Етногенез (від грецького етнос — народ і генезис — походження) — тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу повинно спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології.
Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов’ян, були праслов’янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший — скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари та інші брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше ми не були б тими, ким є нині.
Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом (довготривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу.
Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150-200 тис. років тому, то нове сенсаційне відкриття в 70-х роках палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи у вирішення цього питання. Результати досліджень виявили 16 культурних шарів, сто тисяч знахідок, серед яких знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Та найважливішим є можливість дослідити саме генетичність пов’язаних між собою прадавніх культур, простежити еволюцію знарядь праці впродовж мільйона років.
Відкриття Королевської стоянки привернуло увагу вчених всього світу і змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Нині вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси мільйон років тому 1.
Серед вчених ХІХ — ХХ ст. побутують два погляди на походження народів: автохтонізм та міграціонізм.
Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів.
Міграціоністи стверджували, що українці — народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов’янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі. Думку про автохтонність українців відстоював видатний український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який на початку ХХ ст. зробив ряд унікальних археологічних відкриттів, а також дослідник етногенезу українців Віктор Петров. Серед сучасних істориків автохтонність українців відстоюють Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін.
В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:
І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.) ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.) ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.) ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н.е.) V. Доба Русі — України (від VІІ ст. н.е.).
1 Див.: Кухарук Ю. Знахідкам — мільйон років // Наука і суспільство. — 1991. — № 11. — С. 79
Трипільська доба
Однією із складових частин індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура. До неї відносять пам’ятки з символами Тільця, адже це був час панування його в зодіаці (почався у 4400 р. до н.е.) 1.
Які ж території охоплювала індоєвропейська цивілізація? Найбільш ранніми центрами індоєвропейців було Подунав’я, західна частина Північного Причорномор’я, частина Малої Азії. З ІV тисячоліття до н.е. відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій.
Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VI тисячоліття до н.е. Тривала ця доба понад два тисячоліття.
Питання про походження трипільської культури остаточно ще не вирішене: вважають, що вона має генетичний зв’язок (особливо раннє трипілля) з балканською культурою. За Валентином Даниленком, місцеві племена Подністров’я і Побужжя творили трипільську культуру вже за часів неоліту (буго-дністровська неолітична культура). Період ІV — початку ІІІ тисячоліття до н.е. — час найбільшого розвитку трипільської культури 2.
Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.
За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців предками українців, проте існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це перш за все висновки Вікентія Хвойки, наукові дослідження Миколи Марра, Віктора Петрова, Омеляна Партацького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та ін.
1 Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. — К., 1990. — С. 348.
2 Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам’ятки зазнали змін, що утруднює ідентифікацію їх з трипільськими.
Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.
В. Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей високоякісний шар гумусу? Ця проблема ще потребує дослідження.
Заслуговує на увагу особливість забудови селищ, де житла розташовувались по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан служив як загін для великої рогатої худоби або місце для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були часом більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4—5 м в ширину і 15—20 м в довжину. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200 м2. Це вже справжні протоміста, де могли проживати до 50 тисяч чоловік.
Трипільські хати мали кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев’яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи. Способи будівництва хат залежали від місцевих умов: це переважно плетені з лози і обмазані з обох боків стіни. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді вони розписувалися дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища. Як бачимо, традиції житлобудівництва трипільців дожили до наших днів.
Найбільшими трипільськими поселеннями (т.зв. суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400 г., кількість жител — до одної тисячі й більше. Отже, можна говорити про певні урбанізаційні процеси в трипільській культурі, які, однак, ще мало досліджені. Вірогідно, що центр трипілля був на півдні, а Київщина була тільки периферією (за Віктором Петровим).
Хліборобство було основою трипільського господарства. Крім того, було розвинене і великохудобне скотарство, в якому переважали віл і корова.
Чи не найбільший інтерес становить гончарство, яким найповніше представлене мистецтво трипільців. Це різної форми розписний посуд: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра тощо), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця та ін.
У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.
Антропологічного матеріалу з трипільської доби дуже мало, оскільки в похованнях того часу переважало трупоспалення. Рідкісні знахідки трипільських черепів (біля е. Халеп’е, Ігрень поблизу Дніпропетровська) свідчать про їхню подібність до скульптурних зображень. Дослідники стверджують, що трипільці антропологічне найбільш схожі з давніми мешканцями Малої Азії: мають скошене чоло, вигнутий (т.зв.орлиний) ніс, довгасте витягнуте обличчя. Вони належать до передньоазійського або вірменоїдного (баскоїдного) типу, як і вся людність Європи й Середземномор’я доби неоліту.
Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність — це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів, наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів).
Слід зазначити, що ряд учених ототожнювали трипільців з пеласгами: так академік Олексій Соболевський вважав трипільців-пеласгів предками кіммерійців і скіфів (“Русско-скифские этюды”), Єгро Классен та Дмитро Чертков підтверджували гіпотезу про ідентичність трипільців з пеласгами 1. На жаль, радянська наука дала негативну оцінку їхнім пошукам, що стало причиною майже столітнього вилучення цих імен з наукового обігу. Хоча українські вчені в діаспорі (В’ячеслав Липинський, Вадим Щербаківський, Юрій Липа та ін.) продовжували вважати трипільців етнічними предками українців, однак їхні праці в Україні були маловідомі.
1 Печерна Г. Забуті праці про пеласгів // Книжник. — 1992. — № 2. — С. 37.
Популяризатором знань про пеласгів у нас в Україні став Олександр Знойко. Його праця “Міфи Київської землі та події стародавні”, що вийшла в світ уже після смерті автора, була сприйнята неоднозначно. Особливо різкої критики вона зазнала від фахівців, які не визнали книгу науковою. Та, незважаючи на популярність викладу, Олександр Знойко спирається на праці Ксенофонта Сосенка, Миколи Марра, Олександра Черткова, Омеляна Партицького та багатьох інших вчених, а також цитує праці стародавніх істориків, котрі писали про Україну: Геродота, Птолемея, Страбона, Тацита, Павсанія, Діонісія Галікарнаського і т.д. Знойкові “Міфи...” нарешті досягли свого — українські вчені звернули увагу на “небезперечні, але сміливі і водночас аргументовані докази Олександра Знойка про виняткове значення трипільської культури в формуванні сучасного населення України” 1.
Сподіваємося, що найближчим часом з’являться серйозні наукові докази генетичного зв’язку трипільської культури з людністю сучасної України — адже маємо безліч археологічних, лінгвістичних, етнографічних, міфологічних доказів цього.