У важливій для розуміння актуальних завдань мирного часу ленінській роботі “Первоначальный вариант статьи “Очередные задачи Советской власти” (ПЗТ, т. 36) на стор. 148 - 150 пресі дається така вказівка: необхідно “именно теперь позаботиться о том, чтобы масса необыкновенно ценного материала, который имеется налицо в виде опыта новой организации производства в отдельных городах, в отдельных предприятиях, в отдельных сельских общинах, - чтобы этот опыт стал достоянием всех”.
Одним з видань, що прагнули втілити ці вказівки в життя, була газета “Луганская правда”. Вмонтована в негнучку систему комуністичної преси, вона розвивалася в умовах свого часу та за його законами. Майже всю свою історію, від 14 червня 1917 р., коли вона виходила під назвою “Донецкий пролетарий”, це було російськомовне видання. (Лише кілька років, у так званий “період українізації”, вона виходила українською мовою, причому, за вимогами правопису 1928 року, з помітним впливом галицького діалекту). Всі етапи розвитку партійно-радянської преси залишили свої сліди на її шпальтах.
З переходом до непу газета з певним запізненням, потрібним для того, щоб отримати вказівку власне від свого засновника, а не від московського центру, розпочала свою участь у русі за новим напрямком. 3 липня 1921 року, тобто три з половиною місяці після прийняття згадуваної резолюції, газета “Луганская правда” надрукувала велику передову статтю “Пора начать” - першу з присвячених непу.
“Надо, чтобы каждый крестьянин твердо знал, что у него берут и что оставляют, и чем отличается продналог от продразверстки. Надо, чтобы каждый крестьянин легко понимал все преимущества, которые ему дает наше новое законодательство. Тогда он сознательно и доброжелательно пойдет наввстречу Советской власти... Если же крестьянин не получит заблаговременно от Советской власти разъяснения, если он будет исходить из простого факта, что в этом году у него так же берут хлеб, как и в прошлом, тогда нам придется рассчитывать и на саботаж, и на скрывание хлебных припасов, и может быть на активное вооруженное сопротивление, оживление бандитизма”.
Невдовзі тут з’являється постійна рубрика “На путях новой экономической политики”. Редакція організовує цілий господарський лікнеп для селян, починаючи з передовиці “Единый натуральный налог”, де оголошує:
“В ближайшие дни ми вернемся к разбору каждого пункта декрета о едином натуральном налоге, чтобы дать возможность крестьянству широко ознакомиться с новым положением”(1922 р., 6 травня).
В наступних номерах газета виконує обіцяне, публікує цикл матеріалів, у яких детально висвітлено суть нової економічної політики на селі.
Ось кілька заголовків та рядків з матеріалів, вміщених тут: “Посевная кампания проходит отлично” (1921 р., 3 липня), передова стаття “Первые итоги сбора продналога” - “Сбор продналога проходил таким быстрым темпом, что он превзошел наши ожидания” (1921 р., 28 вересня), “Нэп показал свои целебные свойства” (1922 р., 2 січня) та інші. Втім, наслідком аграрної політики уряду стало нове погіршення ситуації: навесні та на початку літа 1922 р. знову стався голод.
Минув рік нової економічної політики, село почало підніматися силою відновленої матеріальної зацікавленості трударів, і газета сповістила про це читачів 3 липня 1922 р.:
“В прошлом году мы имели половину старого довоенного урожая, в промышленности производили в 7 раз меньше довоенных норм...В Донецком бассейне засевают землю выше нормы 1916 года на 20 процентов. Это только начало работы”.
Те, що в світі називається напівправдою, в партійно-радянській пресі мало ім’я пропаганди. Скоординованість всіх газет навколо однієї ідеї створювала ілюзію одностайності думок і оцінок у суспільстві.
Але саме “Луганская правда” дозволяла собі, всупереч новим вимогам, відтворювати життя, яким воно є. Так, всупереч загальній лінії вихваляти нову економічну політику партії, ця газета у номері за 2 січня 1922 року стверджувала у передовій статті “Второй год жизни гиганта. Донбасс в 1921 году”:
“Переход от продразверстки к продналогу вызвал резкое падение заготовок и сильное ухудшение снабжения продовольствием по всей Украине”.
Тим більше важлива така репліка газети, що в її розпорядженні були факти про те, що неп реально піднімав економіку
країни, а отже, можна було й не заглиблюватися у проблеми:
“Трехмесячный запас, создавшийся к тому времени(літо 1921 р. - авт.), позволял уже думать о новом изменении программы в сторону поыгения добычи (вугля - авт.)... К концу октября подъем в каменноугольной промышленности оказался стихийным - добыча дошла до 40 миллионов пудов при задании в 20 миллионов” (“Луганская правда”, 1922 р., 2 січня).
Місцеві журналісти, знаходячись безпосередньо поруч з читачем, брали участь у подоланні голоду, що вразив Україну. Газети не тільки віддзеркалювали крайню ступінь злиднів та зубожіння в окремих районах, а й брали участь у конкретних акціях по наданню допомоги тим, хто голодував:
“На Украине рабочее население должно дать164000 голодных пайков, а нетрудовое население должно дать 458000”.
