в цілому.
Однак не може бути єдиної думки щодо соціально-економічного фундаменту нового суспільства: чи ним має бути приватна власність на засоби виробництва (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи визначальне значення відводиться суспільній власності й насамперед у державній її формі (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи чим має бути симбіоз приватної та суспільної власності як форм, що урівноважують одна одну (це відповідає сучасним уявленням про змішану економіку, в тому числі соціал-демократич-ним).
Визнання множинності історичних варіантів соціально-економічного прогресу вимагає множинності теоретичних моделей відображення їх, а це означає, що потрібно оперувати не одним об'єктом дослідження — ідеалізованою моделлю суспільства, а поліморфним об'єктом, що складається з різних етапів цього суспільства.
Багатоваріантність відображається у відмінностях основних суспільних характеристик: форм власності, політичних структур, ідеологічних орієнтирів тощо.
Базовими характеристиками соціально-економічного прогресу можуть бути такі економічні відносини, які підпорядковуються розумним інтересам людини;
- пріоритет загальнолюдської моральності, реальний гуманізм суспільних відносин;
- подолання відчуження основної маси людей від власності, продуктів і результатів праці, влади і управління, що буде супроводжуватися розширенням межі особистої свободи і самостійності.
Білет 39.1
Функціональні структури валютних відносин втілюються в історично конкретних валютних системах. Останні розглядаються як форма правової та інституціональної організації валютних відносин. Розрізняють національні та світову валютні системи. Остання розвивається на регіональному і глобально світовому рівнях. В свою чергу, регіональні системи не є автономними. Вони активно взаємодіють між собою, утворюючи на цій основі єдину цілісну структуру міжнародних валютних відносин.
Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав, її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. Згідно з таким законодавством встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їхньої конвертованості, котування і регулювання валютних курсів, формування і використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктури! ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватно-комерційні інститути.
У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та економічних зв'язків відбувається взаємна інтеграція систем національних грошових і валютних відносин. Функціональні відмінності між ними поступово зникають.
Світова валютна система є функціональною формою організації валютних відносин на рівні міждержавних зв'язків, її розвиток регулюється відповідними міждержавними валютними угодами, втілення яких забезпечується утвореними на колективній основі міждержавними валютно-фінансовими і банківськими установами та організаціями. Складовими ланками світової валютної системи є: міжнародні ліквідні ресурси (іноземна валюта, золото та інші платіжні засоби); механізм регулювання валютних паритетів і курсів; міжнародні валютні ринки і ринки золота; система
міжнародного кредитування та міждержавних розрахунків; відповідні інфраструктурні ланки тощо.
Міжнародна валютна система в своєму еволюційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золото-валютного (доларового) і паперово-валютного стандартів.
Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Шляхом такої міграції золота покривалося пасивне сальдо платіжних балансів, що забезпечувало відповідну стабільність у системі валютних відносин. Але вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного товару. Зазначені обмеження стали підставою для заміни після першої світової війни золотого стандарту золото-валютним (золотодевізним).Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період «великої депресії»—економічної кризи 1929—1933 рр. і у перші післякризові роки. Така трансформація відбулася па основі теоретичних розробок Дж. М. Кейнса, здійснених у 30-х роках. Відповідно до цієї трансформації змінилася і система валютно-грошових відносин. Виходячи з цього, стає зрозумілим, що якщо золото як національні та світові гроші є елементом стихійно регульованої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, котрі мають кредитну основу, більш повно відповідають економіці, яка поєднує у собі ринкові та державні регулятори. Звідси висновок: процес демонетизації золота у внутрішньому обороті та відхід від золотого стандарту мають глибоку об'єктивну основу, яка визначається структурними змінами всієї системи виробничого відтворення економіки. У роки другої світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин зазнала фактично повного краху. Згідно зі статутом МВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою стала система золото-валютного стандарту, яка у своєму подальшому розвитку трансформувалася у систему золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 70-х років і відіграла суттєву роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Але на відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа (європейська валютна система) і Японія (ямайська валютна система). Як наслідок поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві прийшов у протиріччя з заснованим на монопольному положенні долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин. Це також суттєво підривало устої Бреттон-Вудської системи. Європейська ж та ямайська валютні системи постійно коригуються, наповнюючись новим змістом відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах.