Узагалі Дюркгейм виходить із принципу функціональної обумовленості соціальних явищ. Він вважає, що кожний більш-менш значний звичай чи інститут, якщо вони існують досить довго, відповідають визначеній соціальній потребі, якими б безглуздими чи шкідливими вони ні здавалися з раціональної точки зору. У своїй праці «Елементарні форми релігійного життя» у якості «головного постулату соціології» він проголошує: «...Створений людьми інститут не може базуватися на омані й обмані; у противному випадку він не міг би скільки-небудь довго зберігатися. Якби він не коренився в природі речей, він зустрів би в ній опір, який не зміг би перебороти».
Важливе значення для розвитку соціологічного знання мало поняття анемії, яким Дюркгейм позначає стан ценностно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових періодів і стані в розвитку суспільств, коли старі норми і цінності перестають діяти, а нові ще не установилися'.
Робота «Метод соціології» (заголовок в оригіналі - «Правила соціологічного методу») спочатку була опублікована в 1894 р. у виді серії статей, а в наступному році з невеликими змінами і передмовою була видана окремою книгою. Написана по гарячих слідах недавно опублікованої попередньої книги, вона заснована па досвіді попереднього дослідження і містить розвиток деяких висунутих у ньому ідей. «Метод соціології» багато в чому перегукується з «Міркуванням про метод» Декарта. По рішучості, стислості і чіткості стилю ця робота з повною підставою може бути віднесена до жанру маніфесту. Дюркгейм прагне дати чіткий опис способів збагнення соціологічної істини: визначення і спостереження соціальних фактів, соціологічного доказу, розрізнення «нормальних» і «патологічних» явищ, конструювання соціальних типів, описи і пояснення фактів.
Сама спроба систематизації й обґрунтування соціологічного методу була новим явищем для того часу. Раніше в багатьох соціологів власне проблема методу значною мірою розчинялася в проблематиці предметної теорії і загальної наукової методології.
У «Методі соціології» проявилося прагнення Дюркгейма будувати соціальну науку не тільки на емпіричному, але і на методологічно обґрунтованому фундаменті: звідси його поняття «методична соціологія». Такий підхід протистояв хаотичному і довільному підбору фактів для обґрунтування тих чи інших упереджених ідей. У той же час він був спрямований проти дилетантизму і поверховості, характерних для багатьох праць по соціальних питаннях. Дюркгейм випробував глибоку ворожість до таких праць, вважаючи, що вони лише дискредитують соціальну науку.
У зв'язку з цим слід зазначити і неявно присутній етичний пафос у «Методі соціології». Сформульовані в ньому «правила» - більше, ніж просто методи дослідження і процедури. Це свого роду методологічні заповіді дослідника. У кінцевому рахунку вони ґрунтуються на вимозі інтелектуальної, наукової чесності, звільнення наукового дослідження від усяких політичних, релігійних, метафізичних і інших забобонів, що перешкоджають збагненню істини і приносять чимало лих на практиці. Це етика чесного неупередженого пізнання. У даному відношенні позиція Дюркгейма була близька позиції Макса Вебера, вираженої в його знаменитій роботі «Наука як професія».
Дослідження Дюркгейма «Самогубство» на відміну від інших його досліджень засновано на аналізі статистичного матеріалу, що характеризує динаміку самогубств у різних європейських країнах. Автор рішуче відкидає спроби пояснення досліджуваного явища внесоциальными факторами: психологічними, психопатологічними, кліматичними, сезонними і т.п. Тільки соціологія здатна пояснити розходження в кількості самогубств, що спостерігаються в різних країнах і в різні періоди. Просліджуючи зв'язок самогубств із приналежністю до визначених соціальних груп, Дюркгейм установлює залежність числа самогубств від ступеня ценностно-нормативной інтеграції суспільства (групи). Він виділяє три основних типи самогубства, обумовлені різною силою впливу соціальних норм на індивіда: егоїстичне, альтруїстичне й анемічне. Егоїстичне самогубство має місце у випадку слабості соціальних (групових) зв'язків індивіда, результаті чого він залишається наодинці із самим собою і втрачає сенс життя. Альтруїстичне самогубство, навпаки; викликається повним поглинанням суспільством індивіда, що віддає заради нього своє життя, тобто її зміст, що бачить, поза її самої. Нарешті, анемічне самогубство обумовлене станом анемії в суспільстві, коли соціальні норми не просто слабко впливають на індивідів (як при егоїстичному самогубстві), а взагалі практично відсутні, коли в суспільстві спостерігається нормативний вакуум, тобто анемія. Поняття анемії, сформульоване ще в першій книзі Дюркгейма, одержує в «Самогубстві» подальший розвиток і заглиблену розробку.
Незважаючи на те, що згодом дослідження Дюркгейма зазнавало критики з різних точок зору, воно одностайно визнається одним з видатних досягнень не тільки у вивченні самогубства, але й у соціології в цілому.
