Матеріально-правові заперечення—заперечення відповідача проти задоволення позову. Матеріально-правові заперечення—це підтверджувані аргументами докази відповідача проти матеріально-правової вимоги позивача. Заперечення відповідача можуть стосуватися і посилань позивача на певні правові норми, на правильність їх тлумачення. Деякі відступи від традиційної класифікації заперечень на процесуальні і матеріально- правові припускає А. О. Добровольський. До матеріально-правових заперечень він відносить: заперечення і зустрічний позов. А. О. Добровольський не згадує про процесуальні заперечення, а називає їх процесуальними відводами[25], хоча говорить саме про процесуальні заперечення. Своєрідна позиція А. О. Добровольського пояснюється його структурою права на позов. По суті тут має місце вживання різної термінології. Суть залишається та сама. Процесуальні заперечення відповідача утворюють певну систему. Це, передусім, заперечення, які стосуються правомірності виникнення процесу, а також заперечення з приводу окремих процесуальних дій позивача або суду.
4. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ВИНИКНЕННЯ ПРОЦЕСУ
Практично дуже важливим засобом захисту відповідача проти позову є його заперечення проти самого виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільно-правового спору. Не торкаючись ще питань обгрунтованості переконливості матеріально-правової вимоги, заявленої йому позивачем, відповідач прагне довести суду незаконність звернення позивачем з позовом у суд, неможливість розгляду цієї вимоги судом.
Відомо, що за діючим цивільним процесуальним законодавством (ст. 4 ЦПК УРСР) будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Метою такого звернення є вимога про розгляд у судовому порядку конкретної цивільної справи і одержання по ній сприятливого для себе судового рішення. Цій меті позивача протистоїть протилежна кінцева мета відповідача — спростувати вимоги позивача. Це спростування переслідує передусім досягнення найближчої мети—доказ незаконності (неправомірності) виникнення самої цивільної справи у суді[26].
Широка можливість у зверненні з позовом до суду (ст. 4 ЦПК ) однак не означає, що будь-яка адресована до суду вимога автоматично приводить до виникнення процес). Існує ряд обставин (передумов права на пред'явлення позову і умов прийняття позовної заяви судом), які у кожному конкретному випадку дозволяють точно визначити правомірність виникнення цивільної справи у суді, правильність прийняття судом позовної заяви до свого судо чинства[27]
Саме на ці обставини і може посилатися-відповідач, оспорюючи законність (правомірність) виникнувшої у суді справи. Наука цивільного процесуального права розрізняє два види передумов права по пред'явленню позову: позитивні і негативні.
Позитивні передумови — це такі обставини, наявністю яких визначається правомірність виникнення процесу. Негативні передумови — це обставини, відсутністю яких визначається правомірність виникнення процесу. Природно, що обидва види передумов мають велике практичне значення як для позивача, так і для відповідача. Однак питання про розподіл обов'язку доказу цих передумов для сторін розв'язуватиметься по-різному. Це визначається однією з найважливіших ознак сторін — протилежністю їх інтересів.
Для того, щоб суд прийняв до свого провадження позовну заяву, позивач повинен довести наявність позитивних передумов (підвідомчість справи суду та інше - відсутність негативних передумов (відсутність судового рішення по тотожньому позову та ін.). Зовсім протилежний обов'язок доказу у відповідача. Для підтвердження незаконності виникнення процесу відповідач ж повинен довести відсутність позитивних передумов (наприклад непідвідомчість справи суду та ін.) і наявність негативних передумов (наявність судового рішення за тотожнім позовом та ін.).
Одним з достоїнств цивільного процесуального законодавства є те, що в законі точно визначено перелік підстав, по яких суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви (ст. 136 ЦПК). Дуже важливо, що цей перелік є вичерпним [28] і надто широкому тлумаченню не підлягає.
Чітке визначення в законі підстав до відмови у прийнятті позовної заяви має велике практичне значення для суду, позивача, відповідача. Суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви лише у випадках, вказаних у законі (ст. 136 ЦПК ). З врахуванням тих же підстав позивач має право наполягати на прийнятті його заяви с\доч. У випадку відмови судді у прийнятті заяви позивач має право вимагати з цього питання мотивованої ухвали. Ці ж підстави є найважливішою процесуальною гарантією прав відповідача Посилаючись на них і доводячи їх наявність або відсутність, відповідач здійснює своє право на заперечення проти виникнувшої проти нього цивільної справи. Відзначаючи ці дуже істотні права відповідача, ми звертаємо особливу увагу на те. що тут мова йде саме про процесуальні заперечення. Матеріально-правові стадії прийняття позовної заяви розв'язуватися не можуть, бо обгрунтованість позовних вимог підлягає розв'язанню у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не одноосібне суддею[29].
