Заборона займатися певною професією або ремеслом може бути винесена в тому випадку, коли встановлено, що проступок скоєний через здатність, непідготовленість, халатність або невиконання статутів при виконанні своїх обов'язків.
Заборона може бути винесена на певний строк або назавжди після розгляду заключення комісії спеціалістів. На час заборони дана особа може працювати лише під наглядом і відповідальністю іншого спеціаліста. По відношенню осіб, засуджених до позбавлення волі, покарання може бути відстрочене прокуратурою, якщо на думку одного або більше експертів, призначених в службовому порядку, ця особа знаходиться в такому стані розумової і фізичної ослабленості, який робить відстрочку необхідною.
В тих випадках, коли душевне захворювання виникло після вступу вироку в законні силу або в ході виконання його, виконання покарання припиняється до видужання засудженого.
Суд того округу, де покарання приводиться у виконання, віддає розпорядження про поміщення засудженого в лікарню. В цьому випадку час, проведений в лікарні, зараховується в строк покарання.
Отже, з усього викладеного можна зробити висновок, що законодавство перерахованих вище країн по відношенню до осіб, які скоїли суспільне небезпечні дії в стані неосудності або захворівших душевною хворобою після скоєння злочину, переслідує ціль забезпечити безпеку суспільства і передбачити скоєння такими особами повторного небезпечного діяння, а також вилікування хворого від його страждання з тим, щоб він став корисним членом суспільства. Ця ціль досягається шляхом застосування мір, які називають як «примусове лікування» (Болгарія, Угорщина), «міри безпеки» (Румунія), «міри забезпечення судово-медичного характеру»(Німеччина), і «міри безпеки медичного характеру»(Польща).
ВИСНОВКИ.
Дослідивши всі аспекти даної теми, можна зробити висновок, що Законодавство України по відношенню до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або захворіли душевною хворобою після вчинення злочину, переслідує мету забезпечити безпеку суспільства і передбачити вчинення такими особами повторного діяння, а також вилікувати хворого від його недугу.
Ця ціль досягається шляхом застосування примусових заходів медичного характеру. Примусові заходи медичного характеру – це заходи державного примусу, які застосовуються до осіб, що визнані вироком суду неосудними, вчинили суспільно-небезпечне діяння в стані неосудності. Або, які вчинили суспільно-небезпечне діяння, в стані осудності, але захворіли до винесення вироку чи під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керуватися ними. Такий захід державного примусу є виправданим, оскільки він є засобом попередження злочинності, яка в даний період розвитку суспільства є негативним соціальним явищем.
Особи, які вчинили суспільно-небезпечні діяння в стані неосудності не є суб‘єктами злочину. Вони не підлягають кримінальній відповідальності і покаранню. До них можуть бути застосовані лише примусові заходи медичного характеру.
Здійснювати заходи медичного примусу за законом повинні в психіатричних лікарнях із загальним посиленням і суворим наглядом.
Примусове лікування проводиться доти, поки хворий перестане бути небезпечним для оточуючих.
Ці примусові заходи скасовуються при видужанні особи чи зміні її психічного стану.
Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення небезпечного діяння була в стані неосудності, тобто не могли усвідомлювати своїх дій, або керуватися ними в стані душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.
Соціальна небезпека психічно хворої людини визначається як характером і змістом його соціально небезпечних дій, так і психічним станом. Визначаючи соціальну небезпеку хворого, експерти і суд повинні оцінити можливість повтору соціально небезпечних дій, вплив на поведінку хворого мікросоціальних умов. На появлення соціальної небезпеки хворого впливають також несприятливі зовнішні фактори, такі як алкоголь та інтоксикація, наркотичні засоби, та неповне критичне осмислення своєї поведінки і відсутність можливості прогнозувати наслідки своїх антисоціальних вчинків характеризують їх як хворих, здатних до вчинення соціально небезпечних дій.
Алкоголізм і наркоманія – найважливіші проблеми в нашому суспільстві. Особа, яка вчинила злочин в стані наркотичного чи алкогольного сп‘яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності, а навпаки, це обтяжуюча обставина. Систематично вживаючи спритних напоїв або наркотичних засобів, у особи може розвинутись захворювання, що характеризується постійним потягом до таких напоїв чи засобів. На грунті алкоголізму, а також наркоманії людина може вчинити злочин, причому не обов‘язково саме в стані сп‘яніння.