Зазначимо з приводу наведеної цитати, що в компартійній пресі не тільки того часу, а й наступних періодів вважалося за інформацію навіть прийняття рішення - хоч його виконання, тобто власне події, могло й не статися. Формалізм, звітувальщина, рапортування задля начальства виявилися не тимчасовою “дитячою хворобою”, а родовими ознаками надмірно централізованого суспільства.
Найбільш повно ці вади помітні у висвітленні болючих соціальних проблем, де від преси вимагалося і ходом справ, і рішеннями ЦК зовсім інше. Наприклад, ось як висвітлювалося відновлення вугільної промисловості Донбасу:
“Ввиду особой важности промышленности Донецкого бассейна... Донбасс в смысле снабжения поставлен вне всяких категорий. Проддобассу предоставлены широкие полномочия по закупке и перевозке продуктов, мануфактуры, обуви и т.п. для нужд рабочих Донбасса”.
Прийняття рішення є подією лише для збюрократизованого мислення - а для дійсного плину життя потрібні реальні зрушення, фактична діяльність та її наслідки.
Ось під заголовком “Подарки рабочим Донбасса” газета “Киевский пролетарий” висвітлює одну з таких кампаній:
“Центральный комитет горнорабочих образовал особую комиссию по Донбассу и направляет в Донецкий бассейн специальный поезд с подарками для щахтеров. Комиссия обратилась в различные учреждения, в том числе и с предложением жертвовать необходимые вещи для шахтеров. Военное ведомство дает 2000 кожаных курток, 1000 курток и 8000 брюк уже отпущено... Поезд будет отправлен в Донбасс в ближайшее время” (1920 р., 26 грудня).
Звернімо увагу на те, як непрофесійно складено процитовану інформацію та як послідовно з неї зникає саме заявлене спочатку повідомлення: врешті виявляється, що, власне, нічого з наміченого не зроблено. Замітка відображає лише одне - прагнення новоутвореної бюрократичної структури видати балачки за виконану роботу та хоч про що-небудь звітувати.
Мінялася ситуація в країні - мінялися партійна установки, і саме внаслідок змін партійних оцінок (а не життя як такого) мінявся зміст партійної преси.
Приблизно у той же часцентральна московська “Правда” писала, передруковуючи резолюцію ХІІ з’їзду РКП(б) “О промышленности”:
“Оздоровляющее влияние новой экономической политики на хозяйственную жизнь бесспорно. Оно нашло свое выражение в оживлении промышленной деятельности... в несомненном и очень значительном улучшении положения рабочих”.
Аграрний сектор в умовах нової економічної політики поволі виводив переважно селянську країну з багаторічної скрути. Це позначилося й на загальному тоні газет. У 1923 році закінчився період воєнного комунізму не тільки в економіці, а й в історії партійно-радянської журналістики. Починався період непу, який можна ще назвати ленінським - на протилежність сталінському, що наступив усередині 1929 року і тривав, зазнаючи несуттєвих змін, до 1956 року, до короткочасного періоду певної лібералізації суспільного життя, відомого під назвою “хрущовська відлига”. Власне кажучи, якщо брати до уваги головні типологічні ознаки партійно-радянської преси, можна вважати, що цей період протягся навіть до кінця 1980-х років, до початку реальних змін у суспільстві в контексті горбачовської перебудови.
Характерною ознакою ленінського періоду стало не обіцяне у 1917 році вождем мирового пролетаріату визволення некомуністичних органів преси, а деяке послаблення диктатури однієї галузі комуністичної ідеології в межах тієї практики, що вже існувала. Втім, і це відбувалося переважно у центральних газетах, де більшу свободу легше було контролювати. Центральна “Правда” дозволяла собі друкувати різні політичні думки щодо шляхів подальшого розвитку суспільства. Подекуди на її перших сторінках з’являлися навіть елементи політичних дискусій між прибічниками більшовизму, тобто й критика на адресу тодішніх вождів, траплялися навіть доброзичливі карикатури на Леніна, Троцького та інших партійних лідерів і керівників радянської держави У сталінські часи подібне “свавілля” було вже неможливе, і справа була не стільки в неминучому покаранні, скільки в зміні менталітету тих, хто залишився працювати у редакціях після численних хвиль “чисток” та репресій. Після 1929 року критиці не могла бути піддана політика партії або її наслідки. Дозволялося, за узгодженням з партійними комітетами, критикувати окремих партійних працівників низових ланок.
Місцева преса подібних “привілеїв” не мала, а отже продовжувала друкувати матеріали про зміцнення радянської влади в країні, зокрема, про хід весняних робіт, відновлення роботи промисловості, необхідність зниження цін тощо.
У короткому ленінському періоді бере витоки ще одне потужне громадське явище - робсількорівський рух. Спираючись на заповіт вождя мати в кожній редакції на 5 штатних працівників 50 або 500 дописувачів з числа робітників і селян, редакції почали не просто надавати можливість читачам друкуватися в газетах (зрозуміло, під пильним наглядом редакторів та в жорстко визначених межах), а й всіляко заохочувати їх до цього. На відміну від так званих “буржуазних” газет, де коло авторів було дуже вузьким (професійні журналісти високого ґатунку, політики, інтеліґенція тощо) в партійно-радянській пресі редакції були зобов’язані віддавати щонайменше 60 процентів газетної площі саме під публікації робітничих і селянських кореспондентів.