Останній і самий значний по обсязі праця Дюркгейма - «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система в Австралії». Дослідження засноване на аналізі етнографічних описів життя австралійських аборигенів. Звертання до цим «елементарних» форм дозволяє, з погляду автора, досліджувати релігію в «чистому виді», без наступних геологічних і інших нашарувань. Дюркгейм поставив собі за мету, спираючись на цей матеріал, проаналізувати соціальні корені і соціальні функції релігії. Але власне кажучи ця мета була набагато більш широкою. По-перше, унаслідок широкого трактування релігійних явищ ця робота перетворювалася в дослідження соціальних аспектів ідеології, ритуалу, сакралізації і деяких інших явищ, що виходять за рамки власне релігії в традиційному розумінні. По-друге, ця праця містила в собі спробу побудови соціології пізнання за допомогою виведення основних категорій мислення з первісних соціальних відносин. Не випадково спочатку Дюркгейм мав намір назвати його «Елементарні форми мислення і релігійного життя».
Дюркгейм відкидає визначення релігії через віру в бога (тому що існують релігії без бога), через віру в надприродне (останнє припускає протилежну віру - у природне, -виникаючу порівняно недавно разом з позитивною наукою) і т.п. Він походить з того, що відмітною рисою релігійних вірувань завжди є розподіл світу на дві різко протилежні сфери: священне і світське. Коло священних об'єктів не може бути визначене заздалегідь; будь-яка річ може стати священної, як незвичайна, так і сама пересічна. Дюркгейм визначає релігію як «зв'язну систему вірувань та обрядів, що відносяться до священних, тобто до відділених, заборонених речей; вірувань і обрядів, що поєднують в одну моральну громаду, називану церквою, усіх, хто є їхніми прихильниками».
Автор детально аналізує соціальне походження тотемічних вірувань, обрядів, їхні соціальні функції. Будучи породженням суспільства, релігія зміцнює соціальну згуртованість і формує соціальні ідеали. Релігія - це символічне вираження суспільства; тому, поклоняючись тим чи іншим священним об'єктам, що віруючий в дійсності поклоняється суспільству - «реальному» об'єкту всіх релігійних культів. Дюркгейм підкреслює подібність між релігійними і цивільними церемоніями, вона фіксує увагу на загальних рисах сакралізації як соціального процесу. Тому його робота з'явилася внеском не тільки в становлення соціології релігії у власному змісті, але й у вивчення цивільної релігії і світських культів. Подібно попереднім роботам книга «Елементарні форми релігійного життя» з'явилася видатним досягненням соціологічної думки; наукове співтовариство одностайне відносить се до розряду соціологічної класики. Відповідно, безперечним класиком соціології вважається і її автор.
Підсумки і висновки
Дюркгейм - один із загальновизнаних творців соціології як науки, як професії і предмета викладання. Вплив його ідей присутній у всіляких галузях соціологічного знання: від загальної соціологічної теорії до суто емпіричних і прикладних досліджень. Усі більш-менш значні соціологічні теорії XX в. так чи інакше співвідносилися з теорією засновника Французької соціологічної школи. У самих різних країнах світу формування соціології відбувалося під впливом дюркгеймівських ідей.
Дюркгейм дав одне з найбільш розгорнутих і переконливих онтологических обґрунтувань необхідності і можливості соціології як науки. Він доводив, що суспільство - це реальність особливого роду, що не зводиться ні до якої іншої. Разом з тим він підкреслював, що ця реальність володіє настільки ж високою міцністю і стійкістю, що і природа, і так само, як природні явища, вона не піддається довільному маніпулюванню. Таким чином, Дюркгейм відстоював необхідність обережного і поважного відношення до суспільства в соціальній практиці, важливість опори на реальні спонтанні тенденції при впливі на соціальні процеси.
Слідом за Контом Дюркгейм розглядав суспільство головним чином як сферу солідарності, згуртованості, згоди. Не випадкове вивчення згоди в соціології вважається дюркгеймівською традицією.
Доводячи «нормальний» характер солідарності в суспільстві і «анормальний» характер її відсутності, Дюркгейм значною мірою видавав бажане за дійсне. За це він піддавався цілком обґрунтованій критиці. Він надмірно оптимістично оцінив реальність і перспективи «органічної» солідарності і недооцінив імовірність виникнення нових форм (чи відродження) «механічної» солідарності в тоталітарних суспільствах.
Відомо, що поділ праці не тільки породжує соціальну солідарність; воно веде до формування специфічних соціальних груп зі своїми особливими, нерідко конфліктуючими інтересами, Проте, акцент Дюркгейма на солідарності і згоді мав під собою у всякому разі не менше підстави, ніж акцент на ролі боротьби і конфлікту в суспільстві, властивий теоріям Маркса і соціальних дарвіністів. Очевидно, що соціальна солідарність - не менш, а, імовірніше всього, більш «нормальне» і універсальне явище, чим соціальний конфлікт.