Це може бути внаслідок хронічного захворювання на алкоголізм. Направлення на примусове лікування може застосовуватися лише в випадку визнання особою винною у вчиненні злочину. Примусове лікування осіб, які засуджені за вчинені на грунті алкоголізму чи наркоманії злочини, треба відрізнити від примусового лікування в лікувально-трудових профілакторіях, хронічних алкоголіків та осіб хворих на наркоманію, які злочинів не вчиняли. Суд не вправі у вироку встановлювати строк примусового лікування. Тривалість лікування залежить від його результатів.
Щодо вправадження у справах призначення примусових заходів медичного характеру, то тут слід відмітити, що в таких справах проведення попереднього розслідування обов‘язкове. Це робиться для того, щоб повно дослідити всі обставини справи і передати їх в суд вже як об‘єктивно досліджені. Слід мати на увазі, що в реальному житті трапляються випадки, коли особа, яка вчинила тяжкий злочин, хоче уникнути відповідальності, і вдається до хитрощів, маскується тим, що вона під час вчинення злочину перебувала в такому стані, що не могла керувати своїми діями. Тому органи дізнання, слідчий, прокуратура та суд повинні повно та об‘єктивно розглянути всі обставини справи для встановлення істини.
У випадку, коли особа вчинила суспільно-небезпечне діяння і є підозри, що вона не могла усвідомлювати і керувати своїми діями, суд згідно кримінально-процесуального кодексу призначає судово-медичну експертизу. Особа визнається неосудною при наявності позитивного висновку судово-медичного експерта про наявність однієї із перерахованих хвороб тільки вироком суду і тільки ним. Причому, до кожного конкретного злочинного діяння окремо. Слід зазначити, що суд не пов’язаний висновком судово-медичної експертизи.
Перевіряючи справу з обвинувальним висновком, прокурор оцінює якість попереднього слідства. При ознайомленні з матеріалами справи прокурор має можливість встановити факти і причини порушень закону і вжити заходів до усунення слідчих недоліків. Отже, щоб прийняти правильне і обґрунтоване рішення, прокурор повинен ретельно вивчити всі матеріали справи, а не обмежуватись тільки тими відомостями, які він отримав, здійснюючи нагляд за виконанням законів під час розслідування справи.
Після цієї стадії кримінального процесу настає стадія судового розгляду, де суд досліджує всі докази, що стосуються даної кримінальної справи, і вирішує питання про застосування примусового заходу медичного характеру. Справи, що надійшли до суду від прокурора, суддя або голова суду, якщо погодиться з постановою слідчого, вносить справу в розгляд в судове засідання. При цьому особи, щодо яких ставиться питання про застосування примусових заходів медичного характеру, відданню до суду не підлягають. Примусові заходи медичного характеру застосовуються судами лише за наявності у справі обгрунтованого висновку судово-психіатричних експертів про неосудність особи і потреби її в цих заходах. Висновок судово-психіатричних експертів про неосудність особи повинен бути науково обгрунтованим, конкретним, повним і мотивованим.
Скасування або заміна судом примусових заходів медичного характеру може мати місце лише тоді, коли особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, видужала, або коли в результаті змін в стані її здоров‘я відпала потреба в раніше застосованих методах медичного характеру. Примусове лікування може бути припинено або змінена його форма судом, який призначив примусове лікування, або судом по місцю знаходження психіатричної лікарні, яка здійснює примусове лікування, за висновком судово – медичної експертизи і підписом головного лікаря лікувального закладу.
Одночасне застосування примусових заходів медичного характеру щодо особи, яка захворіла на душевну хворобу після вчинення злочину, суд має вирішити питання про відновлення кримінальної справи. Ухвала суду про застосування, скасування, чи зміну примусових заходів медичного характеру може бути опротестована і оскаржена в загальному порядку. Суд касаційної чи наглядної інстанції може скасувати чи змінити ухвалу суду першої інстанції, в тому числі змінити вид застосування заходу медичного характеру.
Важливе місце займає соціальна реабілітація психічного хворих, їх адекватне включення в суспільне середовище і працевлаштування. Нагляд за хворими, які стоять на спеціальному обліку, здійснюється спільно з органами внутрішніх справ, які повинні інформувати дільничного психіатра про зміну стану хворого. Однією із умов діючої системи профілактики є заборона виписки хворих з психіатричних стаціонарів на поруки родичів і опікунів, якщо хворі являють суспільству небезпеку. Важливою мірою профілактики є невідкладна госпіталізація психічно хворих які являють суспільну небезпеку.
Примусове лікування та інші міри медичного характеру, по своїм завданням відрізняються від покарання, так як їх застосування переслідує двояку ціль. З однієї сторони це часто медичні міроприємства, які направлені на лікування психічного захворювання, а з іншої вони мають на меті захист суспільства від соціально небезпечних дій, які вчиняються особами, які не могли усвідомлювати і керуватись своїми діями.