Які ж обставини входять у предмет доказування відповідача, який заперечує проти виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільної справи.
А. У своїх запереченнях відповідач може доводити неправомірність виникнення процесу у зв'язку з тим, що дана справа не підлягає розглядові у судових органах. Деякий час у нашій процесуальній літературі поняття «вимога не підлягає розглядові у судових органах» розглядалося обмежено. Під ним розумілася лише непідвідомчість справи судовим органам[30].
Однак нині це поняття тлумачиться значно ширше, хоча і тут немає єдиної думки з цього питання. Ні у кого не викликає сумніву твердження про те, що не підлягають розглядові у судових органах справи суду непідвідомчі. До цих справ відносяться такі справи, вимоги по яких підлягають правовому захисту, але не судовим, а якимось іншим шляхом (громадськими організаціями, арбітражем і т. д.). Загальні правила підвідомчості, як відомо, закріплені нормами цивільних процесуальних кодексів та іншими нормативними актами (Цивільним кодексом, кодексом про шлюб і сім'ю і т. д.).
Заперечення відповідача з питань підвідомчості можуть стосуватися як суб'єктивного складу спірного правовідношення, так і його змісту (ст. 24 ЦПК). Чітке знання судом найважливіших правил підвідомчості і активна допомога відповідачу в цьому питанні, створить реальну можливість останньому оспорювати правомірність виникнення процесу. Стосовно до заперечення відповідача з питань підвідомчості, важливо звернути увагу на правила альтернативної підвідомчості, коли за діючим законодавством окремі вимоги можуть бути предметом судового розгляду або вирішуватися іншим шляхом.
Як і за будь-якої альтернативи, право вибору підвідомчості належить позивачу. Відповідач може оспорювати тут лише доцільність зробленого позивачем вибору (розірвання шлюбу в суді, якщо у сторін є можливість розірвати шлюб в органах РАГСу).[31]
Однак в інших випадках альтернативної підвідомчості, коли порядок розгляду спору визначається згодою сторін (співвідношення компетенції і товариського суду з деяких майнових спорів) у відповідача вже, природно, відсутнє право цього процесуального заперечення. Поняття “справа не підлягає розглядові у судових органах “ включає у себе також спори з неправовою вимогою. На відміну від непідвідомчості справи суду, коли вимога все ж підлягає правовому захисту (але не судовому), тут мова йде про вимоги, які взагалі нашим правом не захищаються. Не мають правового захисту вимоги, позбавлені такого прямою вказівкою у законі. Сюди відноситься, наприклад, справа про встановлення батьківства по відношенню до дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р.[32] Крім того, до неправових вимог відносяться такі, які за очевидним своїм змістом не захищаються ні в судовому, ні якомусь іншому порядку[33].
З приводу цього процесуального заперечення в літературі висловлені різні думки. Так, проф. О. П. Клейнман вважає, що на цих же підставах (неправова вимога за змістом) відповідач може заперечувати проти виниклого проти нього процесу3. Іншу точку зору висловлює професор М. Гурвич. Він вважає, що суддя повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви лише тоді, коли прямою вказівкою закону вимога вважається неправовою. Розповсюдження цієї рекомендації на інші випадки означало б, на його думку, обхід принципу колегіальності судового розгляду справи і порушення ст. 129 ЦПК [34].
Позиція Л. А. Гурвича глибоко не переконує, бо при очевидності неправового характеру заявленої вимоги немає ніякого смислу приймати справу до судочинства. Про це свідчать і матеріали судової практики. Так, наприклад, за змістом ст. 309 ЦК не підлягають судовому розгляду Спори про обмін жилих приміщень у будинках, які належать громадянам на правах особистої власності, вимоги житлових органів до громадян про переселення з метою вилучення внутрікімнатних надлишків жилої площі5, позови повнолітніх працездатних братів, сестер, про стягнення алиментів, позови до правозаступників після закінчення роботи комісії по припиненню діяльності організації, що ліквідується [35].